Я уже на схилі літ. Мабуть через це став трохи сентиментальним. І все частіше на пам’ять приходять епізоди з мого раннього дитинства та юності. І щоразу згадую батьківську хату, садок біля неї, село, яке потопало у зелені дерев…
Народився і виріс у Стремені. Моє рідне село розкинулося на пагорбі, між древнім лісом. Під пагорбом текла річка, яка як та змійка, вилася між дубами та ясенами. Вона завжди була повноводна. У ній водилася риба та купалися жителі села. Денеде край берега верби схилилися над водою. У їх розкішних "косах" селяни ховали човни аби ті не розсохлись на сонці. Черемха та калина були майже біля кожного обійстя, тож дівчата залюбки уквітчували себе ними та робили з цих червоногарячих ягід "намисто". Молодь збиралася щовечора, про щось гомоніла та співала… Цим мимоволі можна було замилуватися…
Невдовзі розпочалась війна… І все посумніло. Дівчата більше не збиралися на вечорниці та не співали. А для кого мали співати, як ті соловейки, коли юнаків забрали до війська. Невдовзі то тут, то там у селі було чути плач та жіночий лемент. Це родичі отримали страшну вістку, що десь у нерівнім бою загинув син та наречений.
На наших теренах воєнні дії тривали довго… Спершу ми були під поляками, потім прийшли совєти… А з ними нові порядки, нові втрати та випробування. Радянська влада скоро позакривала церкви, а тих, хто мав мужність піднятися із колін і боротися за вільну Україну, нищила, вбивала, а їх родини, як ворогів народу, відправляла в Сибір. Так жорстоко винищували патріотівукраїнців. Решта людей залякали аби ті мовчали і стали рабами.
Сімдесят років чекали українці поки ненависна радянська влада розвалиться. І так сталося. З якою радістю прийняли вістку про те, що у Росії відбувся путч і нарешті Союз нерушимий впав. Недаремною була жертва тисячі синів та дочок України, які віддали своє життя на вівтар незалежності. Ми стали вільними, наші діти та внуки живуть у незалежній Україні. Мають Тризуб за герб, синьожовтий прапор, а "Червона калина" є нашим гімном. Об’єднані почуттям патріотизму, з піднесенням всі разом вийшли з Києва до Львова і зробили "живий" ланцюг. Здавалося, що небо і зірки сяють над Україною якось особливо яскраво, і вона нарешті воскресла з пітьми. Тішилися, що на весь світ гордо сказали, що ми не "хохли", а український народ, гордий, сильний, розумний… Нині згадую це все і плачу… Де поділася наша єдність, українська гідність та патріотизм? Боже, дай нам розуму та мудрих поводирів, які б змогли зберегти нашу Україну незалежною та зробили державу та її громадян заможними.
Юліан ГОДІСЬ,
житель с. Стремінь.