Листи до редакції

З Богом у серці жити легше…

У круговерті життя та повсякденних клопотів ми не помічаємо, який чарівний світ, які люди живуть поряд. Навіть проста посмішка часом може принести ближньому радість та добрий настрій. Натомість, куди не зайдеш, скрізь почуєш розмови, як важко жити. І це як молодь, так і люди старшого покоління. Дивлюся на них і дивуюся, звідки у них такий песимізм і небажання жити? Хіба ми погано живемо? Ми давно забули про порожні прилавки у крамницях та дефіцит товарів. Ніхто нас не переслідує та не забороняє ходити до церкви, в громадські організації, відвідувати родичів за кордоном, вільно говорити про те, що думаєш, і навіть… критикувати владу.

…Мені – 74 роки, проте намагаюся у кожному дні шукати щось добре. І цього мене навчило життя, яке було нелегким. Я народилася у Старосамбірському районі в селі Віців. Ми з братом жили з бабусею та дідусем, бо батько помер, а мама весь час працювала. Мамині брати – Дмитро і Василь, були бандерівцями, і за це нашу родину, як неблагонадійну, вивезли на Сибір. Серед ночі в хату зайшли військові і силоміць витягнули бабу з дідом та нас – малолітніх дітей, на двір, посадили на підводу. Відвезли на залізничну станцію і силоміць запхали у товарний поїзд. Навколо стояв плач і лемент… Пам’ятаю, як в дорозі не було що пити. І один з вартових, якого ми про себе називали добрим, давав по кварті снігу. Інший не робив і цього. Поселили нас у бараку. Дід і баба часто хворіли і ледве давали нам раду. Мене удочерило якесь подружжя. Але в них жила недовго, бо названий батько мене сильно побив за те, що віддала бродязі декілька кусочків сухого хліба. У сльозах та з образою в душі чимдуж вибігла з хати і побігла на залізничну станцію. Заскочила у перший поїзд, де сховалася на верхній полиці. Поїзд їхав у Челябінськ. Знайшли мене контролери, і віддали у дитячий розподільник. Звідти таких дітей як я скеровували у дитячий будинок. Коли нас привезли туди, зібрали всіх в одній кімнаті і по одному запрошували на комісію, яка визначала рік народження, нашу національність, давала ім’я, прізвище та по батькові. Запрошували в кабінет директора по-одному. В одної дівчини, яка уже вийшла звідти, дізналася, що запитують і як та відповідала. Тож коли потрапила в кабінет, уже не боялася. Розповіла, що українка, маю родину в Сибіру. Вони попросили мене заспівати якусь українську народну пісню. Навіть нині дивуюся, звідки в моїй дитячій пам’яті виринули слова «Розпрягайте, хлопці, коней». Мабуть, її часто співали у нашій родині. Тут дали мені прізвище Матіцо. Найбільше, що запам’яталося, були «канапки». Ми брали чорний хліб і намазували його манкою. Тоді це була така смакота! Однак старші діти відбирали у мене хліб, тож я ніколи не могла наїстися досхочу. В дитячому будинку ходила до школи, а після уроків працювала на городі.

Пізніше мене, як інших, скерували на навчання у професійне училище, де навчалася на токаря. Після його закінчення, працювала на військовому заводі у м. Курган, де одразу ж у всіх взяли підписку про те, що не розповідатимемо про роботу.

Я була невисока на зріст, та спортивна. Якось побачила, як мої співпрацівники займаються у лижній секції, вирішила і собі спробувати. Швидко навчилася і невдовзі показувала високі результати. Влітку тренер запропонував займатися велоспортом.

Навіть захищала честь області та заводу на змаганнях з цього виду спорту. Їздила на турніри в Свердловськ та Москву, де отримала нагороди.

Якось випадково прочитала оголошення в газеті, що на Україні збираються будувати панчішну фабрику, в шахтарському Червонограді. І там потрібні молоді руки на будівництві. Я й записалася у добровольці. І досі не можу збагнути, яка сила підштовхнула зробити це. Мабуть, десь у глибині душі защеміло слово «Україна», захотілося ближче побачити рідну землю, можливо, щось дізнатися про родичів. Практично, зв’язок з родиною обірвався ще в дитинстві. Ніхто мене не шукав, я росла сиротою в дитячому будинку. Коли приїхала в Червоноград, мене спершу хотіли відправити назад, – бо який будівельник з маленької худенької дівчини. Але, коли розповіла, що була виселена з родиною в Сибір і росла в дитячому будинку, тож нема куди мені повертатись, – начальник розчулився і залишив. Невдовзі у Сокалі почали будувати завод хімічного волокна, і я пішла туди. Згодом вже споруджували нову панчішну фабрику в Сокалі. Це місто стало для мене рідним: тут – знайшла свою долю, народилася донька.

Бувало всяко: і біль, і втрати, і розчарування, і навіть небажання жити… В гіркі хвилини не було до кого й голову прихилити. В один із таких життєвих моментів, коли вже хотіла звести рахунки з життям, ноги самі привели мене до церкви. Я щиро молилася і просила допомоги у Господа. І він мені дав силу жити далі. Це зміцнило віру та дозволило пробачити усім, хто завдав мені болю та кривди. Нині я на пенсії. Але й зараз стараюся допомагати іншим і не втрачати надії. Бо вірю, що по життєвій стежці нас веде Господь Бог. І дає нам такі випробування, які ми здатні витримати. Тож чи варто впадати у відчай та лити сльози, коли нема на те вагомих причин?

Марія МАТІЦО, жителька міста Сокаль.

Голос Сокальщини на GoogleNews