Светлана Мельничук родилась 22 мая 1973 года на Волыни, в селе Самоволя Иваничевского района. Так случилось, что родной ей стала и Сокальщина. Уже много лет она живет в селе Перетоки, работает в ПАФ "Селекционер". Стихи пишет с юности. Член ЛГО "Колос" с 1997 года.
Печаталась в коллективном сборнике "Сокальщина литературная" (1998), альманахе "Провесень" (2002-2003), "Соколиный край" (все выпуски).
Издала сборник стихов "Начни с любви" (2007 г.).
Поэтическое видение Светланы отличается образностью и неординарностью, какой бы темы не касалось ее перо. Однако самая любимая сфера его творчества — интимная лирика, где царствует философия любви.
Дітям дощу*
Неповно та цінна. Цінніша, мабуть,
за всі скарби світу, відкриті й
небачені, –
дитина, в якій моя радість і суть,
покривджена долею, але – не зраджена.
Я зможу пройти цю найдовшу із прощ,
за крихту удачі, в надію обрамлену.
Я без парасольки зустріну цей дощ…
Дитина дощу — таке ж сонечко мамине.
*Діти дощу – діти, хворі аутизмом.
* * *
Магічна сила криється у слові.
Лікуй, як можеш, та не квапся вбити.
Ти на прощання щось казав любові,
мою присутність навіть не помітив.
Клубок у горлі – мрії кольорові
пропущені уже крізь буднів жорна.
Магічна сила криється у слові,
а магія буває біла й чорна.
* * *
Не маю з ким ділити радість,
либонь, тому і множу сум.
І вже доволі пристаралась,
раз на чолі – автограф дум.
Тоненькі лінії виразні,
їх не схова ніякий грим.
Ми розминулися у часі,
що на годиннику твоїм.
Куди ж це я сьогодні кваплюсь?
Уже й сама не відповім.
…Надпити б радості, хоч краплю,
із келиха, що був моїм.
* * *
Любов, безсумнівно, коштовна прикраса.
Для кожного віку, людини і часу –
і вишукана, і тонка…
Для мене чомусь заважка.
Носити напоказ не можу й не хочу.
Носитиму в серці – теж викажуть очі.
Вся справа у тім, що прикраса моя –
дешева підробка з красивим ім’ям.
* * *
Обережна. Але – зриваюсь.
І не клею чашок розбитих.
Оце вперше собі дозволяю
із чужого бокала відпити.
Не пишаюсь. Але й не каюсь.
П’янить ягода переспіла.
Я солодким вином торкаюсь
кришталевого твого тіла.
* * *
…А по дощі – зелених трав розмай.
Веселка (або райдуга) – в півнеба.
Дощу перлини в жмені назбирай –
такого подарунку жду від тебе.
Від серця поклику не відрікайсь.
Твори, якщо у цьому є потреба.
…А райдуга – немов дуга у рай.
Тоді, коли веселка — шлях до тебе.
* * *
Частина душі – обручкою
Закріплена там, де треба.
Частину душі – відучую
Шукати собі проблеми.
Довірю лише щоденнику
Таємне своє кохання.
…Якби я була в знаменнику,
Простіше було б рівняння.
Уже б примирилась з дійсністю, –
Що той, хто мене любив,
Був цілою особистістю.
Навіщо йому дроби?!
* * *
А ти мене по-своєму любив.
І я повірити в це здатна навіть.
Був цар, який все золотом робив,
А ти – все перетворюєш на камінь.
Холодний камінь. Хоч і дорогий,
Оправа заслуговує уваги.
Прикраса для тендітної руки.
А от в душі носить – нема наснаги.
Щоб не кортіло чимось докорять,
Все постирає ненадійна пам’ять.
…Був цар такий чи не було царя?
А після тебе залишився камінь.
* * *
Я дійсність прикрашала.
А ти – мов з кручі, стрімко:
«Мене колись кохала
Ця некрасива жінка».
Навіщо так жорстоко?
Краса – скороминуща.
А доля наші роки,
Немов горіхи лущить.
Не псуючи «картинки»,
Інакше б я сказала:
«Ця некрасива жінка
Красиво так кохала!».
* * *
…І чим тепер заповнити цю паузу? –
бо довга як сльота, аж холодно в душі.
І туляться до вуст слова несказані,
є подорожники між ними, є мечі.
Я виберу якісь, на мить вагаючись;
чи, справді, так і треба? правильно чиню?
Спасибі долі за неждану паузу,
ще на одну помилку менше я зроблю.
* * *
1.
Панує літо над ланами
і засмага зелений лист.
А доля пишеться не нами –
ми тільки редагуєм зміст.
І почуваємось панами,
в душі притлумлюючи злість.
А доля пишеться не нами,
хоч ми йдемо на компроміс.
2.
І зрію я. Зростають вІрші й діти.
Мудрішою поволеньки стаю.
Можливо, ще навчуся стрімко жити,
а поки що у роздумах стою.
А поки що надіюся несміло
на милосердя й прощення Отця;
що доля «пофарбується» на біло,
і колір цей їй буде до лиця.