На мої книги «Світло любові» та «Роман Шухевич» було в газеті по одному відгуку. Я вдячний за них, хоча жаль, що не було більше. Їхня користь для мене в тому, що дають поштовх для глибшого усвідомлення суті поезії. Поради, вказівки не є для мене орієнтиром для дій, а предметом власного аналізу. Не визнаю банальної метафори, що критика – це трибунал, перед яким автор постає у якості підсудного.
Поетика, як і філософія, – не є наукою. Вона не існує об’єктивно, як, скажімо, закони Ньютона, а повністю створена людьми.
А це означає, що в поетиці існують різні напрями, різні думки і шукати в ній одну абсолютну істину немає сенсу. Свій напрям поясню на прикладі образотворчого мистецтва.
Художник може, за прикладом Казимира Малевича, намалювати квадрат на білому тлі чи за прикладом Сальвадора Далі – жінку з животом, що кровоточить, а з очей вилізають мурахи… Чи брати приклад із найдорожчого витвору у світі: картина Пабла Пікассо «Алжирські жінки», на якій серед абстрактного, безсистемного мотлоху бачимо жінку, подібну на погано змальовану бездушну ляльку.
Це не моє. Я прихильник реалізму. Ціную художника, який точно зобразить людину, намалює її «фотографію». Різниця лише у тому, що на фотографії людина «маскує» свій внутрішній світ, а талановитий художник виносить його на поверхню.
У ліриці для мене головне: якомога повніше відобразити відчуття ліричного героя, а в історичному творі – достовірну картину подій, освітлюючи якомога глибше внутрішні течії.
І не книга дала імпульс написання поеми. Задумавши її написати, я відчув недостатність своїх знань про наш визвольний рух. Книг є багато, але, переглянувши книгу Юрія Киричука, зрозумів – знайшов те, що шукав. Вона ще не займає заслуженого місця в суспільстві. На що й звернув увагу читачів. Один примірник є у Петра Мавка. Сумніваюсь, що в районі є другий. А книга повинна бути в кожній школі та бібліотеці.
І не треба думати, що поема ґрунтується лише на ній. Значна частина має інші джерела та й власні роздуми. Стараюсь писати просто, зрозуміло. У простоті і треба шукати художність. А не в тріскучості, гіперболічній вишуканості фраз, пишномовності та ефектах, натягнутих бездушних алегоріях, сліпій пристрасті до новизни.
Альберт Ейнштейн: «Мистецтво – це вираження найглибших думок найпростішим способом». Леонід Талалай: «Майстерність немає нічого спільного з туманністю і неточністю». Микола Добролюбов: «Поема Шевченка «Наймичка» дістає особливу красу від тієї довершеної простоти, з якою змальовується. Ні одного фразистого місця, ні одного хвастовитого вірша, все таке рівне, спокійне, ніби покірна, тиха відданість матері перейшла в душу самого поета».
Не погоджуюсь, що книгу «Світло любові» потрібно було розбити на розділи. Вона – єдине ціле, один розділ світла і тіні любові.
Не згідний із тим, що слова «похмурії», «чарівная» є з російськими закінченнями. Переглянув декілька українських правописів. Всі стверджують, що у народній творчості та поезії існують нестягнені повні форми прикметників: коханая, вечірняя, ясная.
Зауважу, що коли б усі вченіфілологи це заперечували, я б все одно використовував цю форму, оскільки для мене найавторитетнішим правописом є мова народу («Чорнії очі, карії брови…»)
Ця форма є і в словнику давньоукраїнської мови. Не можна викидати з мови слова тільки через те, що їх запозичила і російська.
Погоджуюсь, що до написання поеми підштовхнуло загострене відчуття справедливості, та знаходжу не зовсім серйозним, що поклик «бандерівської крові». Бо коли вважати, що в сина бандерівки тече «бандерівська кров», то тоді треба прийняти, що в сина злодія тече «злодійська кров», що, розуміється, є безглуздо.
А відносно образу Романа Шухевича скажу: як би його не описав – можна завжди описати ще краще. Створити художню повноту характеру такої видатної особистості – неможливо. Серед інших виділю три його риси, освітлені в поемі.
Перше – вихованість, багатий внутрішній світ, любов до мистецтва.
Друге – відданість свідомій дисципліні, нетерпимість до отаманства, махновщини.
А третє – це його розум, бачення правильного шляху боротьби, яку треба поширювати на схід і південь під єдиним прапором Головної Визвольної Ради, тобто України.
Порівняймо з сучасними політиками, які завжди виступають під партійним прапорами. Ще фон Бісмарк сказав про таких: «…партійна фракційність замінила вам любов до Вітчизни».
Не думаю підводити себе під не відомо ким визначені, формальні міри художності, під рутинні сентенції авторитетів всякого роду, не буду і не хочу бігти за модерними напрямами, і не берусь давати визначення суті поезії. Лише повторю: коли після прочитання книги людина через певний час відкриє її знову, – значить, у ній є щось потрібне душі.
Для мене художність в історичному творі: це передовсім якомога точніше зображення подій і тих внутрішніх течій, що їх направляли. У творах історичного характеру правда повинна бути фактична. Без неї в літературі немає достоїнств. Правда є необхідною умовою вартості твору, а достатня визначається широтою погляду автора, правильністю розуміння і «живістю» тих явищ, яких він торкнувся.
Утаювати чи перекручувати історичні факти було би вкрай неуцьким та шкідливим поступком. Лише правдиве зображення нашої історії може принести користь суспільству, для чого, власне, і призначене мистецтво.
Мірою цінності художнього твору є те, наскільки він виражає природні стремління часу і народу. Що незалежність є для нас святою – ніхто заперечувати не стане. У пошуку дієвих шляхів її захисту нам допоможе і приклад жертовного життя Романа Шухевича.
Володимир КОМБЕЛЬ, с. Низи.