Головна / Поезія / Сокальщина багата на талановитих поетів

Сокальщина багата на талановитих поетів

НЕ ЗНЕВІРЮЙСЯ!
Не зневірюйся! 
Не зневірюйся ані на мить,
український народе стражденний.
Вір: засяє зоря 
і очиститься неба блакить
(не забудеться ж день той  страшенний).
Не зневірюйся! 
Не зневірюйся, прошу тебе,
хай молитва твій дух окриляє.
Не зневірюйся, ні… 
кров у жилах ще б’є,
ще у серденьку пісня лунає.
Бо для кого тоді 
і степи, і лани,
сині гори й смерек верховіття,
Чорномору й Дніпра синьо-хвиль 
валуни
й волі прагнення 
тисячоліттям.
Вишиванку вдягни 
від усіх поколінь,
чуєш, глас непоборності кличе?
Обіпрись
і підводься, народе, з колін,
український народе величний!

ДОРОГОМУ БРАТОВІ
Дорогенький мій брате зі Сходу,
Ми з тобою вкраїнського роду.
Ми є діти країни одної,
Богом даної нам, пресвятої.
Ми з тобою, звичайно, що різні.
Але знаю, душею ми рідні
І немає чого нам ділити – 
Одне небо й земля – нам тут жити.
Жити нам тут і діточкам нашим,
Тож будуймо(!), щоб їм було краще.
Знаю, брате, ти згоден зі мною – 
Не збудуєш нічого війною.
Ох, як довго брехливі невдахи
Готували криваву нам плаху.
І цькували, мов псів, затято
Схід на Захід і брата на брата.
І до того усе це їм вдалось,
Що ми мало в крові не скупались.
Та невже ми хотіли такого
Майбуття для дітей? Біймось Бога!
В мене син вісімнадцяти років,
Ніби вчора робив перші кроки,
Ніби вчора на ручках носила
І до серденька ніжно тулила.
Колискові пісні співала
І рідненької мови навчала…
Я не хочу(!!!) його на війну виряджати.
Я онуків бажаю від сина діждати.
А у тебе така ж, мабуть, доня?
Щастя хочеш їй, світлої долі…
Що як завтра прийдеться під кулі їй стати,
Щоб солдатів від смерті, від ран рятувати?
Припинімо сваритися, чванитись годі.
Я також народилася, брате, на Сході…
А батьків моїх досі тримає в полоні
Доброта тих людей, що живуть  у Херсоні.

А сьогодні живу я у області Львова,
І болить мені дуже всіляка розмова,
Що тут люди не люди – бандерівці  кляті.
Маячня це і «вирок» так званих  пилатів.
Добродушні, веселі, завзяті, співочі,
Не лукаві серця, не лукаві в них очі.
Тут, мій брате, палітра людей  пречудова
І повага, повір, тут до кожної мови.
Я пишу, а душею ридаю і плачу,
Ти, напевне, також (бо така у нас  вдача).
Знаю добре, той біль полиновий  минеться
І ще доля таки нам з тобою  всміхнеться.
Обіймімося, брате! Нема що ділити – 
Україна одна в нас! І будемо жити,
Добувати вугілля, лани засівати,
І лозу виноградну ростити, плекати.
Научати дітей доброти і любові,
І молитись, щоб снились їм сни  кольорові.
І не будемо більше сліпою  ордою – 
України ми діти – країни одної.
Від Карпат до Луганська,
Від Сумів до Криму
Ми – Єдина Країна!
Й ми прагнемо миру!!!

Лідія ГІЙ-ШИШКА,
с. Войславичі.

БЕРЕЖІМ!
Бережім Україну-перлину
Весь свій життєвий час.
Пташку і комашину, 
Терен і черемшину
Хто допильнує, крім нас?
Як на податок, на слово
Скупі для батьків ми не раз.
Ведімо із ними розмову
У днину весняну й зимову,
Бо хто це зробить, крім нас?
На сніг чистий падає слово
Недопалком в когось весь час.
А могла б, як вода, шовкова, 
Із уст наших литися мова,
У дар Україні від нас.

НА ЗАХІД
А сонце на захід нас кличе, манить
І нам простяга золоту свою нить.
Бальзакові твори нам шле звідтіля
І «віденський вальс», щоб  крутилась земля.
Романи Бальзака, життя  майстер-клас,
Потрібні не менше, ніж нафта і газ.
А Моцарт! Від нього на серці щемить,
І Данте вкраїнців кохати навчить.
Там пласти науки, мистецтва глибінь,
Тепліші краї і небес голубінь.
Малі українці їхні казки 
Читають – і смілі ростуть козаки.
Та й птахи у вирій на захід – туди, 
Де вдосталь харчів і смачної води.
…На захід, в Європу, нас сонце  манить
І нам простяга золоту свою мить.

Марія МАКУХ,
с. Хлівчани.

РІДНА МОВА
Моя ти рідна материнська мово!
В тобі пульсує мудрість мого краю.
В тобі повік злилися веселково
Любов, і гордість, і усе, що  маю.
Я доторкнуся до живого слова,
Воно на струнах пісні промовля.
Дзвени, співай, моя вкраїнська мово!
В тобі ж  – народу нашого душа.
О мово рідна! Розквітай барвисто,
Давай снаги поетам і митцям.
Твої слова – розсипане намисто,
Яке потрібно відшукати нам.
Квітуй, стелися, пахни барвінково,
Дзвени джерельцем і красу даруй.
Бо ти – в моєму серці, рідна мово,
Я дихаю тобою і живу.
* * *
Подаруй же мені хоч надію,
Запалай, як свічадо, молю!
Я від сонця твого – зашаріюсь,
Я воскресну, хоч душу спалю.
Ти поглянеш так дивно на мене,
Я щось мовлю високе услід
І спіткнуся об слово буденне,
Об  твій погляд холодний, як лід… 

Галина КРАВЧУК-ЛИМИЧ,                                                                                                                                                                         м. Сокаль. 

* * *
Без оголошення війни 
йде старший брат до нас у гості.
Не подарунки нам несе, 
а меч несе кривавий, гострий.
Не тільки в нас ти «гостював», 
в Осетії і Придністров'ї,
де сіяв зло, палив, вбивав, 
при цьому клявсь в палкій любові.
Тепер тебе "любов" жене 
простори нищити Вкраїни.
І кара знов тебе мине, 
лиш Бог скарає за руїни.
Озброївшися до зубів 
ти так хизуєшся собою,
не думаєш зовсім про те, 
що можеш не вернутись з бою,
що можем ми перемогти, 
тебе погнати з України,
бо хто прийшов до нас з мечем, 
то від меча і згине.

Любов РИБАК, 
с. Угринів.

ЧАСТІШЕ ПОВЕРТАЙМОСЯ ДОДОМУ
Подвір’я заростає лободою,
Господарі пішли вже «за межу».
А з яблуньки, що понад борозною,
Летять солодкі яблука в траву.
Так хочеться, щоб вийшла з хати  мама,
Зібрала яблук повне решето…
У сподіванні навіть дика мальва
Навшпиньки заглядає у вікно.
…А в хаті стіл застелений обрусом.
Тернова хустка пам’ять береже.
Під образами примостилась пустка,
З куделі смутку ниточку пряде…
Частіше повертаймося додому,
Ще поки тато косить там зело.
А мама, затаївши біль і втому,
Нам яблука збирає в решето.

НЕВІСТКА
Прийшла невістка до нас у хату,
Чужа дитина зве «мамо» й «тату».
Така тендітна, сором’язлива,
До всіх привітна і серцю мила.
Не стану рано її будити,
Мені приємно їй догодити
За те, що люба і що єдина
На світі жінка для мого сина.
Коли ослабну, снаги не стане,
Моя невістка мене догляне.
Для неї буду, мов рідна мати,
Бо  що посію, те й буду жати.

Марія ПАВЛОВА,
с. Хлівчани.

ТУТ ЖИЛИ УКРАЇНЦІ…
(Уривок)
Біля ставу в далекому полі,
Де гуляють одні лиш вітри,
Де стоять одинокі тополі
І стежки бур’яном поросли…
Наче після недуги тяжкої,
Наче після холери й чуми,
У руїнах, мов ще з «світової», 
Є село  – нічиє на віки.
Тут жили українці:
І батьки, і сини.
А тепер поодинці
Де-не-де лиш тини.
Тут жили українки:
Доньки і матері.
Та від хат лиш сходинки
Й де-не-де димарі.
До землі придивившись,
Видно ще їх сліди:
Тут ходили, журившись,
Тут роки провели.
Тут від рання у полі
Працювала сім’я.
Тут складалися долі,
Вирувало життя.
А тепер десь здалека
Ворон лиш прокричить.
Не сідає лелека,
Більше не клекотить…

Ігор ДАНЮК,
смт. Жвирка.

ВІДЧУЙ СЕБЕ
Втрачаються хвилини самохіть,
А час пливе у вічність безнадійно.
Втаївся біль від вкрадених століть
І тисне скроні кривда-лиходійка.
Хтось слово взяв за сенс свого життя,
Створити диво – взяв хтось за основу.
Та часто мрія йде у забуття – 
Щезає час, а люди мріють знову.
Хтось слово дав служити лиш красі,
Хтось хоче закохатись до нестями,
Хтось хоче бути не таким як всі,
І серцем лине ввись за журавлями.
Вогнем палають дивні почуття – 
Так хочеться в житті усе пізнати.
Термін буття – це відстань у життя,
Де людям час відведено літати.
Та часу осяйного не проспіть,
Бо тлінне все і в безвість час пливе.
Творця роботу вдячно оцініть – 
Свою присутність, відчуття себе.

Марія ЛОБАЙ,
с. Сілець.

ДУМКИ 
Ми сіємо думки,
Збираємо майбутнє…
О. Матвієнко
Думки, думки, думки…
Розкидані повсюди.
Крапки, крапки, крапки… 
Такі ж маленькі й люди,
Які вступають в боротьбу
Зі штормом у негоду
Чи починають молотьбу
В жнива, в жарку погоду.
А думка в кожного своя.
Щоби змінити долю
(Народ – єдина є сім’я),
Потрібні віра й воля.
…Боротися за майбуття, –
Повинен лад настати!
Думки у небеса летять,
Їх треба вгамувати.
Коли ж посіяні думки – 
Врожай збирати звично.
Не будуть люди, мов крапки, 
А – знаками окличними!
Чи ж будуть? Це покаже час…
Є приклад Прометея!
І є герої серед нас, – 
З’єднає всіх ідея.

Людмила РОМАНЮК,
м. Сокаль.

МОВЧИТЬ ЗЕМЛЯ…
Мовчить земля. Поорана, безсила,
І чорна, мов обвуглена, німа.
Гроза осіння тіло їй обмила,
Тепер в чеканні… Скоро вже зима
Простелить білосніжну скатертину
Й легку, мов пух, білесеньку фату.
І заколише, мов малу дитину,
І в сон грядущий кине на льоту.
Мовчить земля. А вміє ж говорити!
Та хто почує? Відгукнеться хто?
Кому стражденну душу їй відкрити?
Один лиш вітер в полі,
більш – ніхто.

Ольга ГАВРИЛЮК,
с. Свитазів.

РЕЙС У НЕБО
Небесний тихохід…
рухома срібна цятка…
Летючий не голландець…
до мрії… на курорт…
У чорному квадраті –
мішень для супостата.
І три фатальні сімки –
для нелюда джек-пот.
Збере дбайливо Бог
усі квитки і візи.
І янголи притлумлять
плачі у голосах…
Усміхнені обличчя,
надії, гам, валізи.
Ніхто не запізнився
на рейс у Небеса.

ПОЕТ І ЧАС
Шукати лик Спасителя 
у лицях.
І не згубити 
Світло вдалині.
Поет – прочанин Духу, 
пішаниця.
А час летить, 
він завше на коні.
Нестримний вершник – 
аж двигтить планета:
галопом по… 
гаряче стремено…
«Війна світів». 
Риторика і ретро.
І «миру – мир»
тепер лише в кіно…

Любов БЕНЕДИШИН,
м. Сокаль.

ПЛОДИ
На вістрі болю спогад народивсь:
Запінились черешні біля хати,
Коли ще зарум’яняться плоди,
А так вже хочеться у кошик їх  зібрати…
Заклекотав, завирував Майдан,
Набатом б’є у серце,
Бо скрізь – корупція, обман,
Несила більш терпіти все це.
Зацвів Майдан знов прапорами,
На захист прав повстали люди:
Глумитись не дамо над нами.
А плід який? І коли буде?

КЛИЧ МАТЕРІВ
Перші жертви в страшному бою:
Вірменин, білорус, українці…
Вони впали за волю твою і мою,
В героїчній вписавшись сторінці.
Брат на брата, чоло у чоло,
Непохитні у вірі, як скеля.
Ще такого ніколи у нас не було,
Щоб брат брата бив в рідній оселі.
Той стоїть за безглуздий закон,
Той – за волі святі ідеали.
І по душах, серцях ліг страшний той кордон,
Щоб в упор брата брат убивали.
Обливаються кров’ю серця матерів:
«Підніміте, синочки, забрала,
Подивіться навколо, вгамуйте  свій гнів – 
Хто ті люди, що ви в них стріляли?
Схаменіться, синочки, благаю й  молю,
І надіється всенька країна:
Спільно, дружно, збудуйте свою
Європейську, нову Україну». 

Галина ХОРТАШКО,
с. Войславичі.

ВОЇН НЕБЕСНОЇ СОТНІ
До неба здіймаються руки вогню
І кулі – неначе розлючені оси.
…Вкраїно моя, я тобі ще болю?
Бо ти мені снишся, голубко, і досі.
Розквітла. Птахи у весняних садах.
І я – великодньо, врочисто молюся.
Одне мені прикро, що я наче птах 
З далеких сторін уже не повернуся – 
Людиною чутися в ріднім краю
В щасливі часи, не скорботні.
Віднині на варті Вкраїни стою,
Навіки я воїн небесної сотні.
* * *
Підсолоджу брехню, щоб легше  проковтнути.
І вже критична – кількість цукру  в крові.
Прожити можна все, не все –  забути.
А ми до перемін ще не готові.
Якось втягнулись – нікуди  тягнутись.
Байдуже і цинічно дні калічимо.
От стрепенутися б – і схаменутись,
бо дні і ночі кимось вже полічено.

Світлана МЕЛЬНИЧУК,
с. Перетоки.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Про Андрій Гаврилюк

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

17 − fourteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!