Війна з дня в день нагадує нам про себе тривожними новинами з фронту, проханнями про допомогу волонтерів. Життя наше змінилося, змінився світ, у якому живемо, змінились люди та їхнє сприйняття реальності. Але це розумієш тільки тоді, коли спілкуєшся з людьми, які несли службу в зоні АТО. Їхні очі сповнені відваги і смутку, невимовної туги за тим мирним і блакитним небом, яке ще торік мали ми, українці. Ця історія про воїнів з хоробрими серцями, які не знають страху та відчаю.
Іван Кубас з с. Волиця уже більше десяти місяців захищає українську землю від окупантів. Служив у 3017 бригаді, Харківській частині, Національній гвардії. Зараз несе службу в Луганській області у м. Попасна. Інший Герой Віталій Онищенко, житель села Волсвин, також боєць тієї ж бригади, несе службу в Луганській області.
Перший день весни в когось асоціюється з первоцвітами, теплим сонячним промінням, та у наших серцях цей день залишив спомин про те, як проводжали на війну двох відважних чоловіків, молодих і сповнених сил. Якби не військова форма і шеврони, великі дорожні сумки і сльози рідних ніхто на вокзалі не помітив би цих Героїв.
Чого ж ви плачете, повторював Іван, я приїду і ми зустрінемося. Приїдете до нас у гості, чи ми до вас. Україну захищати комусь треба, хто ж, як не ми…
Щира усмішка і дружні обійми побратима. Віталій також має підтримку. На пероні горнуться до нього діти та мама. Син розповідає, що робитиме, коли не буде батька, донечка ж мовчки спостерігає за тим, що відбувається, і роздумує. Мама з великою любов'ю і такою ніжністю у погляді проводжає в далеку дорогу найдорожчого сина.
Прошу всіх до спільного фото, хлопці залюбки погодились. Витягую свій синьожовтий прапор, який завжди ношу з собою, і передаю Віталію.
Це мені? Віддай його нам. Як приїдемо на блокпост, обіцяю, що вивісимо його там. Знаєш як будеш гордитися, що стяг твій не просто у добрих руках… а під свист куль тішить наші очі, каже Віталій. Далі сміється і зав'язує собі на грудях кінці стяга.
Далі спільне фото. Ще двадцять хвилин до потяга, а життя навколо наче зупинилось. Тишину порушують голоси хлопців, які діляться своїми розповідями про те, що довелося їм пережити, з якими людьми зводила доля під час боїв, своїми відчуттями, страхами та думками.
Іван згадує: спочатку не вірилося, що будуть серйозні бойові дії. Здавалося, ще тижденьдругий і все закінчиться і можна буде повернутися до мирного життя. Та чим далі ситуація ставала все більш напруженою. Бійцям нашого батальйону доводилося виконувати різнопланові завдання. Спочатку охороняти блокпост, який знаходився у селищі Кримське.
Місцеві не хотіли залишати свої хати, казали, що їх ніхто ніде не чекає і їм залишиться тільки жебракувати. Бувало й таке, що приходили до хлопців за їжею. Провізію воїнам привозили волонтери, так що час від часу вони ділилися з місцевими. Те, що люди приносили хлопцям, боялися їсти, хтозна чим мали намір їх "труїти" (розповідаючи це, хлопці сміються). Тримали оборону як могли. Серед них були як досвідчені "воїни", так і молоді "новобранці". Бойовому мистецтву вчитись довелося вже в польових умовах. Дуже швидко зрозуміли, що життя і здоров'я під час обстрілів залежить від витримки і реакції. Навчилися за звуком розрізняти постріли із гранатометів, мінометів і в лічені секунди приймати рішення. Потім додалися ще і системи залпового вогню "Град". Важко було і морально, і фізично. Війна війною, але втрачати бойових побратимів дуже і дуже не легко. Хлопці зі сльозами на очах кажуть, що багатьох уже не побачать ніколи, когось взяли у полон біля Дебальцевого, когось вбили в наступальних боях, але бажання вибратись і бажання жити далі, завжди були рушійною силою. Віталій та Іван згадують і приємні моменти. Якось пішли шукати батарейки до ліхтариків, коли зайшли на ринок, то мешканці обступили їх і почали дякувати, пригощати солодощами. Одна пані навіть запросила їх до себе в магазин, зібрала все необхідне і розповіла, що підтримувала спочатку ополченців, та як побачила ті звірства, які вони коять, перестала вірити у казки про ЛНР та ДНР. Світ не без добрих людей, і не важливо на сході чи на заході, усі ми рівні перед Богом. І на війні, як ніде інще можна побачити хто друг, а хто недруг, хто готовий ділитись останнім окрайцем хліба, а хто навіть води не дасть напитись. А бувало й таке…
Віталій від себе додав: я тобі розкажу про своїх товаришів по зброї. Без перебільшення, вони всі мені брати. Небезпека, в якій нам довелося діяти воювати і просто жити, зріднила нас усіх. Тому багато з нас навіть після поранень та демобілізації прагнуть повернутися у свої частини до побратимів. Вам, мирним людям, важко це зрозуміти. Та бійці не перестають переконувати, що їм зараз простіше знаходитися у зоні бойових дій, ніж пристосовуватися до мирного життя. Там, на війні, навіть повітря інше. Тут же, тиша смертельна. Справжні воїни це ті, хто засинає з автоматом, боронячи рідну землю, а не ті, хто горланить "Слава Україні", сидячи з колегами на пиві. Та Бог їм суддя…
Ми від усього серця молимо Бога, щоб війна якнайшвидше закінчилась нашою перемогою і щоб захисники України повернулися додому.
Під враженням від нашого спілкування з хлопцями, навіть не помітила, як на першу колію прибув потяг. Мовчки, тримаючи у руках синьожовтий прапор, вони сіли у вагон і зі сходів потяга обіцяли повернутись. Повернутись додому, до тих, хто на них щодня чекає…
Юлія КОРНИЛО, вчитель Волицької ЗОШ І-ІІІ ст.
Фото Наталії Ковальчук.
