Мені восьмий рік минав, як батьки змушені були віддати в пастушки до чужих сіл – перший рік пас корів у Дерно, а наступного року – в Мощаниці. Я вже був досвідченим пастушком, бо два роки пас у своєму селі. Вельми були страшними ті післявоєнні роки: силоміць заганяють селян до колгоспу, відбирають у нашої сім’ї двох коней, корову, сільськогосподарський реманент – прирікають семеро діточок (тільки хлопці, єдина сестра Варця померла в десятилітньому віці) на голод, холод…
Ранньою весною 1948 року прийшов дядько Макар, знайомий моїх батьків, і попрохав: мовляв, віддайте цього хлопчика до нас у пастушки, хліба заробить. Я – у плач, мені до школи треба йти, кажу. Мої ровесники вже ходять. Мати: «Школа, синку, тебе не нагодує…» Та й повів мене дядько Макар за дев’ять кілометрів від села Карпилівка колишнього Цуманського району Волині (нині Ківерцівський) до села Дерно.
Поспішаючи за дядьком, дріботів ніжками, підтримуючи рукою за пазухою книжку. «Що ти там несеш?» – запитав дядько. – «Книжку». – «Яку?». – «Кобзар». – «А-а, чув. А хіба ти читати вмієш? Ти ж у школу ще не ходиш». – «Умію, навчився біля старших братів»…
…Страшні лихолітні воєнні часи. У волинських лісах різних мастей бойовики воюють між собою. Навколо Карпилівки – також ліси. Моя тітка Настя, сестра матері, проживала за кілометрів зо три в урочищі Гребельки самотиною. Мала чоловіка-поляка і двох дочок. Були багатими, бо дуже працьовитими. Землі багато, файну господарку мали. Уже й не пригадуються подробиці з розповідей матері: нібито чоловік з дочками поїхав до Польщі, а тітка залишилась, аби бути при господарці. Мати дуже боялась потикатися до лісу, проте інколи провідувала сестру, кликала її перебратися жити до неї, але не вмовила. Коли війна вже мала завершитись, долетіла до села звістка, що Насті нема, і все пограбовано. Мати зі старшим сином запрягли коней, я теж був з ними, і подалися в Гребельки. Скрізь тіло тітки шукали, воду з колодязя вичерпували – даремні потуги. Подейкували, що вбили її бандерівці. Однак, коли я підріс, розпитував у старших людей, які запевняли: «Які там у біса бандерівці? Свої ж нероби-мародери, котрих через хвороби на фронт не забрали, порішили її, мабуть, не віддавала добро». Навіть називали прізвище. На той час ця людина вже пішла на той світ.
І коли ми збирали пожитки, що залишились, мені до рук потрапив «Кобзар». Потріпаний, замурзаний, з яким я вже не розлучався доти, доки не закінчив школу і не поїхав на навчання до сільськогосподарського училища в Луцьку. Дивувався: скільки ж то людей його читали, якщо він у такому стані! Багато творів вивчив напам’ять. І нині можу продекламувати поему «Кавказ». Коли на посиденьки вечорами до нас сходилися сусіди-дядьки, смалили свої самокрутки та вели гуторку про життя-буття, пропонував неграмотним дядькам Захарку, Костюку, Микиті, Йосипу послухати нашого Пророка: «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно! / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?..», чи: «Якби ви знали, паничі, / Де люди плачуть живучи…» Вони ойкали: «Ой-йой, та це ж про нашу землю, про нас, про наші біди!..» А коли довідались, що Шевченко – бідний селянський хлопчик з кріпацької сім’ї, не йняли віри. А відтак щовечорниць просили почитати «Кобзар».
Я ходив до школи лише, коли сніг лежав, сніг зійде – пасу корів. І Шевченко, та й інші книжки завжди були зі мною. Через це деякі люди сміялися з мене. Однак вчився добре. Через дуже злиденне життя мої неграмотні батьки до школи не пускали. Вчителі приходили сварити їх, бо вже повинен був вчитися два роки. Запитував у батька: «Тату, коли я народився?» – «Ти вже бігав, коли німці наступали». «Мамо, а в якому місяці я родився?» – «О, була вельми люта зима!» – казали мати. Як же мені паспорт зробити, щоб поїхати вчитися? Тоді з колгоспу – ні-ні. Почув звістку, що хто поїде вчитися до Львова на кіномеханіка, тому видадуть паспорт. Я – до церкви, я – до архіву, ніде я не значусь. Однак запевняли батьки, що мене хрестили. Тож записав себе ровесником, з ким до школи ходив – 1942 рік, та середину лютого – 15 число. Проте до Львова не поїхав, бо для сільського підлітка – це дуже далеко, а Луцьк – набагато ближче. Можливо, тому й легше давалося читання, інші науки, бо був старший, ніж мої «ровесники». І в училищі, і в армії, я не розлучався з Шевченком – складав і проводив вікторини за його творами та фактами з життя. До кінця днів моїх з теплотою і щирою вдячністю згадуватиму мою улюблену вчительку літератури Ганну Іванівну Крук, яка не так давно пішла за межу життя, що всіляко старалась сприяти моїй зацікавленості літературою. У класі змушений був декламувати вірші Шевченка, а в клубі це робити відмовлявся, адже картавлю, погано вимовляю букву «р». «Не звертай уваги, що учні передражнюють, ти для дорослих будеш читати…» – заспокоювала Ганна Іванівна…
До великого свята – 200-річчя від дня народження Тараса Григоровича залишається менше як 5 місяців. Йому не потрібна нова церква Московського патріархату побіля Чернечої гори, ні мармуровий іконостас. Найбільше йому потрібна людська шана. Шевченко – це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, як мислять, де черпають надії і сили, аби любити так неньку Україну, як любив великий Пророк.
Роман КРИКУН,
м. Сокаль.