Історія

Хто і як гасив колись пожежі на Сокальщині?

Пожежі – часте явище на теренах українських сіл XIX століття, де більшість хатів, хлівів та стодол були дерев’яними з солом’яними стріхами

Окрім того, взимку хати додатково утепляли, роблячи так звані загати (горизонтально збиті дошки між стінами, куди вставляли різну суху рослинність, здебільшого сіно).

Гасіння пожеж багато століть проводилось населенням. При першій звістці про пожежу жителі повинні були з особистим інвентарем бігти до її місця. Сповіщали про небезпеку через биття у дзвін. Через відсутність відповідних технічних засобів, необхідних знань, а також згуртованості швидко погасити пожежу не вдавалось. Ця проблема потребувала необхідних професійних об’єднань, тому на початку ХІХ століття на території Україні з’являються перші пожежні команди.

Нагадаємо: Євген Петрушевич у Сокалі мав адвокатську контору та був обраний до австрійського парламенту від виборчого округу Сокаль-Радехів-Броди

Принцип місцевого самоврядування гарантує право мешканців на об’єднання у професійні спільноти чи в товариства, що ґрунтуються на певних культурних, історичних, ідеологічних цінностях з метою задоволення власних потреб. Наприкінці ХІХ століття на Сокальщині з’являються товариства сторожі огневої. Керівниками товариств ставали освічені селяни: вчителі, диригенти тощо. Вони відповідали за організацію ліквідації пожеж, навчання учасників товариства, а також проведення заходів, щоб перешкодити можливим виникненням пожеж.

Газета “Дїло” за 23 квітня 1892 року у рубриці “Огонь” пише: “В присїлку Мельники у  с. Первятичі пов. сокальского, погоріло на сам Великдень трех господарів власне тогдї, коли були в церкві на вечірни. Щастє, що в присїлку тім нема більше хат, бо инакше при так великім вітрі, якій став тогдї, пійшло би було з димом і найбільше село. На признанє заслугують сторожі огневі з Спасова, Тартакова, Копитова і Горбкова, котрі сейчас до ратунку з сикавками явили ся, мимо того, що то був першій день Великодня”.

Двоє-троє членів товариства у вихідні дні їхали верхи на конях, дивлячись чи нема де-не-де пожежі. При спостереженні диму чи вогню вершники негайно сповіщали інших членів сторожі, і ті з реманентом направлялись до місця пожежі. Процес гасіння відбувався наступним чином: перші двоє забирали з приміщення речі, другі за допомогою сикавки (водяна помпа з продуктивністю 3 л/с) гасили вогонь, треті доносили у відрах воду, а четверті спостерігали, щоб вогонь не перекинувся на інші будівлі. До пожежогасіння залучали товариства з інших сіл, коли пожежі ставали масивними і впоратись самотужки не вдавалось.

З початком XX століття і поширенню ідеї права націй на самовизначення технічна спрямованість товариства переросла у культурно-ідеологічний аспект, тому більшість членів сторожі огнєвої стали учасниками товариства “Січ”, перейнявши на себе функцію гасіння пожеж. “Січ” налічувала по 30-40 учасників. Переважно це були хлопці, але входили й дівчата. Організаційно “Січ” складалася з чотирьох чет та старшини. Кожна чета мала свою назву і відповідні функції при гасінні пожежі: лізців, сикавкова, водяна та сторожова. Кожну чету очолював четар. До складу старшини входили кошовий, писар, осавул, скарбник та обозний (учитель).

Нагадаємо: З історії культурно-освітнього товариства “Просвіта”: в 1927 році на Сокальщині було 40 бібліотек, які налічували 5568 книжок

Члени “Січі” носили відповідний одяг, який вирізнявся широким поясом (лентою, шириною як долоня), яким оперезували спідницю чи штани. Ленти рядових членів були малинового кольору з вишитими золотими буквами написом типу «Січ у Горбкові». Старшина носила ленти жовто-блакитні.

“Січ” мала свої малинові прапори, на яких з одного боку було зображення когось із відомих українських історичних діячів, а з другого – лев або січова зірка з вісьмома кінцями.

Окрім гасіння пожеж, товариство мало й на меті виховання здорового освіченого українського селянина, тому члени “Січі” проводили забави (фестини), де показували руханкові вправи, демонстрували вправляння з палицями чи сокирками (дівчата – з хустинами), ходили в лісові походи, утримувалися від споживання алкоголю, проводили зібрання із зачитуваннями рефератів тощо. Саме члени “Січі” насипали в селах високі могили на честь своїх побратимів та посестер, що стали основою Українських Січових Стрільців і поклали свої серця за волю України.

Щодо міст на Сокальщині також існували відповідні бригади, які створювались на основі місцевих рад – ратуш, які згідно із маґдебурзьким правом переймались питаннями місцевого самоврядування, фінансово забезпечуючи відповідні структури. Вони мали відповідне пересування – віз з драбинами, відрами, ємностями для води. На честь вогнеборців у Тартакові був поставлений пам’ятник покровителю пожежників – св. Флоріяну (зараз знищений, на його місці стоїть фігура Діви Марії з нагоди 600-ої річниці з дня першої письмової згадки про с. Тартаків). До речі, на території України існує всього лиш 4 пам’ятники святому.

Прочитайте : Євреї та їх життя – невід’ємна частина історії Сокальщини

Шляхом самоорганізації населення, ініціативі молоді, на високих культурно-ідеологічних цінностях на Сокальщині сформовувались такі товариства, які врятували не одного господаря від неминучого розорення через нищівні пожежі. У наш час цю функцію перейняла на себе держава, створивши Державну службу України з надзвичайних ситуацій.

Дя Голосу Сокальщини – дослідник локальної історії Богдан Козійчук

750797284
Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.