Михайла Коваліва у Хороброві знає кожен, бо за своє життя він не в одній хаті «розмалював покої» чи допомагав робити ремонт. Господар, почувши про мету мого приїзду, скромно відповів: «Я – просто маляр, і не вважаю себе художником, бо на це не вчився». Але, переступивши поріг його помешкання, йому можна заперечити. Бо ще у коридорі побачила чудові картини майстра. Тут і пейзаж, і натюрморт, і портрет та ікони… Скільки картин написав сільський художник – не пам’ятає. Спеціально їх не рахував, а віддавав добрим людям. Я – не мистецтвознавець, тож не беруся судити ці полотна на художню майстерність, але його картини та образи, на мою думку, виконані бездоганно і мають позитивну енергетику.
Михайло любив малювати змалку, хоч у сім’ї хисту до цього не було ні в кого. Батько працював вчителем молодших класів у селі, згодом бухгалтером у школі, а потім – секретарем сільської ради. Коли родину перевезли у Хоробрів – касиром у колгоспі. Талант до малювання у хлопця проявився ще в шкільні роки. Не раз вчителі образотворчого мистецтва ставили його малюнки в приклад іншим. І просили намалювати шкільну стінгазету з портретами двієчників, які у нього виходили на славу.
У сім’ї Ковалів було шестеро дітей – четверо братів і дві сестри. «Моє дитинство асоціюється з прекрасною природою Карпатського краю, горами та лісами», – розповідає про себе художник. Адже народився і виріс у селі Хітар Славського (нині Сколівського) району. Там пішов до школи. У їхньому селі стояла сотня Різуна, та проводився вишкіл національнопатріотичної молоді. Тризуб був викарбуваний на церкві, через що, мабуть, енкаведисти її підірвали, а мешканців Хітора вивезли. Так доля у 1952 році привела родину Ковалівих на Сокальщину. Поселили їх у селі Правда, тепер Хоробрів. Михайло тоді тільки перейшов у п’ятий клас…
Ще хлопчаком він любив спостерігати за заходом сонця, слухати щебет птахів. Природу відчував якось поособливому. І хотів передати цю красу на полотні. Зробив з дошок саморобний дерев’яний мольберт та палітру, купив масляні фарби та пензлики. І нині цей мольберт стоїть у майстерні пана Михайла на горищі.
Господар уже на пенсії, тож тепер має більше часу на своє захоплення. І залюбки проводить час біля свого «старого друга» – малює те, що бачить або ж копіює картини, які йому подобаються. Літній чоловік каже, що це Бог подарував йому на схилі літ час для творчості, бо у 2007ому пережив обширний інфаркт і завдяки лікарям – завідуючій кардіологічним відділенням Сокальської ЦРЛ Марії Шльомі та лікарюкардіологу Юрію Фарині, які «витягли його з того світу», ще живе і радіє сонцю. Раніше на першому місці була робота, тепер – картини.
– Ще в юності дуже тішився, коли під моїм пензлем оживали гірська річка чи карпатський пейзаж або ж портрет вродливої дівчини, – згадує чоловік. – Але в ті часи бути художником було не модно, тож це стало моїм захопленням на все життя.
Михайло мріяв стати добрим столяром аби допомагати людям будувати гарні оселі та робити меблі. Та не судилось, хоч двічі поступав у Червоноградське будівельне училище. Проте викладач групи малярів – Григорій Сенега – художник за фахом, запримітив його і попросив намалювати кленовий листок. Михайло легко зробив це. Викладач одразу зарахував його у свою групу. Невдовзі він охоче ділився з юнаком своєю майстерністю у малюванні картин. Хлопець закінчив училище з відзнакою і став маляром п’ятого розряду. Тоді й не думав, що саме з малярством поєднає все своє життя. Недарма ж кажуть, що у Бога на нас свої плани.
З трепетом серця розповідав літній чоловік як у дитинстві носив їсти повстанцям, як у їхньому селі примусово створювали колгосп та вивозили його мешканців з рідних насиджених місць, як привезли у Хоробрів, як навчався в училищі, а згодом пішов у військо. Тут його малярський хист запримітили одразу, і він став маляром військової частини. Навіть мав свою творчу майстерню. Взимку, як й інші солдати, займався строєвою підготовкою, а з весни до осені ремонтував приміщення та займався благоустроєм території. Не раз армійські друзі та офіцери просили щось намалювати. Відмовити не міг. Найбільше з того часу запам“яталася картина «Діва після купання», яку копіював для одного офіцера. Після служби в армії працював на шахті маляром, а у вільний від роботи час писав картини. Деякі з них присвятив дружині Тетяні, з якою прожив у парі 46 років, та друзям. Їх у пана Михайла було чимало. Однак з болем пригадує свого товаришажартуна – уже покійного Степана Потоцького, який завжди міг розрадити і дати слушну пораду. Його інший друг – Ярослав Харкевич з Боянич – умілець на всі руки, допоміг йому модернізувати господарку, зробив січкарню, бурякорізку, циркулярку… Все у господарстві у Ковалівих має лад та місце, як фігури на шаховій дошці. Тут інструменти, і пензлі, і сільськогосподарський реманент, і дрова поскладані, наче під лінійку. Гра у шахи приносить йому задоволення. На них, як каже господар, «запав» ще в юності. М. Ковалів неодноразово перемагав на районних змаганнях з шахів. Та у нього є свої, які виточив з дерева. Вони просто вражають. Сільський умілець також любить нащеплювати дерева.
Пан Михайло ніколи всерйоз писанням картин не займався. Бо жив у селі, де і господарка, і поле. Скрізь треба було дати лад після роботи, а працював обліковцем у колгоспі, на шахті, у споживчому товаристві, у школі. Лише взимку більше міг присвятити себе улюбленому хобі. Малював ікони, які нині прикрашають його світлицю – це Ісус Христос та Пречиста Діва Марія, «Христос у житті», «Пречиста Діва Марія з маленьким Ісусом годує голубів», «Різдво»…
М. Ковалів прожив своє життя немарно, бо побудував хату, посадив сад та… писав картини. У його творчому доробку десятки полотен, зокрема «Мисливці на привалі», «Діти, які втікають від бурі», «Лебеді на заході сонця», «Франко серед дітей», «Магдалина, яка кається», «Шевченкова Катерина», «Кобзар», «В’ячеслав Чорновіл» та інші. Вагоме місце займають карпатські пейзажі. Свої роботи художник роздаровує. Каже, що малює їх для людей і хоче, щоб вони приносили їм радість. А добро завжди вертається добром. Його картини викликають захоплення. Цю людину, яка без спеціальної освіти здатна намалювати чудову картину, по праву можно назвати художником від Бога.
Любов ПУЗИЧ.