Листи до редакції

Соснівчанин Сергій Дякунович віддав своє життя за свою дитину та за те, щоб вона жила в мирі

«Чотири роки разом: зовсім мало…, ми так багато не встигли»

Коли стало відомо, що на війні загинув соснівчанин Сергій Дякунович, його ім’я у редакції газети Вісник відразу згадали. Рівно 19 років був надрукований матеріал про трьох випускників Соснівської школи № 7, які залишились без батьківського піклування і тоді вступали у доросле життя. Сергій був одним із них.

Розмова відбувалася на вулиці його рідного міста, а про що говорили – нагадав матеріал від 19 червня 2003 року під назвою «Не відмовлятися від мрії». Хлопець відразу зазначив, що для нього сім’я – це все. Єдине, чого він завжди бажав, то це заробляти багато грошей. А ще мріяв, щоб молодша сестричка Інна мала кращі спогади про дитинство, аніж ті, що залишились у нього. Переживши багато, він казав, що ніколи в житті не підніме руки на дівчину, жінку. Хоча може за себе постояти, бо кілька років займався карате. Ще його хвилювало здоров’я сестрички, яка вже другий місяць знаходилась в одній з лікарень Львова. І гроші, які тоді отримав Сергій від Благодійного фонду дітям-сиротам Сергія Вишневського, він віддав на ліки. На себе, зізнався хлопець, витратив три гривні.

Яким захисником став Сергій Дякунович тепер газеті Вісник (№ 13-14 від 16 червня) розповіла дружина Героя Юлія.

«Коли ми познайомились, його бабусі Наді вже не було в живих. Знаю, що в школі Сергій навчався так собі, тому що вже тоді підпрацьовував на шахті «Надія», щоб бабусі легше було прогодувати їх з сестрою: підмітав територію, відсівав вугілля. Згадував з вдячністю свою вчительку Пашу Михайлівну: вона дозволяла йому подрімати на уроці, знаючи, що стомлений після роботи. Бабуся Надя працювала на шахті в охороні і часто брала Сергія з сестрою з собою. Знаю це з розповіді своєї мами, яка теж працювала на шахті, і пам’ятає, як ця літня жінка йшла на роботу з малими онуками: Сергія вела за руку, Інну везла у візочку.

Ми познайомились в лікарні відновного лікування в Соснівці – я після училища прийшла туди працювати медсестрою. Вперше почула про нього у 2014 році, коли Сергій був на реабілітації після перебування в зоні АТО. Тоді до нас прийшла на роботу психолог Наталя Луговська, така рідна мені людина. І одного разу вона каже: «Дякунович знову йде на Схід. Каже, що його тут нічого не тримає, рідних не має, з дівчиною не склалося». А я подумала: «Куди тебе знов несе, хлопче? Тільки прийшов, тільки віджив від того всього…». Але тоді він був для мене всього лише пацієнт, і навіть не думала, що ще зустрінемось. Це сталося вже у 2017 році, коли він повернувся в Соснівку і знову прийшов на реабілітацію в лікарню. Потім Сергій розповів, що коли вперше мене побачив, зрозумів, що буду його дружиною. І з того часу ми разом. Зовсім мало…, зовсім мало, ми так багато не встигли».

Чотири роки я не відпускала чоловіка на схід. Він продовжував працювати шахтарем, останнє місце праці на «Межирічанській», зараз вже мав до 13 років стажу…

Він мене оберігав, як ту квіточку. І я це відчувала. Коли завагітніла, на всіх обстеженнях був зі мною. Коли на першому УЗД побачила його сльози, пожартувала: «Ти вояка!..». Ми тоді дізналися, що буде дівчинка, а Сергій саме дочку й хотів. А потім ми посперечалися щодо імені майбутньої дитини. Він каже: «Давай назвемо Євою!». А я не хотіла, бо моя бабуся в Реклинцях (якій 95 років) точно сказала б: «То у вас Євка!». Сергій погодився, і ми дуже довго обирали ім’я донечці. Вагітність була тяжка, я багато лежала на збереженні в Сокалі. А він з роботи на шахті – до мене. Я просила привозити якісь книжки, бо нудно було просто лежати. І він що два дні привозив. Одна книжка мала назву «Соло для Соломії». Сергій попросив розказати про що там: «Ти ж знаєш, я не люблю читати, але послухаю». Я почала розповідати, а він відразу запропонував: «Давай, хай у нас буде Соломія!».

Він обожнював донечку. Вона в нас народилася дуже маленькою. Пригадую, ми почали її купати вдома, як нам радили: поклали її на матрацик, а вона настільки легенька, що спливає… Тоді Сергій поклав донечку собі на долоню, вона там майже помістилася, і почав на неї хлюпати. Так ми її купали, поки наша маленька трішки не підросла.

Сергій, як атовець, був резервістом першої черги. Але був таким чоловіком, який би пішов, навіть, якби його не призвали. Казав: «За свою дитину, за те, щоб вона жила в мирі і за те, щоб вона мене ніколи не питала, тату, а де був ти?» я ніколи не буду відсиджуватися вдома.

23 лютого донька захворіла. Ми були в лікарні, а коли приїхали додому, нас повідомили, що є повістка. Я просила чоловіка, може, не треба, ти вже стільки був, може, відтермінуєш, підеш з другою чергою… Він відповів: «Не переживай, то навчання. Поїду, трохи побуду і повернуся. Нічого страшного не трапиться». А вночі він вже знав, що був повномасштабний прорив на кордоні, і вже о 6. 40 в місті почалася тривога і він відразу поїхав у військкомат. Наші соснівські хлопці переважно всі з «24»-ки, вони відразу на Львів поїхали, а Сергій – з «14-ої», це на Волині. В ту сторону автобуса не було і його ще відпустили на дві години додому. Він сказав: «Ще трошки з вами побуду…» Сходив з нами в лікарню, в аптеку, щоб я в чергах не стояла, і все, більше ми його не бачили…

Загинув Сергій 7 березня, а знайшла я його рівно через місяць – 7 квітня…

Він потрапив в район Буча-Бородянка. Не розповідав, що там відбувається, але казав: «Мила, все нормально. Я в касці. Трошки постріляли, нічого страшного». Але коли ти дружина військового, а в телефоні чути постріли, навчилася розрізняти, коли все нормально, а коли трохи страшно. Я зрозуміла, що щось сталося відразу. Ввечері ми поговорили, з донечкою лягли спати. А в 3 годині прокинулася в «мандражі». Почала йому телефонувати, але з того моменту вже не було зв’язку жодного разу.

Телефонувала в штаб, «підіймала всіх на ноги», сказали, що там взагалі нема зв’язку, що шукають. З дружинами інших військових ми створили чат, почали пошуки… А там вже була окупація. Ми намагались виходити на людей місцевих і так дізналися, що неподалік в полі розбили роту хлопців, вони там і лежать. Подивитись, хто там, вони не можуть, як тільки виходять зі своїх дворів, то окупанти по них стріляють.

Перед 7 квітня місцеві сказали, що наші звільнили територію, вони зможуть піти в поле і подивитись, хто там є. А потім повідомили, що тіла вже починають забирати по моргах. Чесно кажучи, я не думала, що там знайду Сергія, мені сказали, що бачили його десь в госпіталі і тому я мала надію. Хоча за стільки часу розумієш, якби так було, вже б дали знати… А потім мені зателефонували й сказали, що знайшли тіло побратима Сергія, а чоловік мені про нього багато розказував. Я не змогла сама туди телефонувати і попросила зробити це свого двоюрідного брата. За годину дізналася, що чоловік у тому ж морзі. Він був з документами, його можна було опізнати, але я не хотіла вірити, кілька разів змушувала працівника моргу вертатися до тіла, поки він не сказав, що на лівому плечі є тату інь-янь.

Ми поховали Сергія на Сілецькому цвинтарі. Їжджу туди не часто, через два дні. Іноді автобусом, буває, що друзі підвозять. Коли сідаємо в транспорт, наша Соломійка, не питаючи, каже: «До тата!». У нас залишилось відео, де Сергій вчить доньку танцювати. Не скажу, що він дуже вміло танцював, але цей спогад буде з нами завжди…»

Нео Радіо Червоноград

Нагадаємо:

У боях проти російського ворога загинув соснівчанин Сергій Дякунович, 1986 року народження. Сергій з початку російсько-української війни – учасник АТО/ООС, у лютому долучився до лав Збройних Сил України.

Назавжди світла пам’ять захисникові!

750809632
Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.