Ось уже два десятиліття, маючи свою державу, ми вільно, без страху, вшановуємо своїх визначних постатей – героїв що віддавали своє життя за Україну і культурних діячів, які закладали духовний фундамент національного державотворення.
Вшановуємо, але часто не задумуємось скільки праці, жертовності і крові віддали за цю незалежну державу наші минулі покоління. Побутуюча нині думка про те, що нам свобода далася даром, без крові, «впала з неба», не є правдою. Так, вона «впала з неба», але молитвою тих мільйонів жертв, які боролися і віддавали життя за цю незалежність протягом багатьох століть. І ось ця щаслива доля – незалежність випала на нас – наші нині сущі покоління. Але чомусь в порівнянні з іншими народами, які також вийшли з комуністичної неволі (Польща, Чехія, Литва і інші) і успішно будують свої держави, в нас чомусь та велика державна праця не складається. Чому? Ті народи, на відміну від нас, зберегли в собі дух національнодержавотворчих традицій, свої духовнокультурні цінності, що і є основою кожної держави. У нас, на жаль, ці високі громадянські цінності були втрачені впродовж вікового поневолення, а також через фізичне винищення патріотичної інтелігенції, особливо у ХХ столітті. І мусимо знову починати спочатку – тягнути той міфічний Сізіфів камінь виховання – вкарбовувати у свою свідомість ту вічну істину, на якій тримається кожна держава – це плекання національнокультурних цінностей: знання своєї історії, традицій, пошана до своїх великих постатей, жертовна любов до своєї вітчизни, виховуючи в такому дусі нині сущі покоління.
Як глибинно усвідомляли і сповідували цю істину герої повстанської боротьби, січові стрільці – будівничі української народної республіки, а ще раніше цю істину сприйняли до серця їхні попередники – ціла когорта культурних діячів XIX століття, які і підготували ґрунт до державницьких змагань у ХХ столітті.
Саме з них почався новий якісний відлік нашої історії – національне відродження. Багатовікове польське панування над Галичиною, що пригнічувало її національний розвиток, дещо послабилось з приходом сюди австрійського панування з його конституційною монархією і загальною ідеологією просвітництва. Тоді настав для Галичини сприятливий час для її національного відродження. Цьому посприяли також і європейські національновизвольні рухи – «Весна Народів». І ось за таких геополітичних обставин, на визвольній арені Галичини появляється, і все чим раз в більшій кількості, ціла когорта передових культурних діячів – будителів національного Духа, починаючи від «Руської Трійці» (М. Шашкевич,•Я. Головацький, І. Вагилевич). Серед них на цю арену вступив і священик, композитор Віктор Матюк, охопивши своєю творчою, священичою і громадською працею широке коло діяльності.
Не зупиняючись на його біографічних сторінках, вони, я думаю, відомі багатьом, зупинюся коротко на тій тогочасній суспільнокультурній галицькій атмосфері, в якій доводилось композитору, громадському діячеві і парохові в одній особі Вікторові Матюкові жити і творити.
Дев’ятнадцяте століття було не менш насичене політичними рухами, внутріполітичними і релігійними протистояннями, ніж інші періоди. Не зважаючи на певні конституційні засади у громадському житті, на українське галицьке суспільство чинився значний асиміляційний тиск з польської сторони. І значна, переважна частина української інтелігенції, а це в основному духовенство, переходило на польське культурномовне спілкування, практикуючи це дуже часто, і у церквах. Згадаймо, який був суспільний резонанс проповіді українською мовою о. Маркіяна Шашкевича.
З іншої сторони – Галичину в ту пору заполонило так зване москвофільство, яке активно поширювалось по всій Західній Україні (Галичина, Буковина, Закарпаття). Це була така пропагандистська течія, яка мала своєю метою перетворити галичан на росіян. Будучи пропаговане і фінансово підтримуване російськими офіційними колами, воно, те москвофільство, знаходило значну підтримку серед духовенства і інших верств суспільства, переконуючи галичан, що ніби то вони – росіяни, закликаючи відрікатися від рідної мови на користь московської, що і робили галицькі москвофіли, вживаючи замість української мови російськослов’янський покруч – «язичіє». Їхні «читальні Качковського» розповсюджувались на рівні з «Просвітою».
Скажіть, чи не повторюється нині знову те ганебне для нас в Галичині явище – москвофільство у формі православної церкви московського патріархату, з її експансійною доктриною «Руского міра», яка теж намагається переконати нас, що немає ні української нації, ні української мови, а все це «рускій мір». І знову частина наших малосвідомих, малоосвічених громадян купується на ті «повчання» і частина так званих «душпастирів» – московських пропагандистів в рясах (а це в Галичині переважно наші місцеві новітні москвофіли), зрікаючись рідної української релігії і рідної мови в церкві, розривають на частини галицьке суспільств. І знову, як і тоді, за життя В. Матюка, мусимо боротися і відстоювати чистоту і гідність своєї національної духовності.
Але повернімося до часів композитора, тих часів, коли за його словами, український народ знемагав від гніту і неволі, коли мова рідна і пісня були в погорді і тільки простий український народ «заховував і передавав з уст до уст тії найдорожчі скарби яко спадщину по своїх предках». Отже, як бачимо, стан українського тодішнього суспільства був вкрай пригнічений. Не маючи ні власної держави, ні власних якихось суспільних організацій, важко було підіймати народ до національного самоутвердження. І цю місію виконала передова тодішня інтелігенція, почавши пробуджувати глибоко заховане в душі народу його найдорожче, найсокровенніше – рідні традиції, звичаї, рідну пісню, що вселяло в народі почуття власної гідності і потреби національного самоутвердження. І саме до такої працімісії приступив і священик, композитор Віктор Матюк.
Ще навчаючись у гімназії, і вже роблячи перші свої музичні спроби, він часто, своїм чудовим виконанням народних пісень, збирав навколо себе гурти людей, пробуджуючи у них своїм співом почуття якогось вищого естетичного осмислення своєї культури. А дальше, навчаючись у семінарії, перебуваючи у Перемишлі чи Львові, семінаристкомпозитор бере активну участь у громадському і музичному житті Галичини. Пише пісні, обробляє для хорів народні пісні, організовує і керує хорами, організовує творчі зустрічі з композиторами і співаками, серед них і з своїм близьким приятелем О. Мишугою. Підтримує тісні зв’язки із своїми старшими товаришами, композиторами – П. Бажанським і М. Вербицьким.
Закінчивши семінарію, працюючи на парохіях, він, поряд з своєю душпастирською працею, активно віддається творчій і громадській діяльності. Пише музику церковну і світську, видає музичні збірники, навчальні посібники з музики для українських шкіл. Зібравши твори І. Лаврівського,•М. Вербицького, П. Бажанського і свої власні, видає власним коштом збірник пісень для чоловічого хору «Боян». Уже будучи у Карові, організовує і вишколює хор, разом із своїми дітьми запроваджує традиційні великодні святкування – гагілки, які у Карові називали «Голубка», сколихнувши тими обрядами тоді всі навколишні села, і які ще жевріють до нашого часу. Він і перший голова карівської «Просвіти». Треба ще сказати, що отець Матюк займався і лікуванням, маючи навики і знання з фітотерапії.
Таким є широке поле діяльності священикакомпозитора, діяльності відданої, жертовної, бо часто, і у великих сумах, він віддавав свої кошти на видавництво і популяризацію музичної літератури серед народу. Чи багато маємо тепер таких жертовників серед священства?
Ось так, у сонмі цілої плеяди композиторів, письменників, художників і інших культурних діячів, Віктор Матюк торував стежки до українських душ, пробуджуючи у них громадянську, національну гідність до тієї висоти, що уже в перших десятиліттях ХХ століття Галичина з приниженої, пригніченої перетворилася у рівноправну націю, здатну боротися і відстоювати свою державність, своє місце під сонцем. Така є сила рідного слова, рідної пісні, рідної традиції. Недаром нині всі ворожі до України сили, захопивши владу і інформаційний простір (телебачення, радіо), спрямовують всі свої сили, в першу чергу, аби насадити нашим молодим поколінням чужу мову, чужу пісню, знаючи історично, що насадивши народові іншу мову, іншу культуру, народ стає тим, чию культуру прийняв. Ось яким чином можна завоювати націю, державу – без війни!
Застановляючись над постаттю Віктора Матюка і іншими передовими священиками того часу, що пробуджували Дух народу, роздумуєш: яка Господня рука вела їх на цю дорогу? Вони могли як і інші священики, що жили до них і після них, тримаючись церковних приписів і канонів, спокійно собі жити, заробляти на хліб і до хліба. Але в такому разі, що на сьогодні сталося би з українським народом? Асиміляція. І не було би вже ні українського народу, ні української церкви. Вони, ті подвижники Духа, осягнули своїм священичим єством розуміння того, що є щось вище в церковній діяльності від звичайних канонічних приписів – це піклування про той Господній Дух що живе в народі і яким живе народ, і що саме його треба найбільше плекати, бо цей ДУХ є і українська нація і українська церква, в цілості своїй – українська культура, а зневажаючи його, як це робилося до нього і робиться часто нині, не буде ні нації, ні церкви. Ось чому вони возносили до небес наряду з канонічними співами народну пісню. І «Святий Боже», і «Родимий краю», і «Як ніч мя покриє» – все це цінності духовні однієї величини, бо вони підносять людину до вищого духовного рівня, плекаючи ті найвищі людські почуття, даровані нам Богом, – любов до ближнього, до України, До Бога, бо Бог і є Любов. Зрозуміймо цю істину!
Степан ІВАСЕЙКО.
P. S.
У великодній понеділок, 16 квітня 2012 р. в с. Карові, біля могили композитoра і у місцевій «Просвіті» відбудуться урочистості з нагоди 160-річчя з дня народження і 100-річчя з дня смерті композитора Віктора Матюка.