СОЛОВ’ЇНА МОВА
Звучить рідна мова,
Мов трель солов’я,
Звучить рідне слово,
Радіють серця.
Бо ми ж українці
І мова одна.
Єднаймось до купки,
Єднаймо серця.
Вона мелодійна
І чиста така.
Вона, мов у річці,
Прозора вода.
А як вона тонко
І ніжно звучить.
Як її рідну,
Як не любить.
Шануймо її,
Підносім до висот.
Бо ми ж українці,
Багатий народ.
ЖИВИ, МОВО
Україна моя – солов’їні пісні,
Пшениць колосисті поля.
Україна моя – квітучі сади
І українська мова моя.
То ж живи і піснями лийся, мово,
Хай щасливим буде край.
Мій краю милий, колиско смерекова,
Моїх надій і ніжних сподівань.
А як же мило слухать рідну мову,
Вона – найкраща на усій землі.
Нею співає мама пісню колискову,
Нею співають у гаях і солов’ї.
Вона така чудова й мелодійна,
Неначе зіронька у небі є ясна.
І милозвучна й гармонійна,
Вона – основа нашого життя.
І де б ми не були, є всюди ти,
То ж і звучи і всюди, і завжди.
Хай душу втішає пісня солов’я,
А мама присипля своє дитя.
То ж величаймо ми її завжди,
Шануймо й бережімо на віки.
Вірмо в Україну нашу любу,
Не залишаймо ми її на згубу.
ВОДА – ЖИТТЯ
Зійшли хмарки і небо засиніло,
А сонечко зза обрію пливе.
Поглянь навкруг, людино мила,
Який чудовий світ, де ми живем.
Де ми живем і ходимо з тобою,
Ліси, поля, долини, води.
Ти лиш задумайся, пізнай
Ті дивнії дари природи.
Жива вода дає усім життя,
Всьому живому, що є у світі.
Бережіть її, дорослі і дитя,
Щоб у чистій воді скупатися у літі.
Прислухайся – Земля наша співає,
А чисте джерело – струмочком
веселить.
Значить життя в ньому буяє,
Значить є для чого в світі жить.
Бережіть водичку, любі діти,
Без неї нам у світі не прожити.
До цього все живе я закликаю,
Будьте вірними своєму краю.
ОНУЧКОВІ
Ой, онучко мій маленький,
Найдорожчий ти мені,
Ти швиденько підростаєш,
Веселіш стає душі.
Ніженьки твої маленькі
Так по хаті тупотять,
Оченята голубенькі,
Мов ті вогники горять.
Голосочок, мов дзвіночок,
Заповняє хату всю,
І тоді все забуваю,
Забувається біду.
Підростай скоріш, Віталік,
Міцно я тебе люблю,
Мій хорошенький онучку,
Тебе в школу поведу.
Хоч ти зараз ще маленький,
Говорити вчишся ти,
Мій онучку дорогенький,
Йди до мене, підійди.
Любов ЧОП, вчителька Комарівської ЗШ I ст.
ЗОРЯНА ЕЛЕГІЯ
Вечір тихо догорає,
Засинає все кругом,
Ніченька в права вступає
Чорнимчорним полотном.
Місяць Зірку виглядає,
Вітер хмари розвіва
Й зіронька враз випливає,
Така гарна і ясна.
Чари Ночі так дурманять –
Місяць Зіроньку обняв,
І, шепнувши щось коханій,
Ніжненько поцілував.
Й закружляли в чуднім танці
На хмарині над селом,
І імла їх враз прикрила,
Мов сріблястим порошком.
Ніч сполохано, мов птаха,
Відлетіла в темний гай,
Зіронька заснула в хмарі
Й відлетіла в інший край.
Ну, а Місяць десь блукає
В зовсім іншій стороні,
Зіроньки вже не шукає,
Він давно забув її.
Оповитий смутком вечір
Відійшов на задній план,
Чорна нічкакоролева
Впала на пшеничний лан.
Зіронька на небо вийшла
Милого дарма шука.
Ось він: на пухкенькій хмарі
Іншу зірку обійма.
Блиск потух… і тільки голос
Мовив стиха в нікуди:
– Ніченько, моя сестрице,
Що ж робить? Допоможи…
Але Ніч усе мовчала
Смутком, холодом німим.
Зіронька: – Я так і знала:
Не поможеш ти нічим.
І з святого неба, з хмари
Вниз метнулася вогнем
І на грішну землю впала
Вигорілим камінцем.
Ну, а Місяць й не помітив
Зіроньки стрімкий політ,
Тільки Ніченькасестриця
Їй заплакала услід.
Іванна ШИШКА,•с. Войславичі.
ЖИТТЄВЕ КОЛО
Цей світ уже вкотре розриває
беззахисний плач.
Тебе не спитавши, привели сюди,
пробач.
Бо світ цей не завжди буває жорстокий.
Він добрий, він сонячний, блакитноокий.
Батьківської повний турботи, тривоги,
любові.
І сни тут насняться тобі кольорово
казкові.
Ти все тут побачиш, торкнешся до
всього руками,
Цей голос впізнаєш і з трепетом
вимовиш: «мама».
За руку із мамою вперше робитимеш
кроки,
І вчитимеш з татом життєвоважливі
уроки.
А потім… А потім кохання зустрінеш,
Це щастя відчувши, в пориві до неба
полинеш…
І знову по колу: цей світ розриватиме
плач:
– тебе не спитавши, привели сюди,
пробач.
СЛЬОЗИ ЛІТА
Плаче літо за скошеним житом
І за ягід вишневих огнем,
І за співом пташок розмаїтим
Й, зацілованим спекою, днем.
Вже на крила лелеченьки стали,
Ластів’ята зібрались гуртом,
Іще весело ніби співали,
Та війнуло уже холодком…
Плаче літо за зроненим цвітом,
Сльози літа гіркі, мов полин.
Плаче літо за скошеним житом
І відміряних днів швидкоплин.
ЗАЗИВАЛА МАТИ ДОЛЮ
Під вечірнім небом, в зорянім віночку,
У маленькім раї, тихому садочку,
Молодая мати діток присипляла
СонДрімоту піснею ніжно зазивала:
– Ви прилиньте, СонДрімота, у садок
вишневий,
Де спадають із небес зіроньки серпневі,
Туту в садочку буду Вас щиро виглядати,
Споришами буду Вам стежку вистеляти.
– Ой, прилиньте, СонДрімото, та й
у нашу хату,
Та ще й Доленьку візьміть щасливу
малятам;
Колихаючи співала, до серця тулила,
Пестила чоло цілунком та
благословила.
Приходили до хатини гостоньки чеканні:
СонДрімота й Доленька в золотім
жупані,
Дарувала щедра Доля діточкам
дарунки,
Засилала СонДрімота сонливі цілунки.
Старшій донечцікрасуні голос
дарувала,
Ніжнийніжний солов’їний, щоб пісень
співала,
Щоб співалащебетала, звеселяла
неньку,
Звеселяла кожну душу і кожне
серденько.
На молодшу – світлу радість,
сонячний промінчик,
Задивилась Доленька, сівши на
ослінчик:
– Будеш ти, – сказала радо, – в душі
світло мати,
Фарби ось тобі та пензлик – будеш
малювати.
Коли вітер із дощем поламають віти,
Не вагаючись, малюй і листочки й квіти,
І веселку, й сонечко, і блакитне небо,
Зафарбуй біду і горе – в світі їх не
треба!
Та й до третього дитятка Доля
обернулась,
До синочкасокола ніжно усміхнулась.
Посміхнувся, мов відчув, й він крізь
сон до неї,
Дивним дивом зацвіли довкруг них
лілеї.
Зачарована була Доля цим дитятком:
– Берегинею я стану для цього
хлоп’ятка.
Все, що маю, подарую: сильний дух
та волю,
Мужнє серце, ніжну душу:
промовляла Доля.
Дарувала щедра Доля даруночки
діткам,
Аж не зчулася, як сонце зазирнуло в
шибку…
Ой, співала перша донька, друга –
засміялась,
А у синових очах Доля жить зосталась.
ОСІНЬ
Працювала осінь, працювала,
З вереснем ходила у поля:
Урожай в комори позвозила,
Повний кошик яблук принесла.
Малювала осінь, малювала…
Красеньжовтень фарби підбирав,
Золотом берізку прибирала,
Дуб жупан багряний одягав.
Ой, ридала осінь, ой, ридала,
В молодого листопада на плечі,
Бо кохала, лиш його кохала…
Осінь плакала – і падали дощі.
Притомилась осінь, притомилась,
Та під кущиком у лузі прилягла,
Сніговою ковдрою укрилась…
Тихотихо лугом йшла зима.
ЖУРАВЛИНЕ ПРОЩАННЯ
Сьогодні відлітали журавлі…
Летіли низьконизько над землею,
Зза хмар в небесній сіруватій млі
Прощались піснею журливою своєю:
– Прощай, о, рідна земленько, свята!
Прощай, кохана, рідна Україна –
Зустрінемось, коли прийде весна,
Коли дорогою важкою не загину.
Прощайте, люди, – з неба ж тільки:
«Кру»,
Прощайте, села і поля, і луки,
Зустрінемось, якщо в путі не вмру,
Як сили вистачить не скласти
криларуки.
І плакали осінні небеса,
Ридали, ніби сиротадитина,
І лиш в думках уже цвіла весна,
А журавлі вертались на Вкраїну.
Сьогодні відлітали журавлі,
Руною «Круу» – прощальне озивалось.
ПОКАЯННЯ
Я приступаю з покаянням до святині,
В поклоні доторкнусь землі чолом.
Тобі співаю: «Слава! Слава!» – нині,
А завтра, вкотре розіпну гріхом.
Прости мене, всемилостивий Боже,
Що так бездумно зло чиню не раз.
Прости, що в тіло, мов цвітрожа,
Я день за днем вбиваю гострий цвях.
Прости мене! Прости, я за покуту,
Криваві рани буду цілувати.
Назавжди обірву облудні пута –
Душею чистою «Осанна» величати.
Лідія ГІЙШИШКА,•с. Войславичі.
* * *
Дерев задубілі гілки
Окреслюють снігу стихію.
Послала зима залюбки
В чергову атакузавію.
Казитися стала вона,
Бо шерхли сніги на відслоні,
Хоч зранку мороз переймав
Обвітрені лице й долоні.
Боюсь усе ж пізняви зим,
Хоч весен надранніх не прагну.
Як добре як був молодим –
Пускавсь за вітриськами тягло.
А нині до тебе хотів,
Але замело… Не прийдеться.
У пласті зашерхлих пластів
Дослухуюсь докору серця.
ЛІТО МОЄ, ПІЗНЄ ЛІТО
Літо моє, пізнє літо,
Яблук свячених краса,
В небі твоїм сумовито
Вирію стигне яса.
Я попрощався з тобою,
Жалем огорнутий весь,
Перед осінньою млою
Радість згубив піднебесь.
Чому не дозволив так рано
Осені стать на поріг?
Я ж бо зустрівся з коханням,
Та розпізнати не встиг.
В тім, що дійшло в нас до згуби,
Тільки моя є вина.
Жаль, що лише приголубив
Келих п’янкого вина.
Видно зустрілись невчасно.
Долю хіба проведеш?
Зорі нам сипались рясно,
Тільки хіба їх збереш?
Знову цей стан пережито,
В небі – лелеча яса.
Літо моє, пізнє літо,
Яблук свячених краса.
* * *
Розгойданий ключ десь озвавсь
звіддаля,
Яганням завис у повітрі.
Ще бабине літо цей день звеселя
На ранній осінній палітрі.
Здається, чогось ще чекаю і жду,
А може, лишень, так здається.
На вистиглі мрії свій шанс покладу
І серце, нарешті, уйметься.
Як жаль мені жовтня – себе так не жаль,
Пожовклий й побляклий той смуток.
Осінній триптих: погляд, поклик,
печаль –
Такий мій нестямний здобуток.
Забудься, затихни. Пройшло все давно.
Та знову душа кособродить.
Кохання хоч зблисне, не щедре воно
Уже на теплінь і на подив.
ЩЕ НЕ ЗВІТ
Невже той серпень стане рубежем,
Невже такі даремні сподівання?
Невже в недолі маю протеже
Скінчити враз усі свої страждання?
Невже?.. Невже?.. сто безліч запитань.
Але до кого? Доленько, помилуй!
Яка серпнева тиша ще, поглянь,
Тож до пілюль гірких мене не силуй.
Стомилось сонця мрево осяйне,
В шпилях тополі згас останній промінь.
Ніхто своєї долі не мине
І не візьметься з нею в перегони.
А пасма хмар застигли, мов кисіль
В полумисках на підвіконні з ночі.
Стиснув повіддя невигойний біль –
Здається, серце розірватись хоче.
В криївці – сонце. Присмерк все густіш,
Але ще зорі неба не сповили.
Чи є різниця: раньше чи пізніш
Складеш свої від перевтоми крила.
А різність в тім, як ти на світі жив,
Чи ти трудивсь на хліб тяжкий щоденно,
Чи ти душею все життя кривив,
Чи людям серце дарував натхненно?
Хоч вже цвіте мій невеличкий сад,
І діти вже знайшли свою дорогу,
Зробив я дрібку і вже цьому рад,
А за все інше – я підзвітний Богу.
УКЛІН ТОБІ, ТАРТАКОВЕ
Уклін тобі, Тартакове, уклін,
Прийми вітання від синів і дочок,
Від всіх тут сущих поколінь
Признань любові виплітай віночок.
Зі світлих дум прапращурів твоїх,
Зі спраглих літ їх боротьби і змагів,
Надій своїх будуймо оберіг,
Просім в молитві сили і відваги.
Ти на порозі вже семи століть,
Це свідчить нам писемна перша
згадка.
О, скільки пережив ти бід, жахіть,
І ворогів в загарбницьких поводках.
О, Тартакове, ти ще сам не свій,
Тебе ще точать розбрат і незгоди.
Ми ж відродили Герб і Прапор твій,
Із забуття історію виводим.
На Гербі тім Архангел Михаїл
Палаючим мечем осьось здолає змія,
Він захисник лиш наших добрих діл
У всіх складних життя перипетіях.
А нам би стати до плеча плече,
І нам би всю громаду воєдино,
І зневажати витівки нікчем
І рятувати ненькуУкраїну.
Бо треба ще творити і рости,
Не будь на світі гостем випадковим,
Тож Божу Матір Тартаківську ти
Проси, щоб вкрила нас своїм Покровом.
Снаги щоб дала кожному із нас
Правдиву віру серцем захищати,
І пісню ту співати повсякчас,
Що нас колись учила рідна мати.
…Ще жде палац рятівника руки,
Ще парк і сквер волають допомоги.
А що топоніми? Забулись крізь роки,
Щоб їх вернуть – шукати треба змоги!
Тож ювілей – це підсумок немов
Усіх трудів і добрих людських звершень.
Найбільш шануймо Вірність і Любов,
І боже слово, бо воно – найперше.
Тож мир всім вам і слава тій таки
Про Тартаків писемній першій згадці.
Нехай летять століття, як роки,
В дерзаннях, мріях, повсякденній праці.
Володимир ПОЛЯНЧУК,•с. Боб’ятин.
ЛЮБІТЬ
До забуття, до скону, до загину
У молитвах, у мріях і піснях
Любіть свою маленьку батьківщину,
Як тиху дань на зранених вітрах.
Любіть її, як мати любить сина,
Любіть її, як сам Господь велів.
У єдності – її краса і сила,
А животворна воля – від землі.
Моє село – мій скарб, моя столиця,
Дві наші долі, сплетені добром.
Спинилась вічність, де стара криниця
І де криївка в лісі за селом.
І хай чиясь душа немилостива,
Яка забула батьківський поріг.
Рече собі, що ти – неперспектива,
Бо на узбіччі головних доріг.
Я все одно тебе не проміняю
На сірий присмак міст, – я все одно
Живу отут, люблю й благословляю,
Тебе, моє незраджене село.
ЗЕМЛЯ
Земля, яка давала чоловіку силу,
Котра братів звела в сиру могилу,
Пуска росточки навесні несміло,
І стогне, й плаче навесні земля.
Її з’їдають люто хімікати,
Шматують поміж себе депутати.
Бо хто тепер господар в нашій хаті?
Не вимовить, не викричить земля.
Накинув вже й інвестор оком хижо, –
Ми так понаїдалися «Престижу»,
Що заробили горб й вселенську грижу,
Та все прощає матінказемля.
Яка вона легка й м’яка на дотик!
Їй сниться гострий плуг і теплий дощик,
І ти, і я – ми житимемо доти,
Допоки вісь є, а на ній – Земля!
ЛІТО
Не побоюсь енцефаліту, –
Піду в гостину до ріки,
У ліс і в поле, – здрастуй, літо!
Тобі вклоняються віки.
Там неозорість безбережна,
Царює тиша, як в раю,
І завмира душа бентежна,
Немов в безодні на краю.
А як пахтить в лісах суниця!
Цвіте полин. Такі дива, –
Очеретам прадавнім сниться
На хвилі яхта голуба.
А ніч купальську повнять співи,
Приймаючи дари згори,
Нехай ховаються Мальдіви
Перед богемністю пори.
А в озері, на самім денці,
Танцює рибка золота
І розкошує літо в серці,
Перемагаючи літа.
СВЯТО БЕЗ МАМИ
Кожная матір співає вночі
З колядки
Як гарно й сумно Ви співали, мамо,
Мережачи узори уночі,
Не чути співу – лиш цвинтарну браму
Занесено снігами під ключі.
І стежка людом втоптана, як змійка,
Позлітка сива б’ється на хрестах,
І котиться гербом життякопійка,
Лиш Ви над болем – дивна і свята.
* * *
А вже, мамо, свята великодні
Відбулися, як все на цім світі.
Ви мені наснились сьогодні, –
Спрагло птахи кричали столітні.
І під те стоголосе ячання
Стигли стигми, збивались кроки
…Замервило сльозою світання
Образок із дитячих років.
Галина ПРОЦЮК, с. Стенятин.