Боєць родом з міста Гірське Луганської області.
Продовжуємо публікувати історії з фронту. Владислав Сороколад, родом з Луганщини, після поранення продовжує службу у Дрогобицькому РТЦК та СП у Львівській області. Владислав брав участь в АТО, після 2015 року демобілізувався, але з початком повномасштабної війни повернувся на фронт.
Текст та фото від Дрогобицького РТЦК та СП.
- Владиславе, скажіть будь-ласка, де вас зустріла війна?
Ну, якщо починати з самого початку, я сам з маленького містечка, місто Гірське. Це була прифронтова зона, прифронтове маленьке містечко. Зустріла вона мене ще у 14-му році, моє місто було окуповано в 14-му році, потім Збройні сили України звільнили його і до повномасштабного вторгнення воно було файним містом, українським містом. Я був учасником АТО, 14-15 роки, потім звільнився, одружився і жив у себе у місті Гірському. З першого дня, коли настало повномасштабне вторгнення, я дружину із сім’єю вивіз сюди (на Львівщину – ред.), сам пішов до РТЦК та СП, звідси – в 24 бригаду.
- І яка там була ваша військова спеціальність?
Водій-стрілець. Попав я там на оборону міста Попасного, там отримав важке поранення – снайпер, ну як, зі слів моїх побратимів, це була куля снайпера. Після чого в мене був довгий процес реабілітації. На даний час служу у Дрогобицькому РТЦК.
- Давно у вас було це поранення?
Поранення було в мене ще 26 березня 2022 року. Як лікар сказав, мені дуже пощастило, що мене дуже швидко доставили з поля бою до лікарні, бо в мене вже лічені години залишалися. Дуже дякую лікарям, вони зробили все, що могли. Тепер я от живий, більш-менш здоровий.
- Скільки часу ви лікувались?
Дуже довгий час, 4 місяці. Після того ще місяць часу реабілітаційної відпустки, після чого мене визнали військово-лікарська комісія «обмежено придатний» і я повернуся до строю, але я вже служив у тиловому підрозділі, Бахмутський напрямок, я там займався доставкою всього необхідного на фронт.
- Вже як водій?
Так. Там в мене ще було дві втрати свідомості, два приводи і після чого я проходив комісію МСЕК, вона мені призначила групу інвалідності, мене перевели сюда вже до Дрогобицького ТЦК та СП.
- То ви служите в Дрогобичі в ТЦК?
Так.
- Як ви ставитесь до утікачів за кордон?
Я їх не розумію. Не розумію цих чоловіків. Вони сюди всі повернуться після перемоги і як вони будуть себе почувати як чоловіки, я взагалі не розумію. Ну, може у мене таке виховання, що держава у біді – треба державу захищати до кінця.
- Чи багато людей допомагають зараз військовим? На початку, звісно ж, була величезна маса підтримки людей, а зараз як?
Допомога іде, дуже багато допомоги, люди шкарпетки в’язані присилали, хтось там якісь пиріжечки передав, волонтери автомобілями допомагали. Просто я на початку був поранений, довгий час пролежав у госпіталі і я може цього не встиг відчути, але, коли повернувся, знову була підтримка, було люди приносили, передавали різні речі. Приємно було.
- Як вважаєте, військові сильно втомилися від війни на фронті?
Та звісно ж змучились, дуже важко там морально-психологічно. По-перше, коли ти бачиш кров, болото, розруху, особливо якщо зимно вже на вулиці, мерзнеш кожного дня, змучились. Але я спілкуюсь з хлопцями там «на передку», все одно вони стоять до перемоги. Але знаєте, я як в АТО служив, в 73-морському центрі ЦСО, але я тоді був неодружений і в мене не було дітей, і у мене там, знаєте, страху не було. А як я їхав у місто Попасне, я розумів тоді, що на всіх шпальтах тільки за Маріуполь і Попасне говорили, бо це самі гарячі точки на той час були, дуже страшно було. Ну, але коли приїхав туди на позиції, там дуже гарний сержант був у нас такий, і він всю правду розповідав: «Та, хлопці, тяжко тут, дуже тяжко, і будемо боротися». Знаєте, з такими командирами, яких ти зустрічаєш, всю правду розповів, але ми будемо стояти, і легше. А у мене знаєте, як це – страх, втома на задній план відійшли, вперед тільки вперед. На жаль, там мене поранило.
- Що ви б хотіли сказати від себе до нашої громади?
Хотів би, щоб чоловіки більш активно ставали на облік, на військовий, бо державі треба знати, які резерви у нас взагалі є, вищому військовому керівництву. Бо хлопцям там важко, є ж поранені, загиблі. Треба хлопців все одно міняти, час від часу.
Я так розумію, основна проблема мобілізації, котра відбувається, не у поповненні резервів загиблих (поповненні резервів – ред.), а може у справі ротації?
Звісно, в справі ротації теж, бо є такі хлопці, що дуже-дуже багато часу на передовій, від початку війни. Вони там десь виїхали відпочити, додому, побачити родину і дружину, дітей. А немає тих резервів, я не можу це точно сказати, як замінити, одні поїхали відпочити, інші приїхали на їхнє місце, так би було набагато легше.
Може бути такий фактор, що багато хлопців, хто війну вже бачив, коли військовий досвідчений, він вже бачив війну, він вже набагато легше справляється з усім, чим туди прислати непідготовленого. Все одно треба якось вирішувати це питання. Частка має залишатися, до них направляти новобранців, щоб набували досвіду.
Слава Україні! Героям Слава! Будемо боротися, всім потрібно боротися, всім – це однозначно, і допомагати ЗСУ. Хто не може стати до лав ЗСУ, той допомагає, і так буде перемога, буде перемога!