Ці слова належать Великому Каменяреві – Івану Яковичу Франку. Слово, наче птах, народжується з крилами. І раптом, вириваючись з надр нашої свідомості, несподіваними пророцтвами Геніїв української епохи оживає в сьогоденні. Тільки, якби ми навчились читати та розуміти ці одкровення. Бо видається мені, що народ наш нині схожий на ту сироту, яку «хто не йде, той скубне». Горбатіє, збідований поза межами рідної домівки; спивається і чманіє у безвиході. І це найстрашніше. Бо так починається наше вмирання. Духовне… Агонія суспільства, подолати яку нині дуже важко. А коли було легко?
«…Якби ми вчились так, як треба». Пам’ятаєте повчання Тараса Григоровича Шевченка? Але що з того навчання, коли його потрібно не просто осмислювати, а шукати точку опори, аби змінювати світ на краще. Пригадується Іван Франко. На видання своїх книг він витратив майже все придане дружини Ольги Хоружинської. Так і помер Каменяр у великих боргах, а працював, не покладаючи рук. Вставав о п’ятій ранку, вичитував коректуру у друкарні, аби додатково заробити якісь гроші. Не прогодувала його і ця титанічна праця. Нині мало хто над цим задумується, як і над думками Франка, що становлять чи не найбільше його творче надбання в українській світоглядній публіцистиці. Цей спадок, запевняють франкознавці, навіть їм не вдалось опанувати та зрозуміти повністю. Невідомий Франко претендує ще на кілька томів публіцистики, два збірники праць до 50томного видання, а на додачу – неміряна кількість епістолярію (листи, його дискусії з друзями та опонентами). Абсолютною цілиною, але дуже цікавою, як на мене, і для пересічного читача можуть стати праці Франка з 45 тому – «Що таке поступ?», «Поза межами можливого» та «Одвертий лист до галицьковолинської молодежі». Тому пропоную разом поміркувати над цими творами…
«Велика історична задача – здвигнення нашої національної будови в усій цілісності…»
Мало хто знає про те, що свою публічну діяльність Іван Франко починав як економіст. Його дослідження були направлені на проблеми, пов’язані зі скасуванням панщини і запровадженням капіталістичних відносин на селі (сучасною мовою – ринкових). На прикладі видобування солі в Нагуєвичах Франко намагався розтлумачити вчення МарксаЕнгельса про створення додаткової вартості. Але одне з найбільших визнань, безперечно, Іван Якович отримав саме як політик і творець першої в Галичині партії європейського зразка. Тоді вона прибрала назву Руськоукраїнської радикальної партії. Маючи свій електорат, програму і, що найважливіше (чого бракувало іншим партіям) – у неї був розроблений механізм дій. В цьому і полягала заслуга Франка. Знаючи тогочасну конституцію АвстроУгорщини, він знаходив у ній ходивиходи, що дозволяли вирішувати українські проблеми, а найважливіше – питання самостійності України. Партія мала програмумінімум – створення Галицької автономної області. У завданні програмимаксимум Франко вбачав соборність України. На жаль, на той час ці думки Івана Франка багато хто із «західняків» не підтримав, вважаючи себе окремим народом та «русинами». Ні з поляками, ні з українцями з Великої України вони не бажали мати нічого спільного. Але Франко був першим, хто 1893 року замість терміну «руський» та «русин» почав вживати слово «український» та «українець». «Велика історична задача – здвигнення нашої національної будови в усій цілісності… Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. Ми повинні – всі без виїмка – поперед усього пізнати свою Україну…» , – писав він у «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905 рік). От якою бачилася мислителю його заповітна мрія. В цих думках Івана Франка криється велика любов до Батьківщини, намагання зрозуміти природу щастя людей в процесі історичного поступу, «але не такого як досі, їх не задовольняє поступ багатства». «Без здруженості в громаді, в сім’ї, без гармонійного поєднання людини цей поступ не можливий!.. Скріплення утончення того почуття, любові до інших людей, родини, до громади, до свого народу, – наголошує Франко, – отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому». Людина великої душі, він боляче відчував наругу національної образи і повсякденних принижень, що випадали на долю уярмленого люду. «Нині маємо вже не лише мільйонерів, але і міліардерів, таких багачів, що числять свої маєтки на сотки мільйонів. Мільярд! Легко сказати, – міркує Франко, – а поклади ту суму нашими банкнотами на тік просушити, то треба би… кілька квадратових миль». Цікаво, що скажуть на це сучасні «нові українці», статки яких давно обчислюються астрономічними цифрами?
«Дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був у сто разів щасливіший…»
…Стати великим політиком Івану Яковичу не судилось. Після чергових виборів та програшу радикальної партії в усьому звинуватили Франка як її керівника та головного ідеолога. З’ясування стосунків дійшло до того, що його товариш, співзасновник радикальної партії, Михайло Павлик оголосив Франка «політичним трупом» і порадив назавжди піти з політики. 1899 року галицькі радикали розпалися та утворили п’ять різних за напрямком невеликих партій. Невдовзі Франко разом із Михайлом Грушевським створив Українську НаціональноДемократичну партію, але, розчарувавшись, пішов з політичної арени геть. За великими гаслами, високими словами Каменяр вбачав відверте політиканство та фразерство для лобіювання особистих інтересів і того, що нині можна окреслити як «Україна у власній кишені». Ситуація не змінилась і до сьогодні… «День у день сотки людей гинуть з голоду, заховані по темних закутках, як дикі звірі, що там у тім поденні суспільності діються сотки страшних злочинів, а сотки нещасних, доведених до розпуки, відбирають собі життя, – писав Франко. – Можна сказати сміло, що прадавній дикун, блукаючи по лісах та ночуючи в печерах, був у сто разів щасливіший і почував себе ліпше від такого нещасного бідолахи, що серед величезного міста опиниться без грошей, без зарібку, без пристановища, без ніякого способу до життя…». «Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу треба класти його як вихідну точку… Соціальна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної маси!» – це ще одне свідчення того, якими пророчими виявились слова Івана Франка вже майже через сторіччя по його смерті!
«Люди мене не розуміли…»
«…Люди мене не розуміли», – ще за життя нарікав Франко з відчаю. Але, не зважаючи ні на що, ясні, повні оптимізму думки рішуче раз у раз лягали на папір впевненими рядками. Для нащадків… «Україна переживає весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг… Чи буде з того рай на землі, а ми борімося з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою та дбаймо заразом не лише про те, аби побороти її в тім однім випадку, але також про те, аби по змозі заткати джерело подібного лиха й на будуче!.. Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею… Таких мужів потребує велика історична доба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житті всміхнеться хоч трохи повна горожанська свобода», – таким скромним, освіченим, простим, талановитим, сильним духом громадянином України і постає Франко у своїй публіцистиці. «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер величезна дійова задача – з величезної етнічної маси українського народу витворити українську націю, суцільний український організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя», – ось вони підвалини Франкової науки. Сторіччя промайнуло з того часу, а проблеми в Україні залишились ті самі. Народ як стояв на роздоріжжі розгублений та байдужий до своєї держави, так і до нині ковтає обіцянки про «покращення життя» та споглядає, як доморощені «буржуадержиморди» (нічим не кращі за тодішніх імперських прислужників) тишкомнишком розпродають народне добро. Франко чудово розумів, що саме в свідомості народу полягає проблема українства. Але як у бідного, голодного та обідраного люду вона зросте? Це зачароване коло питань за життя так і не встиг вирішити Франко… Як з величезної етнічної маси українського народу витворити українську націю, здібну до самостійного культурного і політичного життя?
…Нині до Франкової мудрості потрібно прислухатись багатьом діячам українського політикуму. Може, старчить годувати народ однобічними економічними заходами, ігноруючи засади культурного розвитку української нації? Франко вважав, що народ з такими даними, історією та традиціями повинен чогось вартувати попри всі його негаразди. Думаю, нині кожен із нас це усвідомлює. І так хочеться, щоб Франкова наука допомогла нам осягнути ці глибини духовності. Тоді і наша воскресаюча до життя Україна порадує добробутом, злагодою та красою!
Ірина СЛАВЧАНИК.