У 50-ти літнього жителя с. Борятин Ігоря Драгана – непроста доля. Він – інвалід III групи, після смерті матері залишився сам у батьківській хаті. Чоловік – безпомічний, якщо б не пенсія та добрі люди, які іноді приносять їсти та одяг, давно б пропав або замерз взимку. І це страшно, коли людина залишається сам на сам зі своїми проблемами. Нікому простягнути їй руку допомоги, нікому розрадити чи подати склянку води… Коли б не побачила на власні очі, не повірила б, що у XXI столітті люди можуть жити в таких умовах. Подвір’я позаростало бур’янами, які сягають зросту людини. Здалеку здається, що тут ніхто не живе. До запустілої хати, яка майже розвалюється, нема навіть стежки. Ліворуч – порожня стайня з перекособоченими вікнами та дверима, крізь які видно купи сміття та різного непотребу. Позаду город, який багато років ніхто не обробляв: весь у кропиві та бур’янах, над якими височіє гора нарубаних дров. Місцевий активіст Остап Сидоряк показав, де мешкає одинокий чоловік. Він розповів, що поки була жива його мама, вони якось давали собі раду. Відколи її не стало, Ігор став сторонитися людей, живе самотньо, нікому не довіряє. Йому потрібна допомога, бо сам він безпорадний. Шкода, щоб пропав чоловік.
О. Сидоряк, пробравшись крізь хащі, підійшов до дверей, постукав. Лише за декілька хвилин хтось відгукнувся. Це був господар – Ігор Драган, який, впізнавши односельчанина, вийшов до нього з другого боку хати. Чоловік виглядав неохайно: зарослий, брудний та виснажений. Спершу він боявся до нас підійти ближче. Та пересвідчившись, що ми з добрими намірами, розповів про себе, показав, в яких умовах живе, запросивши в оселю.
Зайти в хату можна лише півбоком, бо двері не відчиняються. У середині темно, через брудні, старенькі, cпорохнявілі вікна не проникає сонячне світло. Їх не можна відчинити, щоб провітрити приміщення, де стоїть затхлий запах, перемішаний із димом, який йде від печі… Стелі у кімнатах чорні, наче рілля. З них місцями відлітає штукатурка. Видно давно у хаті ніхто не білив, як і не наводив порядку. До того ж нема електрики – про неї лише нагадує у кутку старенький електролічильник, який «похований» під товстим шаром пилу та павутиння. Мабуть, колись господарі не заплатили за спожиту електроенергію, тож їм відрізали проводи, відтоді й живуть у повній темряві. На столі – старенький телевізор. Замість постелі – солома, на рівні ліжка викладені дрова, дошки та різний хлам, ніде стати та розвернутися. Пан Ігор по тому ходить напочіпки… Жах та й годі. Це все, що вдалося розгледіти через відхилені двері в сусідню кімнату. В інших також не можна пройти, бо все захаращене дошками, дровами та непотребом, серед якого кидаються в очі відра і баняки.
Запитую у господаря, як він живе у таких умовах, чим харчується? Відповів, що нічого собі не варить, їсть продукти, які купує в крамниці. Іноді хтось з сусідів щось принесе поїсти. Воду бере в колодязі. Одяг йому віддають односельчани. Добре, що хоч отримує пенсію. На ці гроші й живе, а точніше не живе, а животіє, відколи не стало мами. Десь за Львовом живе рідний брат Ігоря, але давно не навідувався до нього. Прикро, що нікому нема діла. Адже усі: сусіди, сільська рада, односельчани бачили це, однак ніхто нічого не намагався зробити, щоб допомогти п’ятдесятилітньому Ігорю – інваліду III групи, який не може сам про себе потурбуватися. І якщо б не громадський активіст Остап Сидоряк, який забив на сполох, пішов у різні інстанції, намагаючись допомогти людині, якій випала така нелегка доля, ніхто б і не знав про його існування. Він би й досі жив у тих умовах. А так уже наступного ранку медики та працівники районного територіального центру відвезли Ігоря Драгана в Сокальську ЦРЛ, щоб пройти обстеження. Потім його скерують у Великомостівський геріатричний пансіонат.
Життєва історія Ігоря спонукає до роздумів: кожному з нас варто поглянути навколо себе! Адже чимало людей потребують нашої допомоги, турботи, просто уваги. Якщо ти не будеш байдужим, життя стане світлішим. Хороші вчинки робляться не з розрахунку, а за покликом душі.
Любов ПУЗИЧ.
