Головна / Листи до редакції / Як святкують Різдво українці в Італії

Як святкують Різдво українці в Італії

15 років тому сокальчанка Ганна Росолюк, як і багато інших наших жінок, поїхала в Італію на заробітки. Відтоді зріднилася з цією сонячною країною і тепер живе на дві країни – в Україні та Італії.

Її статтею про те, як святкують Різдво в Італії, започатковуємо серію матеріалів про цю країну, яка прихистила багатьох сокальчан.

Коляда лунає над Україною, а в Італії вже давно почали обмінюватися панетонами. Різдво! Оскільки ми живемо в католицькій країні, то святкуємо його в італійсько-українському стилі. Яке тут розкішне Наталє (Різдво) – з каскадами гірлянд на вулицях, з красивими вітринами, з приємною метушнею в крамницях за подарунками, де знижка на всі товари до 70 відсотків.

В моєму домі біля Венеції немає ялинки. Зате є різдвяний вертеп. Така традиція іде з ХІІІ ст. за задумом св. Франциска з Асізі. А кольоровими гірляндами італійці прикрашають живі ялинки, пальми, що ростуть на вулиці. Ні в кого не підніметься рука зрубати живе дерево. Та на центральних вулицях міст стоять красуні-ялинки, найвеличніша – на площі св. Петра у Ватикані. Цю традицію запровадив папа Іван-Павло ІІ – він приніс сюди звичай своєї батьківщини  – Польщі.

В останній робочий день, 24 грудня, спішу докупити якісь смаколики. А на вулиці – українські колядники. Це члени церковного хору та дитяча група української громади відвідують державні установи міста, які співпрацюють з емігрантами, вітають усіх з Різдвом за нашим звичаєм. їх обдаровують солодощами. Італійці зачудовано оглядають українських колядників, гарно вбраних у вишиті сорочки і з різдвяною зіркою. А якщо згадати, що в Італії живуть понад 600 тисяч українців, їх об'єднує 130 церковних громад, а ще українські школи, громадські об'єднання, то в кожному місті чуємо рідну мову і пісню.

Свята вечеря в кожному регіоні різна. У регіоні Венето -це морепродукти. Вечірня о 23 годині. Проте цієї ночі люди не поспішають додому, вітаються з друзями, йдуть до паро-хального бару випити гарячого шоколаду, погомоніти. Два дні збираються родинами за святковим столом, обмінюються подарунками чи ведуть дітей подивитися живий вертеп, де всі герої, навіть дитя-Ісус – живі люди. А потім катаємось на осликах, відвідуємо музеї, виставки, театри чи у храмі слухаємо органну музику.

Після Нового року, що заглушує всіх вибухами святкової піротехніки і зачаровує світловими шоу, прилітає на мітлі добра фея Бефана і чіпляє біля каміна кольорові шкарпетки з солодощами чи з вугіллям, або й різкою (хто що заслужив). Так 6 січня закінчуються різдвяні свята італійців. І над Італією знов опускається Велике Повечір'я, після якого українці, гуртуючись у велику церковну родину, беруть участь у спільній святій вечері і в небо летить величне «Бог предвічний народився».

За роки проживання в Італії я мала змогу побувати в багатьох храмах, познайомитись з життям українських громад. У Венеції в церкві св. К'яри заслуховувалась проповідями о. Олексія Саранчука, який багато літ гуртував, навчав, допомагав усім. А ще щороку возив людей на прощу до Люрду, до Єрусалиму, до Фатіми…

У Падові Різдвяну Літургію в центрі собору св. Антонія розпочали з італійцями. Тут єднаються дві культури, два релігійні обряди, такі різні, і такі схожі між собою. Тому до святкового столу на Святвечір приєдналися численні італійці, які вже вивчили наші традиції, дехто навіть вміє готувати кутю і борщ з «вушками».

Побувала я і в серці українців в Італії – храмі св. Софії, котра об'єднує кілька поколінь нашої діаспори та пригадує нам великого попередника – Патріарха Иосифа Сліпого. Гостям тут розповідають історію спорудження храму, знайомлять із «Родинною світлицею» та Недільною школою, що діють при храмі. Незабутнє враження^від вертепного дійства, яке відбувалось на вулицях Риму. Його організували у парафії св. Сергія і Вакха. Молодь, покинувши стіни парафії, стояла перед храмом та ще довго колядувала. Своїм чудесним співом згуртувала навколо себе парафіян і випадкових перехожих, яких в цей вечірній час на площі Мадонна дей Монті було чимало, і таким чином ділилися радісною вісткою про народжене Дитя з усіма.

А як не згадати День емігрантських спільнот у м. Венеція, який пройшов під патронатом мера міста. У народномудомі замайоріли прапори Італії, України, Нігерії, Конго. Україну представляла голова культурної асоціації «Україна плюс» Тамара Позднякова. З нею вийшов на сцену ансамбль «Доля», організований сокальчанкою Людмилою Мельотою. Вбрані в чудові вишиванки, зачаровуючи всіх красою та величністю, українки підняли свої серця до небес, виливаючи у піснях всю гіркоту буденних заробітчанських проблем із надією на краще майбуття нашої України.

Українські заробітчани їдуть до м. Барі, щоб поклонитись мощам св. Миколая, просити заступництва у святого перед Всевишнім. Як не дивно, але італійські діти не чекають подарунків від Миколая, вони чекають Бефану. А ми стоїмо в черзі у церкві, до мощей святого, стоїмо замислено, молимося. Наближаємось до гробу святого і в той же час чуємо: «Пріложітєсь к мощам». Переглядаємось здивовано: хіба ми в Росії'? Виявляється, є домовленість між урядами Росії та Італії про виділення прицерковної території і опікування мощами російській православній церкві. Тут російські священики відправляють службу Божу. Звичайно, що після поклоніння мощам ми зібралися на службу Божу у церкві св. Джакома, збудованій ще в Х ст. монахами-василіянами.

Якось зателефонувала мені знайома з м. Варезе і схвильованим голосом розповіла приємну новину. Прогулюючись сучасним містом, добре відбудованим за двадцять років після останнього землетрусу, вона зупинилась біля п'ятсотлітньої церкви і заніміла: з-під самого склепіння храму крізь навстіж відчинені (уперше за багато років) двері на вулицю рвалася пісня не чуваною в цих стінах мовою: «Нова радість стала, яка не бувала.» Зовні церква здавалась невеличкою, мала посірілі від дощів стіни, старі дерев'яні двері. Після довгого мовчання ця церква прийняла під свій покров громаду людей з далекої країни, яких зла доля закинула на чужину вирішувати їхні життєві проблеми. Тепер сюди прийдуть люди, приберуть її до свят за своїм звичаєм – у вишукані шати з вишитих рушників, дбайливо виготовлених натрудженими тяжкою фізичною працею руками українських жінок-заробітчанок. І може, саме на долю цього простого знедоленого люду випала велика місія, яка в пам'яті народів переживе багатьох політиків, яскраві феєрверки сенсацій, бо саме їхня духовна потреба сприяє поширенню церков східного обряду на території Європи. А поки що натхненна українська пісня сповіщала нову радість – народження ще однієї духовної спільноти на італійській землі.

Ганна Росолюк

Голос Сокальщини на GoogleNews

Про Андрій Гаврилюк

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

sixteen − 1 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!