Боязко сьогодні вмикати радіо, дивитися телевізор. Знову почуєш як "бандерівці" із Західних областей України збунтували Майдан, щоб вчинити державний переворот, усунути легітимну державну владу і призначити своїх ставлеників. "Бандерівці", а у їхньому трактуванні це фашисти, вороже ставляться до російськомовних громадян України, забороняють вживати російську мову. Такий потік брехливої інформації засилається до нас із сусідньої держави Росії.
Цю інформацію розповсюджують і підсилюють деякі місцеві проросійські агенти.
Іде війна на інформаційному фронті, яка розпочалась давно, а тепер нарощує свою потужність.
Інша війна, справжня, з технікою і людьми, триває на сході України. Крим ми здали без бою, з кораблями, технікою, зрештою, людьми щоб не було кровопролиття, щоб не було війни. А вона відбувається, однобока, наступальна. В Луганську, Донецьку. Група озброєних сепаратистів, далеко не всі з місцевого населення, захоплюють державні установи, скидають національну символіку, глумляться над синьожовтими прапорами і встановлюють російські триколірні. На мітингах волають: "Россия! Россия!" Вони відчувають підтримку влади сусідньої держави, яка готова їх "защищать", бо ж танки стоять на кордоні. Щоранку встаю і думаю: "Чи ми ще у своїй державі?"
У пам`яті виринають спогади про "бандерівців" і "русский язик". Бандера і бандерівці стали жупелом у інформаційному просторі "захисників" російськомовного населення нашої держави.
Ним послуговуються як звичайні проросійські статисти, так і члени Російської думи і експрезидент України, що “в бігах”, Віктор Федорович.
Ще за часів царату таким страховищем були слова "Мазепа", "мазепинці" від імені нашого славного українського гетьмана Івана Мазепи, котрий добре пізнав "нутро" Росії. Отож "мазепинцями" називали свідомих патріотівукраїнців. Пройшли роки, змінилися часи і до вжитку прийшла нова осучаснена термінологія.
Чим став ненависним нинішнім сепаратистам голова проводу Організації українських націоналістів Степан Бандера? Він очолив боротьбу Української Повстанської Армії проти всіх окупантів України. Він свідомий був того, що перемога прийде не зараз сили нерівні. Але цим було показано усьому світові, що Україна може боротися за свої права, за незалежність…
Комуністичні ідеологи і їхні однодумці намагалися і намагаються й сьогодні переконати, що
УПА прибічники німецького вермахту його прислужники, що вони ніколи не воювали проти німецьких фашистів. Але факти незаперечна річ.
"Шеф поліції Волині та Поділля бригаденфюрер СС Гінцлер 7 червня 1943 року віддав наказ про ліквідацію УПА. Проти українських повстанців окупанти кинули 10 тис. німецьких жандармів, 10 моторизованих батальйонів з артилерією, 50 танків, 27 літаків.
В липні цього ж року між німцями і УПА відбулося 35 боїв, у серпні 24" (Юрій Киричук, "Український національний рух").
Таку ж тактику на знищення загонів повстанської армії застосовувала і радянська влада. Вже у перші післявоєнні роки ліквідація УПА набула загальнодержавного значення. На територію західних областей України направили військові частини, внутрішні війська. Організовували спецгрупи під виглядом бандерівських боївок.
"Спецшколи були створені в Ленінграді, Харкові, Станіславові. На 20 червня 1945 року у західних областях України діяло під виглядом бандерівців 156 груп із загальною кількістю учасників 1783 особи" (Юрій Киричук, "Український національний рух").
Спецгрупи поповнювали особами, які володіли галицьким діалектом. Було гасло "Батько не відповідає за сина". Проте 10 вересня 1947 року Раднарком прийняв постанову за виселення "родин учасників банд УПА". Тільки того року із Західної України виселили майже 26 тисяч родин.
А тепер про "бандерівців" зблизька. Я навчався у п`ятому класі Хлівчанської школи. Одного ранку біля шкільних дверей побачив убитих в лісі двох молодих людей бандерівців, яких знищили, а тіла поклали біля приміщення школи для впізнання. Були босі, без чобіт. Видовище шокуюче. На понівечені тіла дивилися і першокласники, і старші. Ніхто не звертав уваги на психічний стан дітей.
Після війни у 194647 рр. зі Сходу на Західну Україну приїхало багато людей, щоб придбати продукти харчування. Затяжна війна не дала змоги засівати там поля, вирощувати пшеницю, садити городину. То були тяжкі роки. Східняки везли з собою алюмінієвий чи керамічний посуд, щоб виміняти на продукти харчування. Їхали і такі, що просили. Сокальщина належала до прикордонної зони. Іногороднім в`їзд дозволявся лише за перепустками. Але люди зі Сходу приїжджали без належних документів. Прикордонники їх не затримували, бо розуміли ситуацію.
У церквах священики закликали парафіян допомогти знедоленим людям.
У ці роки активно діяли партизанські боївки. Не було випадку, щоб вояки УПА перешкоджали східнякам. Вони вільно сюди приїжджали, а назбиравши продуктів, поверталися додому. Ніхто не лякався "бандерівців". Були випадки, що молоді мужчини залишалися тут, одружувалися на бандерівках, створювали сім`ї. Добре діяла Служба безпеки УПА, карали лише "стукачів" через яких сільські сім`ї вивозили в Сибір. Були жертви.
У школу зі Сходу прибували вчителі: російської мови і літератури Олександра Полевик, математики Галина Охота, історії Ганна Балобатько. Ніхто біля їхніх помешкань не виставляв охорону. Вони спокійно працювали і жили у "бандерівському" селі під час бурхливих подій. У сусідній Діброві проживала і працювала фельдшер Оля. Пізно ввечері до її оселі під`їхала бричка, в яку посадили дівчину і кудись повезли. Завели до сільської хатини, де старшого віку мужчина її застеріг: "Займайся лише професійною діяльністю. Ніякої політики". Почастував чаркою самогонки і її завезли назад додому. І більше ніяких непорозумінь між вихідцями зі Східних теренів у нас в Хлівчанах не виникало. Тож чому нині бандерівці стали страхіттям? Із колишніх вояків УПА уціліли лише одиниці. Їм нині уже під дев`яносто.
Директор Державного російського літературного музею Д. Бак, член Спілки письменників Російської Федерації, "стурбована" тим, що українські націоналісти, особливо у Західних областях, спалюють російську літературу. Цю інформацію про "стурбованість" подала наша газета "Літературна Україна".
Дивно і незрозуміло, де госпожа Д. Бак "побачила на вулицях міст вогнища з книжок російських авторів"? Ця вигадка, на жаль, інтелігентної російської особи не що інше, як придуманий аргумент для підсилення ідеологічної війни, розпочатої Кремлем.
1952 року я, студент Львівського гірничого технікуму, їхав у Донбас на виробничу практику. У Харкові побачив вивіску побутовокомунального закладу "Голярня". Назва чітко вказувала на функції цього закладу. І назва цілком українська не перукарня і не парикмахерская. І ніхто не протестував проти української назви цього закладу. Ні раніше, ні тепер я не чув зневаги до російської мови, чи до російськомовного населення. Великим тиражем на Україні виходили журнали і газети російською мовою. Навіть львівські газети паралельно з українською друкувалися ще й російською.
Мене як книголюба обурює брехня про те, що спалюють книги російських авторів. У мене вдома досить велика бібліотека. Зібрані твори українських і російських класиків. Дорожу серіями "Жизнь замечательних людей", "Жизнь в искусстве". Не існує для мене різниці якою мовою написана книжка. Кажуть, що я націоналіст. Так, у ставленні до рідної культури, її історії так. А у ставленні до людей іншої національності інтернаціоналіст. Три роки служив у армії в Прибалтиці. Потоваришував із щирими хорошими хлопцями з Москви, Воронежа, Омська, Казахстану, Литви, Естонії, Мінська. Спілкування продовжувалося і після служби в армії. І не можу собі уявити, що онуки моїх армійських друзів пішли би воювати проти моїх нащадків. Ота російськомовна проблема і “бандерівщина” вигадка політиків.
Петро МАВКО.
м. Белз