Важко бути священиком… Але про це знають лише вони, люди в чорних рясах, що принесли себе в жертву. Комусь видається дивним це твердження. Але священицьке "так" Божій волі це набагато більше, аніж "так" звичайної людини, та ще й ув’язненої тюремними стінами. Бо священик, як і Спаситель, що взяв на свої плечі людський гріх, віддає себе на пожертву в ім’я Божих задумів. Нині священні особи є ледь не в усіх державних установах. Пенітенціарна служба України не виключення. Цей державний інститут опікується виконанням кримінальних покарань громадян відповідно до закону. Інший припис, Закон Божий, в установах такого типу не інакше, як в єдності з жертвою Ісуса Христа, реалізовує людина, яку називають капеланом. Якими є ці будні щоденного служіння у Сокальській виправній колонії №47 у нашій розмові з о. Андрієм ДУТЧАКОМ. Пожежа в колишньому Бернардинському костелі для усіх, без винятку, стала великим шоком. Для Вас, напевно, ще й тому, бо Ви є капеланом засуджених і дещо знали про життя в’язнів.
– Пожежа справила велике враження на усіх, бо була знищена, в першу чергу, пам’ятка архітектури. А для мене це особливе відчуття втрати ще й тому, що своє служіння капелана в стінах колонії старався втілити у створенні духовного центру для в’язнів, які бажали молитись, приймати Святі Тайни, сповідатись або просто перебувати в храмі. На території костелу, в самому храмі, ми будували каплицю для в’язнів і для довічно ув’язнених. В якому стані вона зараз перебуває, не знаю, бо не маю доступу подивитись, чи знищив її вогонь. Судячи з усього, пожежа, напевно, зачепила її. Цю капличку ми будували спільними зусиллями самих в’язнів і нашої парафії. Були люди, які жертвували кошти, матеріали для цих потреб. За цей час провели електроенергію, побілили стіни, вимурували амвон, збирали матеріал на іконостас. Яка ситуація там нині я не знаю… (від авт.: станом на 6 квітня).
– Отче, як Ви стали капеланом засуджених?
– Досить недавно я виконую ці обов’язки, третій рік. Чесно кажучи, ще не відчув смак цього служіння, я тільки вчуся. Такого досвіду ніде не міг здобути. Не було коло мене того, хто би міг повчити, поділитись із досвідом. Це мої перші кроки. До того часу обов’язки капелана виконував Василь Білецький із Завишня. Наш архієрей Михаїл Колтун спитав мене, чи зміг би я цим займатись, провадити цю справу, і я на це погодився. Отримавши благословення від владики і письмову грамоту на це служіння, я розпочав його. По можливості завжди старався, щоб кожен в’язень мав таке спілкування зі священиком чи отримував якусь пораду та підтримку.
– Чи не виникала у Вас думка про те, як в таких стінах може бути виправна колонія?
– Думаю, трагедія, яка сталась тепер, має безпосередній наслідок того, що там відбувалось. Бо це місце було призначене для молитви та Богопочитання. І от, що цікаво, після попередньої пожежі 1870 року, зберігся майже весь розпис храму! Він залишився неушкодженим, хоча внаслідок пожежі тоді дуже постраждав фасад. Я мав можливість бачити цей розпис. Надзвичайно красивий та вражаючий, він викликав захоплення! Але в якому стані ці розписи нині, я не володію такою інформацією, бо ще не мав •такої можливості оглянути. Судячи з усього, втрат є багато. Вогнем практично вщент знищені монаші келії, де перебували довічно засуджені.
– Що в архітектурному плані колишнього монастиря Вас найбільше приваблювало?
– Коли вперше переступив поріг цього храму, хоча там вже давно нема монастиря, не відбувалось Богослужіння, відразу відчув цей дух молитви та аскетизму. Та й не дивно, бо ці стіни є намолені століттями! І от навіть, для прикладу, коли заходив туди в’язень, він спершу знімав шапку. Здається нічого нема там такого особливого релігійного, але, переступивши поріг, він таки щось відчував, бо знімав головний убір, наче зайшов у якесь надзвичайне місце!
– Знаю, що на теренах кляштора було поховано засновника монастиря Єпископа Холмського Станіслава Гомолінського. Саме він свого часу звернувся з проханням до ордену Бернардинів побудувати монастир для уславлення Сокальської Божої Матері. Тодішня територія була дуже заболочена, тому її благоустрій взяли на себе бернардинці. Чи збереглось поховання Гомолінського?
– Могили немає однозначно. Була колись там перед храмом фігура Богородиці. Вона зафіксована на всіх старих фотографіях, що відображали костел ще до війни. Богородицю забрали. Нині невідомо, де вона перебуває, але, можливо, біля тої фігури і було це поховання. Достовірно того місця зараз знайти не вдасться.
– Чи відрізняється служіння у мирській парафії від служіння в стінах колонії? Як воно відбувалось?
– В служінні священика, де б воно не було, де б не відбувалось, щодо поширення слова Божого, науки Ісуса Христа різниці немає. Щодо менталітету людей, які там перебувають, звичайно, є певні нюанси, на які потрібно зважати. Як відбувалось спілкування з ув’язненими? Коли тривав ремонт і побудова каплички, наші зустрічі з в’язнями мали характер спілкування. Ми з ними читали Святе Письмо, дискутували на різні теми. Вони задавали мені будьякі запитання. Для мене важливим було те, щоб ці зустрічі •не були для них якимось примусом з боку адміністрації, що їх начебто привели насильно. Хто бажав цього спілкування, міг би до мене підійти і поспілкуватись.
– На Вашу думку, чи може сучасна система покарань виправити людину в межах такої закритої установи?
– Я це говорив і ще раз наголошую, теперішня пенітенціарна система не виправляє людей, а просто ізолює тих злочинців від суспільства. Але не ставить за мету виправити людей, які дійсно хочуть змінити своє життя на краще. Вони там просто відбувають термін свого покарання. А виходячи на волю, вони почуваються такими, якими і були до ув’язнення. Бачачи безпосередньо ці умови утримання, цих людей, я всетаки займаю позицію категоричну. Так, ці люди зробили злочин, можливо, залишили чужих дітей сиротами. Але ці особи заслуговують, перш за все, на наше прощення! Заслуговують на ще один шанс, щоб своє життя виправити. На жаль, вони, бажаючи це життя ще раз розпочати, не мають такої можливості, бо всі інші їм не довіряють! На них поставлено клеймо вбивці, його вже неможливо стерти.
– Загалом, Ваші уявлення про людей, що довічно ув’язнені. Сповідати мирських людей і сповідати довічно ув’язнених…
– Звичайно, полюдськи у мене був певний трепет, коли сповідав в’язнів. Але, будучи священиком і маючи певний досвід, знаю, що ця людська правда перебуває в кожному з нас, і їй притаманний певний страх, певна недовіра. І це непотрібно таїти, приховувати. Такі люди чим мене захоплюють? Розуміючи, що в деякій мірі їхнє життя вже закінчене і має чітку визначеність, яким воно буде і в яких умовах, ці люди все одно відчувають величезне бажання жити! І вони себе в стінах в’язниці стараються реалізувати, захоплюють себе такими речами, що дивуєшся! Хтось вишиває, хтось різьбить по дереву. Вони дуже гостро відчувають, що у чомусь себе ще не реалізували! І саме через Тайну Покаяння ця особа старається віднайти цей втрачений зв’язок з Богом. Можливо, він в них ще не існував, але вони його шукають! І це мене зворушує, бо в цьому вони дуже суттєво відрізняються від мирян. Наші люди, маючи таку можливість безпосередньо спілкуватись з Богом через Святі Тайни, цим нехтують! А ув’язнені люди цей зв’язок будують заново з дитячою наївністю та великим усердям! І попри те, що мають ось таке суспільне клеймо, вони для мене є добрі християни. Бо шукають цього Бога. Вони цього Бога бояться і бояться Його образити. Але що важливо, ці люди не втрачають надії. Надії на щось краще!
– Чи були звернення в’язнів до Вас із наріканнями на погане поводження з ними?
– Моє спілкування з ними не ставило за мету з’ясування якихось побутових норм їхнього життя. Вони це розуміли і звертались по необхідності. Знали, що я безсилий вирішити якісь інші їхні проблеми. Але ми в’язням завжди допомагали. Принаймні, з часу мого капеланства на Великдень збираємо кошик для ув’язнених. Освячуючи великодні дарунки, люди завжди залишають якісь певні продукти для в’язнів. Потім їх передаю в колонію. Також звертаюсь до інших священиків нашого району, які радо допомагають. А от цієї зими наші парафіяни храму Петра і Павла збирали теплий одяг для в’язнів. Він їм був вкрай потрібен, бо зима була дуже холодна, а теплі речі їм стали в нагоді. Наші парафіяни також завжди дуже радо відкликаються, якщо є потреба зібрати якісь певні фінанси. Знову ж таки для ремонту цієї каплички. Я завжди відчував цю підтримку наших парафіян. Чим могли, тим вони завжди помагали! Поки що з адміністрацією я не спілкувався, тому не знаю, скільки в’язнів там залишилось, і в якому стані зараз знаходиться церква та капличка. Наразі працюють різні комісії, триває слідство.
– Як часто ув’язнені звертались до священика за допомогою?
– Коли в’язень просив сповіді, мене викликали через адміністрацію. Моя місія полягала в тому, що раз на тиждень ми зі всіма охочими розмовляли. Частіше я приїжджав, коли привозив будматеріали та слідкував за роботами в нашій капличці. Скажу відверто, кожен в’язень старається поспілкуватись з людиною, яка не з її середовища, зпоза меж мурів. Його цікавить ситуація в державі, в світі. Вони там мають можливість дивитись телевізор, читати газети, але це буває не часто. Проте дивитися телевізор, це одна річ, а коли в’язень безпосередньо спілкується з людиною не в "погонах", то це зовсім інший рівень спілкування, абсолютно інша тональність розмови! Бо людина стає більш щирішою і відвертою в своїх думках. В такі миті багато хто розповідає про свої сімейні проблеми, родинні негаразди, про те, що їх штовхало на злочин. І полюдськи кожну особу можна зрозуміти. Бо кожному з них бракує саме людського спілкування.
– За душею у Вас, напевно, є багато важких життєвих історій ув’язнених. Як віра в Бога допомагає їм на тюремних нарах спокутувати цей біль і втрачені молоді роки?
– Звичайно, і тільки віра в Бога їх підтримує там, що вони ще залишаються людьми! Безперечно, є люди, які сприймають священика негативно. Але такі люди є всюди, і поза мурами в’язниці. Як є добро, так само і зло! У цьому нема нічого надзвичайного. Я до цього ставлюся нормально, бо кожен має можливість виражати свою позицію.
– Як багато серед ув’язнених, звільнившись, мають намір повернутись до здорового життя?
– Майже всі у розмові зі мною ділились бажанням розпочати нормальне життя на свободі. Але я вважаю, що це не тільки їх проблема. Чи вони слабкі, чи не пристосовані, а через те, що суспільство від них відвертається! Суспільство такими людьми нехтує, воно не вважає їх своїми співбратами. На такій людині поставлено довічне клеймо в’язня •та злочинця! До них ставляться з відразою, а це, безперечно, на них впливає. А відтак людина не може себе до кінця реалізувати. Там в колонії є напрочуд гарні люди, майстри, що вміють робити чудові ікони з дерева, прекрасні рамки до ікон. Я на власні очі бачив, як вони випалюють, самі придумують технологію і самі це роблять. Там є люди, які мають надзвичайні таланти! Є люди, які малюють, роблять з металу речі. Просто вони не мають можливості себе реалізувати тут, у суспільстві. Вони це бажають, хочуть, але, на жаль, нині немає таких програм, які би допомагали адаптуватись таким людям. Можливо, вина в цьому і нашої церкви, не треба цього заперечувати.
– Що Ви особисто думаєте щодо дивних загадкових обставин пожежі?
– Не хочу коментувати обставини пожежі, бо не маю таких повноважень. Але, бачачи той стан, в якому перебували ці приміщення, цілком можливо, що могло бути замикання електроенергії. Такий варіант, як на мене, є прийнятний.
– Чи були звернення зі сторони нашої єпархії про передання костелу у відання громади, і якою була реакція на ці звернення?
– Ще раніше про це була мова, про передачу костелу релігійній громаді. Але про передання власності не могло бути мови через те, що в’язниця була у віданні держави. Була така пропозиція зі сторони римокатолицької церкви забрати костел, але їй поставили умову. Забезпечити власним коштом переведення в’язнів у відповідну споруду, яку треба було збудувати спеціально для таких потреб. Звичайно, це було не логічно для релігійної громади.
– Яка подальша доля костелу нині? Від кого залежить рішення передати костел громаді?
– Зараз така ситуація склалась, що держава зацікавлена передати цей костел релігійній громаді, яка зможе дати собі раду щодо його ремонту. Але і до пожежі треба було вкласти величезні кошти у його реставрацію! Що вже казати про його відбудову. Думаю, нині питання якраз і полягає в тому, хто має можливість відреставрувати та відновити той первинний стан костелу. Якби навіть сьогодні держава і проявила якусь ініціативу, то в нас немає такої установи, яка б дала ці величезні фінанси на його повну реставрацію. Час покаже!
– Дай Бог! Дякую Вам, отче, за розмову і доброго служіння!
***
Пожежа колишнього монастиря Бернардинів, напевно, для багатьох з нас, шановні читачі, так і залишиться великою загадкою. І не тільки через несправність старого електропроводу. Але що можна чекати від розуму, коли він не спроможний пояснити Божественну логіку речей: для чого Господь сотворив людину і навіщо на сокальській землі об’явив Богоматір? Чи не для уславлення Сокальської Матері Божої Потішення наші предки збудували монастир Бернардинів? Після страшної пожежі 1519 року, коли ікону неушкодженою знайшли на попелищі, татари знову навідались на терени укріпленого монастиря. Але чужинці чомусь відмовились від його штурму, побоявшись немилості Небесної Панни. У ті часи Вона прославилась своїми незліченними чудами та дарувала здоров’я всім, хто просив про Її заступництво. Невже за такі блага Богоматері в стінах цієї величної споруди вирішили довічно ув’язнити людське життя та сумління, а блакитне небо, безкраї забузькі пейзажі закувати в панцир з металевих клітинок? Уявімо, скільки ж потрібно набратись того бруду, ненависті й злоби, аби спокутувати гріхи свої в умовах тюрьми! А як важко потім душа виборсується з цього гріха, наче приречена на те, щоби опиратись та долати свій хресний шлях. Бо гріх – це її мука, а, можливо, і порятунок в стінах такого закладу. Там уповні відчуваєш, як життя перетворюється на визирання смерті та відчаю. У такі миті, напевно, і з’являється ПРОЗРІННЯ щастя в житті треба заслужити…
Ірина СЛАВЧАНИК.