АТО

Роман Галас – історія зрадженого Героя

Немає нічого тихішого від сльози, але й нема нічого лункішого від неї, коли вона падає і падає, а вночі жахіттями спогадів терзає душу. Бо таке не забувається… 11 серпня 2015 року ще один "двохсотий" вантаж прибув у Сокаль, і місто вже вкотре оповила пелена жалоби.

Привезли Романа Галаса, загиблого в зоні АТО…

Пригадую, як прощались тоді із Героєм, дитинство якого промайнуло у рідному Сокалі. Тут він навчався у Сокальській школі №1, а потім їздив на науку до Львова. У батьківську хату привів дружину Ірину, яка народила йому донечку Майю. На постійне проживання молоде подружжя Галасів переїхало у селище Млинів, що на Рівненщині. А от востаннє на рідне отче подвір’я Романа вже принесли…

А після похорону люди подейкували, що Роман затримав величезну контрабанду і не пропустив її ціною власного життя. Але тоді було не до пліток, і якось не вірилось у таке. Але, коли через дев'ять місяців я зустрілась з Іриною, дружиною покійного, вжахнулась, якою жорстокою виявилась ціна правди, і яких поневірянь зазнала молода вдова в судових інстанціях, щоб довести, що її чоловік  не самогубець.

«Ваш муж нє хотєл жить!»

Таку довідку Ірині видав цивільний судмедексперт Артемівської лікарні, кинувши увічі: "Ваш муж нє хотєл жить!" Нахабно вилаявшись перед жінкою, дещо пізніше, чоловік таки зізнався: висновок про смерть писав так, як диктували, і навряд чи розкаявся у брехні. Просто під напористими запитаннями Ірини, яка закінчила біологічний факультет, зрозумів: брехати немає сенсу, все одно не повірить. Як невимовно важко про це і писати, і говорити вголос, але спробую. З Іриною Галас ми розмовляли майже три години, усього і не переповісиш, але кілька промовистих діалогів хочеться занотувати особливими, подекуди шокуючими рядками з вуст самої вдови.

"Уяви,  каже Ірина,  привезли чоловіка хоронити по донесенні про загибель. А коли я звернулась до військового комісара Млинівського військкомату, він нічого не міг сказати, що і як. Я готова була їхати в Артемівськ, забирати його, але мене нагло відмовили, сказали, що у цьому нема потреби. Інакше я б такої ситуації не допустила! Ну як, закінчити біологічний факультет і розуміти, що без лікарського свідоцтва хоронити неможливо, бо це кримінальний злочин. Для прикладу, якби мій чоловік не знаходився в зоні АТО, а от знайшли його на дорозі, впав, забився, скільки є таких випадків? І я взяла його похоронила, то мене б судили! А виявляється, як для АТО, то це нормально. А як виглядало донесення про загибель? Воно було виписано на ім'я військового комісара Млинова, де не було причини, чому він загинув, просто було написано прізвище, ім'я, побатькові, військова частина і дата смерті. Я ж питаю, як хоронити, бо це не документ! А вони кажуть, слідство йде! Має бути попереднє слідство, розслідуйте собі, а пізніше дайте остаточне! Але я ж розуміла, причина в чомусь іншому була, бо ми ж спілкувались з Романом щодня, і я багато чула про його службу",  промовляє із сумом жінка.

«Сіра, тупа маса… планктон»

"За два дні до смерті, 6 серпня, ми розмовляли з ним”,  розповідає Ірина. "А телефони прослуховувались?”  запитую і чую у відповідь: “Однозначно, бо скільки я не телефонувала, просила дати номери телефонів комбата чи заступників, казав, що таку інформацію не можна давати. Ну добре, дай когось із хлопців, з ким служиш,  просила.  А нема кого дати. Сіра, тупа маса, планктон,  такою була відповідь Романа.  Ну як це планктон, дивувалась я.  А так, коли люди мають вищу освіту, хай вони не працюють, але з ними можна говорити. Уяви, зі мною служать люди, в будьякий момент вони можуть загинути, а ми один про одного нічого не знаємо,  от таке чула від нього.

Думала, що він це все придумує, але коли я потім після загибелі Романа їздила до хлопців на полігон у Рівненську область, то вони казали, що вперше чують, що він був одружений, що в нього є родина. Я запитала їх, як це, він же був командиром взводу! Але всі були такі налякані. І поясню чого… Однією з причин було те, що в хлопців не було документів. Були такі випадки, коли приходили пацани, які по два місяці служать, а документів ніяких. – А зарплата?  питала я в чоловіка. – І зарплата їм не нараховувалась,  відповідав. – А де ж вони були? – Не знаю, тільки оформляємо їм документи,  і просив передати йому дві пачки паперу формату А4, олівці, ручки, картридж і фарбу до картриджа. – А що ж ти будеш робити?  не вгавала я.  Ну там, де я зараз знаходжусь, в Луганській області, маємо можливість пацанам хоч якісь документи зробити". Ірина каже, що до військової роботи чоловіка не залучали. Зізнаюсь, від почутого у мене з'являється легкий шок, але справжній жах попереду. "Ну от нормально це?  схвильовано вигукує жінка.  Щоб мала заплатити гроші через “Нову пошту” та якусь їжу йому передати, папір йому передавала. А тепер мені кажуть, що я до армії ніякого відношення не мала!"

І ми продовжуємо розмову: "Їх настільки давило керівництво, і я розумію чому: щоб ми нічого тут не знали. Мова йшла навіть про те, щоб заборонити телефони. Хлопці тому й боялись телефонувати, їх так страшили! Хоча це все було дарма, бо з російської сторони була безліч розвідувальної техніки, дрони. От хлопці стояли на передовій, а російські військові могли до них телефонувати, бо знали їхні номери". Але на зв'язок Роман виходив часто, поможливості, у будьякі години дня”.

«…Там було 48 мільйонів гривень»

"А про що були останні розмови з Романом?  стримуючи хвилювання запитую у згорьованої жінки і чую:  Він казав, що його взвод, не сам він персонально, а хлопці з його взводу, вони ж постійно контролювали оцей потік, що йшов у Зайцево, там щодня затримували фури із великою партією грошей, із мільйонами гривень! А тоді, як затримували оцю фуру, свекруха моя каже, що вона бачила по теленовинах кадри, в яких впізнала Романа, коли вони здавали оцю машину з грошима. Там було 48 мільйонів гривень, вони були зашиті у борошно і крупи в мішках. І казав Роман, що таких випадків було море!" А потім, за словами Ірини, яка спілкувалась з чоловіком, були "показові" перевірки, і Романа з цього КПП перекинули на інше, як "неугодного". Подібна проблема виникла і пізніше.

Зателефонувавши до свого заступника, він попросив допомоги, бо була "така ситуація, яку сам не міг розрулити". "Було у нього таке улюблене слово "розрулити",  згадує Ірина.  Уявляєш, у нього у взводі були наркомани, тюремники та алкоголіки.  Купа роботи, грузи йдуть,  бідкався чоловік.  Я питаю, а що ті тюремники?  А це, зазвичай, наркомани, засуджені на дватри роки, це їх на покаяння в АТО відправили, а яка з них робота? Ногу за ногу закладуть і провокують: "Кто на мєня?"

"А надворі 42 градуси спеки, води треба видати всім, і ділиш ту воду по склянці, бо невідомо, коли її привезуть, хочеш – п'єш, миєшся, голишся,  згадує Ірина Романові слова.  Вони тоді копали траншеї і обшивали їх дошками у вільний час. На КПП чергували тільки три години, і заступав інший наряд, а далі треба було працювати, оббивати дошками бліндажі. А де буде тюремник у спеку робити? Закладе ногу за ногу, і  не піду! Ті понапивались, а приїжджає заступник або по правовій роботі, або ще якийсь начальник, і починають до нього претензії висувати: чого не навів порядку, і матом криють! А Роман був занадто спокійний, там треба було такого, як я, за барки! А вони? А вони йому плече вивихнули, руку зламали. А коли він звернувся у медчастину, розтрощену руку лишень сильно забинтували, гіпсу не наклали, сказали, що так пройде. Хоча був знімок, на якому перелом руки. Йому просто порекомендували спокій, спокій і спокій…!"

"…Він лежав, як Ісус Христос"

А який там міг бути спокій? Ірина згадує, як на прохання чоловіка, передавала у зону АТО таблетки "Еспераль" проти алкоголізму для Романових підлеглих, бо ті "понапиваються і лежать", а його через те, що не справляється з підлеглими, позбавляють премій та відпустки додому. У телефонній розмові Роман якось сказав жінці, що почувається, наче у психіатричній лікарні. "Але це ж не дитячий садочок чи школа, щоб відмовитись від займаної посади!  пояснював Роман Ірині.  Тут є наказ, і ти кажеш "єсть!", і “під козирьок”, і мусиш йти робити!"

"А уяви, мій чоловік навіть в армії не служив! Він переніс важкий грип, місяць пролежав в реанімації. Грип дав ускладнення на два вуха, і Роман був частково придатний, бо на два вуха був напівглухий. Коли його забирали, я кричала, плакала, на коліна падала, кажу, що він не дочуває, у нього зараз якраз запалення вух! Вони мені сказали, що йому там препарати поколять, а загалом, то ж добре, що не дочуває, не буде чути, як стріляють. Як? Його вб'ють, і він навіть не буде чути? То так воно і сталось! І я так розумію, що ті, хто його вбили, знали, що Роман недочував, бо поза, в якій він загинув, свідчить про те, що він не очікував. Його застрелили, а вираз Романового обличчя, поза рук, ніг, говорили про те, що його застали зненацька. А потім підірвали гранатою, бо в нього ні руки, ні ноги, ні голова не були пошкоджені. Він лежав в тому бліндажі, як Ісус Христос, руки та ноги розведені  вигляд дуже страшний… Побачити чоловіка з вирваним серцем  це жахіття! У нього все було неушкодженим, лише переламані вісім ребер і там, де серце  діра! То треба було так зробити, щоб серця не було!"  тужливо згадує жінка, а я, ледь стримуючи сльози, відводжу погляд у вікно, за яким темна ніч…

Як з'ясувалось, незадовго до загибелі Роман телефонував дружині та попереджав, що якщо його "не вб'ють сепаратисти, то вб'ють свої". У ту страшну ніч, з 7го на 8ме серпня 2015 року, Ірина не спала. Вона знала, вона серцем відчувала біду, але як було уникнути трагедії? А на ранок чорна звістка прогриміла невимовним болем. А далі почалось пекельне коло, і його бойова вдова мужньо пройшла, дійшовши аж до вищих чиновників та довівши, що її чоловік  не самогубець і загинув при виконанні бойових обов'язків.
***

…Рік тому це була третя могила Героя на сокальському цвинтарі, а скільки їх було по всій Україні, одному Богу відомо… І нехай знову і знову в ці серпневі дні наша спільна молитва полине високо в Небо, щоб Ромчик знав, його жертва Богові та Україні була недаремною! Вічна пам'ять! Героям Слава!

Ірина СЛАВЧАНИК.

Голос Сокальщини на GoogleNews