Я – вихідець зі села Лучиці, нині проживаю у Львові. Якось священик з храму святого Юра у Львові, розповів мені, що в сорокових роках минулого століття був дяком у церкві села Лучиці. Та оповів про страшну трагедію, яка сталася 27 червня 1941 року, коли розпочалася війна. Він чудом залишився живим, оскільки того ранку мав разом з священиком Мартином Миколайчуком та паламарем Іваном Петригою відправляти Службу Божу. Однак настоятель наказав йому йти додому до дружини, яка залишилася вдома з маленькою дитиною. Потім сам дивувався, бо такого не було жодного разу: мабуть, на це була воля Божа. Його розповідь запала мені в душу, а коли був у рідному селі на цвинтарі віднайшов могилу священика. Коли повернувся додому вирішив написати в районну газету, як цього священика, його двох синів та паламаря знищили енкаведисти.
…У селі було тривожно, бо цієї ночі фашистська Німеччина оголосила війну СРСР, її війська форсували річку Західний Буг. Отець Мартин Миколайчук та паламар Іван Петрига, відпустили дяка додому, а самі готувалися до Святої Літургії. Ось-ось мали прийти парафіяни. Та замість них у храм зайшли енкаведисти, які заарештували священика та паламаря. Їх вивели під конвоєм з церкви, згодом до них доєднали синів священика – Володимира і Теофіла, яких схопили в плебанії. Заарештованих провадили через все село до свого штабу, який знаходився в кінці населеного пункту. Коли провадили їх дорогою, одна жінка звернулася до священика: «Куди Ви, отче, йдете?» Священик відповів: «На Голгофу». Це були останні слова Мартина Миколайчука, бо конвоїри заборонили йому розмовляти. У штабі енкаведист заявив священику: «Ти благодарил Бога, что началась война?» Священик мовчав і молився. Тоді енкаведист наказав: «Растрелять?» Заарештованих вивели на город, змусили Теофіла і о. Мартина викопати яму, а потім розстріляли.
Коли радянські війська відступили, у селі відбувся великий похорон. Процесія пройшла від місця страти до церкви – дорогою, якою провадили арештованих на страту. Село було безмежно зворушене, скорбота і жаль охопили усіх людей. Процесія йшла подібно до Хресної дороги Ісуса Христа зі зупинками, в яких виголошували проповіді та слова, в яких визнавали священика мучеником за віру Христову, духовним пастером народу, молилися і співали заупокійні пісні.
Минають роки, які віддаляють нас від цих сумних подій. Відходять у небуття ті, хто були очевидцями мученицької смерті священика та паламаря. Та ми не маємо права забути про них. Чому б не побудувати сучасний пам’ятник мученикові за віру Христову, щоб жителі села мали можливість віддавати шану пам’яті священику, який ревно служив Богу та громаді.
Андрій ХОРОНЖИЙ, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка.