Минулого року відзначили 110ту річницю з дня освячення храму Воздвиження у селі Стенятин. А каплицю перенесли на цвинтар наступного року, тобто 110 літ тому.
Моя бабуся Христина згадувала, що землю, на якій звели теперішній храм, купили в їх сусіда. Очевидно, стара церква була в іншому місці. А дід Марко розповідав: «Коли мурували церкву, ми, малі, теж допомагали. Брали по дві цегли і бігли по трапах навколо муру аж до купола. До обіду у нас ще була сила і енергія, то ми швиденько носили цеглу, а після – вже були потомлені, то йшли помаленьку. Але допомагали багато днів».
Бабуся і дідусь були присутні на сході парафіян, коли вирішили перенести дерев`яну церкву на цвинтар, бо ж з освяченою спорудою інакше чинити не можна. Дещо знищилося з дерев`яної церковці, тоді стенятинські майстри зменшили розміри каплички, і так вона збереглася до наших днів.
Мене дивувало, що вхід до каплиці – з півночі, адже всюди до церков заходимо зі заходу. Стосовно цього я поцікавився у професораархеолога зі СанктПетербурга (ми з учнями допомагали йому в розкопках давнього городища біля села Ромош). Тоді знайшли череп людини, яку поховали головою до півночі. Професор поділився з нами своїми думками з приводу цієї знахідки. А я його запитав, чому в нас ховають на цвинтарі головою до півдня, і вхід у каплицю з півночі. На жаль, він не міг знайти пояснення цьому явищу.
Наша колишня дерев`яна церква була збудована у ХVIII столітті, а можливо, ще й у XVII ст. Бабуся Христина, 1862 року народження, розказувала, що її дід їй оповідав, що за його пам`яті ремонтували цю церкву. Прожила бабуня 95 літ. Пів свого віку молилася у дерев`яній церкві, а пів – у мурованій.
Нинішня каплиця завершується маленьким куполом з бляхи. Під дахом обшивка до низу вікон прикрита понтами. Напевно, вони були новими. Вхід у каплицю оздоблений давньою різьбою. Перенесли в каплицю і образи. Односельчанин Іван Федащук розповідав таке: «Всередині каплиці було багато записів і один з них, що Стенятин і Грушів були однією парафією. Тобто два села обслуговував наш священик».
Донині не можу зрозуміти, коли таке могло бути? Тепер наші села у різних областях. Раніше Грушів був у складі Російської, а Стенятин – Австро-Угорської імперій. Ще пан Іван згадував: «Щороку, на Великдень, відправа розпочиналася в один час. Одного року священик закінчив відправу і зі здивуванням побачив, що ще не розвидняється, як це було завжди. Він підійшов до регента і почав радитися з поважними людьми. І тут їх осінило, що сьогодні ще є Благовіщення, яке співпало з Великоднем. Священик повернувся відправляти те, що повинен був відспівати на Благовіщення. І враз розвиднилося». Пригадалося й інше. Наші прихожани, аби не нищити взуття, босими йшли до церкви. А перед храмом мили ноги і взувались у чоботи. Ото загартовані були. Один мужчина не взувався навіть на свято Богоявлення, у найбільші тріскучі морози. Моя колишня сусідка теж взимку ходила боса.
Ще в п`ятдесятих роках минулого століття в каплиці відправляли за померлих. Як згадаю про це, то душа радіє.
Бував я у Софіївському і Володимирському соборах, Печерській і Почаївській лаврах. Милувався Успенським собором (1160 р.), церквою Василія (ХIII ст.) у ВолодимиріВолинському, дерев`яними церквами Юра (ХVII ст.), Воздвиження (1636 р.) на околиці Дрогобича. Незабутнім було враження, коли з гори Пікуй, що на межі Львівської та Закарпатської областей, милувався Миколаївською церквою в с. Гусне (1655 р.). І завжди мене тішило, що й ми маємо свою дерев`яну каплицю.
Богдан ПОТОЦЬКИЙ, с. Стенятин.