Тримаю в руках книжку, і сльози бринять… Кажуть, коротка пам’ять людська, бо ж усі ми пили воду забуття, а скільки разів у Новому Завіті купались в кривавих ріках і теж забували. Але це не просто книжка, що вийшла коштами київського мецената Григорія Ковальчука, а КНИГА ПАМ’ЯТІ, присвячена митцеві, що пішов з життя так рано. На жаль, до Ярослава Васильовича Кортка, як і до багатьох творчих людей, справжня слава прийшла тільки по його смерті. Важко про це писати і дуже хочеться вірити в те, що той світ став для нього кращим. Той світ, в якому душа здобуває спокій і, як квітка, визирає з потойбіччя та сповнює рідних і близьких думками про рай чи, можливо, попереджає про пекло. Бо, здається мені, людські поневіряння поетичній душі витримати не так просто. Та хіба поща-дить нас цей світ, коли страждали проро-ки, коли розіп’яли Христа? Напевно, ні…
Доля не випадково звела мене з Ярославом Васильовичем Кортком. Отримавши диплом архітектора з відзнакою, я дивом потрапила на радіо. Причина банальна – для мене як архі-тектора роботи не віднайшлось, але дзвінкий голос і весела вдача допомогли в пошуках заробку. Тоді робота в радіо-ефірі Червоноградського "Едегем ФМ", як мені здавалось, була лишень тимча-совим пристановищем. Проте радіо і стало другим моїм життям, а журналістика – тим світоглядним містком, що поєднало великі істини та Слово. І байдуже яке – чи сказане у мікрофон для численних слухачів, чи надруковане в газеті, чи просто промовлене віч-на-віч. Чи здогадувалась я у ті часи, коли в лис-топаді 2001 року обирала посаду диктора "Радіо Сокаль" після звільнення з "Едегем ФМ", що, не зважаючи ні на що, свідомо проторую цей журналістський шлях, а через 5 років професійно вишколю його в Львівському університеті імені Івана Франка? Пропрацювавши майже 9 місяців в ефірі "Едегем ФМ", мені важко було попервах звикати до дротового радіо. Чомусь відразу з’явились думки, що це вчорашній день та якось примітивно. Але якою цікавою виявилась робота над створенням радіопрограм та зворотній зв’язок із віртуальними слухачами, музика, тематика передач тощо. Але найголов-ніше, в мене повірила Людина, що стала для мене світочем гострого пера, мудрим керівником та випусковим редактором в одній особі! Як важко було писати і начитувати перші матеріали для радіопрограм! Коли нападав відчай і роїлись самотні думки про те, що шість років навчання на архітектурному факультеті, де мене вважали найкращою і найперспек-тивнішою студенткою, пішли в небуття. Жахала думка і про те, що моя перша освіта стала даремним тягарем для батьків, які вчили мене. Шахтарям тоді не виплачували зарплатню по кілька місяців, а тому доводилось інколи пропускати навчання, економлячи татові гроші на проїзді та харчуванні. І треба віддати їм належне, мої викладачі це розуміли.
…Душа щемить, коли пригадую, як ми втрьох, звукорежисер Віктор Знак, Ярослав Кортко і я, встигали за дві години записувати програми для проводового мовлення! FM-радіостанція на той час була лишень в проекті, а я щодня вишколювала свої тексти під пильним оком мого вчителя. З посмішкою на вустах Ярослав Васильович уважно коректував ручкою написані програми і кожного разу підбадьорливо промовляв: "Молодець!" Отримати похвалу з вуст професійного журналіста було неабиякою нагородою! Вона, наче сонечко, зігрівала та відкри-вала нові горизонти для журналістської творчості. А якою порожньою мені видавалась радіостудія, коли "Васильо-вич", як ми його тоді називали, хворів та кілька разів потрапляв в кардіологічне відділення. Доводилось готувати радіо-програми за день до виходу та бігати в лікарню, щоб відредагувати тексти. Пригадую, як він одного разу жартома назвав мене "спєцом" і так ласкаво по-батьківськи обійняв, промовивши: " Я в тобі ніколи не сумнівався! Будуть з тебе люди!" Скільки впевненості у собі подарувала мені ця Людина, годі казати! У її товаристві мізерні півставки на дротовому радіо на той час мені і справді здавались великим щастям. А коли "Васильович" виходив з “лікарняного”, дихати відразу ставало і легше, і веселіше. Люди йшли до нього постійно – хто за віршованим побажанням та піснею, а хто просто погомоніти та довіритись у немочі народному докторові. Маючи велику силу в руках та допомагаючи людям із проблемами хребта, він лікував навіть на робочому місці. Ярослава Кортка, думаю, багато хто з сокальчан запам’ятав саме у миті недуги, бо оздоровлював він і добрим словом, і своєю енергетикою. Зізнаюсь, дивне, умиротворене тепло не раз приходило уві сні з образом Ярослава Васильовича. Наче наяву простягала до нього руки, а Він, посміхаючись, промовляв: "Все буде добре!" І я прокидалась з таким жалем та відчаєм! Так доля поєднала нас назавжди… І коли незабаром мені як сумлінному диктору запропонували ще півставки, я, звісна річ, відмовилась. Чому б тих 25 відсотків було не віддати Корткові, який, будучи професійним журналістом, теж отримував половину? Врешті-решт, чому на повну ставку не оформили висококласного фахівця?
Отримавши відмову та погрозу "за довгий язик", я ледь не розплакалась від нерозуміння! Сама думка про те, як зреагує на це мій старший друг, у якого за плечима незліченні роки роботи на проводовому мовленні, жахала! Прийняти цю пропозицію тоді – означало зганьбити себе перед Ярославом Васильовичем назавжди. Побачивши мої сльози, він зрозумів усе, без слів. " Я ніколи у тобі не сумнівався! Все буде добре!" – лагідно промовив. У ті хвилини мені здалось, що його душа побивалась разом з моєю, а невидимі сльози бриніли жалем за тим, чого словами не передати! Відтоді наша дружба стала ще міцнішою. І коли через кілька днів у газеті "Сокальщина" була надрукована пісня з його нотами на вірші Володимира Сірка, Ярослав Васильович з розмахом біля заголовка пісні "ЄДИНІЙ" дописав "ІРІ!" І залишив на прощання свій підпис. Ярославе Васильовичу, чому Ви пішли так рано у Вічність???…
Звільнившись з роботи на проводо-во-му радіо, написавши заяву "за власним і за вашим бажанням", мій друг і наставник на деякий час зник, але потім знову вдалось налагодити стосунки. Вже опісля, випадково знайшовши на купі сміття тодішні його редакційні зошити, забрала неоціненний літературний скарб додому та й забула про нього. Деякі записи несила було розшифровувати, та й, зрештою, не було потреби, бо він все одно залишався на зв’язку. "Васильович" знав про них, але просив залишити в себе. І тільки після його смерті моєму серцю відкрилась та смертельна туга митця, з якою він жив і творив. Коли його не стало, моя душа забриніла з його вічним неспокоєм в унісон. Важкими рядками, між його робочими записами, наче на одному подиху закарбувався цей зойк поета. Пізньої осені – 9 листопада 2000 року, вони з невідомих причин чорним смутком лягли на папір:
Прийшов "додому"…
(Чотири стіни).
Смуток і втома –
Дах білизни –
Пісня ремонту –
Не тішить душу.
Подих П’ємонту
Витримать мушу…
О, Ренесансе!
Розмір віршовий –
Рими і стеля –
Все це чудово!
Але не вмію
Спокій тримати,
Щиро надіюсь,
Що можу спати.
Але не спиться:
(Перша,чи друга?)
Вірю – насниться
Горе, чи туга!)
…Затихають денні голоси, відпли-ваючи за обрій забузьких краєвидів. На заході холоне сонце, а моє серце спов-нюється великим жалем. Наче хтось Невидимий промовляє вголос віршовані рядки його реквієму, який присвятив чи не собі:
Не витримало серце Ярослава,
Життя моловши непокірну суть…
Чи є це слава, а чи – непрослава,
Вам, смертним, того просто не збагнуть!..
Думається мені, земля наша – великий ковчег, і кожен з нас по-особливому переживає свій кінець світу. Але чомусь для обдарованих і творчих людей він інколи закінчується раптово – несподіваним переходом в інший світ. Напевно тому, що душа не в силах зносити пекучий біль і безпорадну дитячу самотність в безжальному суспільстві… І все-таки, який страшний триптих: ЖИТТЯ-СМЕРТЬ-СТРАШНИЙ СУД… Бо чи не для того ми живемо, щоб на страшному суді відповісти за свої діяння? Вічна Вам пам’ять, Ярославе Васильовичу! Дякую Тобі, Боже, що послав мені цю Людину!
Ірина СЛАВЧАНИК.