МОЄ КОХАННЯ
«Так ніхто не кохав».
Володимир Сосюра
«Так ніхто не кохав», навіть лірик прекрасний
Сосюра.
І не ждав я віків, щоб подібне звершилося знов,
Бо кохання моє – то осіння стабільна зажура,
Де змішались до купи Надія і Віра й Любов.
То химерне чуття, до якого я йду крізь століття,
Щохвилини, щомиті молюся на чари його.
Не було би любові, я серце жбурнув би на сміття,
Без любові жар сонця уже би давно охолов.
Я тремчу, я гризусь, спопеляю себе до останку,
Але вдіять з собою нічого не можу, повір.
Мені сниться зоря і цілунки твої на світанку,
Без обіймів твоїх я давно здичавів би, як звір.
Перед нею одною впаду я лишень на коліна,
Своє серце розбите, як доказ у дар принесу.
Поки будуть горіть головешки кохання нетлінні,
Я віддам себе всього на вічної вірності суд.
«Так ніхто не кохав», – скаже кожен, хто знав
почуття це,
Хто душею відкривсь, як пелюстка до сонця в
свій час,
Коли серце співа, заодно і ридає, і плаче,
Коли в цілому світі немає нікого крім нас.
Добре знаєм: любов – то людині дарунок
господній,
Що вона, всемогуча, ніколи не перемина.
Я горінням душі поділитися прагну сьогодні,
Бо вже завтра спізнитися може до мене весна.
Оспіваю її у ранковому подиху вітру,
Возвеличу її у вечірньому запаху трав,
Як маленьке дитя повсякчас буду щиро радіти:
Так як я, так ніхто тебе в світі оцім не кохав.
НА ПОРАДУ ДО КОБЗАРЯ
Час прийти, Тарасе, до твого підніжжя,
Щоб очистить душу від мерзи й суєт.
Стать на шлях широкий, а не бездоріжжя,
Здобувати волю так, як вчив Поет.
Щоб снаги набратись, поступу й незламу,
Щоб своє серденько твердістю скріпить,
Щоб навік позбутись ще й хохляцтва хламу,
Щоб не заважав нам діяти і жить.
Серед справ буденних як би не забути
Нагадати дітям віщий Заповіт.
Знаю, що без нього нам людьми не бути,
Без Тараса слова не сприйме нас світ.
Щоби відтворились в нас козацькі гени,
Щоби ми, нарешті, стали в повен зріст,
Щоби Україна стала незнищенна,
Укладім в державу український зміст.
Буть такими в силі, як ДніпроСлавута,
Щоби став ревучим, як було колись,
І тоді повсюди буде нас почуто,
Роду козаченьків не перевестись.
Випростаймо плечі, гляньмо в синє небо,
І благословімось золотом ланів.
Тільки для Вкраїни жити зараз треба,
Так як нам на долю Геній заповів.
Володимир ПОЛЯНЧУК, с. Боб’ятин.