Минуть роки, спливуть століття, а таємниця любові залишиться вічною та незбагненною. Про це можна багато говорити, писати, і не переставати дивуватись, які дива вона творить… І це аж ніяк не пафос, бо там, за колючим дротом політичних таборів, залишилась Любов, Любов до Свободи, яка і зруйнувала СРСР. Слухаючи розповідь Марії Петрощук про її подругу Емму Войцехович (на знімку вгорі), з якою разом відбули Кенгірське заслання, з'являється розуміння того, які важливі уроки дає історія і якою потужною може бути "сила безсилих". Те, що видається безнадійною поразкою, обертається на перемогу. Кенгір, як і багато інших таких таборів, були одними з тих кроків, що, врештірешт, привели нас до незалежності.
Ця дуже тремтлива історія про Маріїну подругу справжню патріотку України, стрийчанку Емму Войцехович. Про це знайомство Марія Яківна згадує з особливим щемом, і, як пам'ять про товаришку, береже писанку (на знімку зліва), що її старанно колись розмальовувала Емма. "Я познайомилась з нею в таборах, у Кенгірі, ми всі її дуже любили, розповідає Марія. І якось її батько, а він був членом Української Галицької Армії, за що і поплатився ув'язненням разом із донькою, передав записку: якщо у вас є бідні дівчата, які не мають посилок, то хай повідомлять, бо в нас тут хлопці роблять в майстерні взуття, і ми передамо. Уявітьно, вона собі жодної пари не лишила, сказала, що віддасть тим, хто більше потребує!"
Кенгірське повстання дві подруги пережили разом. Страшний 1954ий вже мало хто пам'ятає: над українцями, а їх у таборі була левова частка, знущались, як могли. Політичних каторжан тоді примушували працювати в каменоломнях і в цегельних цехах по 12 годин, але українки вперто відмовлялись від непосильних робіт. Виснажені, але сильні волею дівчата бастували, за що і потрапляли у карцер на 5 діб. "Пізніше, коли повстання було придушено, згадує Марія Яківна, Емму вивезли у "тайшетські" табори, а батька залишили в Караганді. Потім я мусила виїхати в Кемерівську область, там ще 5 років побути, а їй всетаки вдалось виїхати додому. Повернувшись із політичного заслання, Емма створила ансамбль бандуристок і виступала з ним по всій Україні. Я маю навіть знімок", і показує мені чорнобілу світлину, на якій усміхнена дівчина із бандурою позує на камеру.
Відразу по приїзді на рідну Стрийщину, Емма Войцехович включилась у просвітницьку роботу. "І якось поїхали вони з ансамблем в Канів, продовжує розповідь Марія Петрощук, там дуже багато людей було, вони гарно заспівали кілька пісень, і їй наприкінці виступу вдалось прорватись на сцену та звернутись до людей! Але з'явився шум, бо ж там кегебісти були, стежили за ними. Почали шукати, хтото говорить, але так і не знайшли. А пізніше ми взнали за тих в'язнів, які в психлікарнях сидять, і про Віктора Рафальського, зокрема. Він жив у Калуші, був письменником, писав патріотичні твори, і був завідувачем "Народної освіти". Але його запідозрили у зв'язках з УПА і ув’язнили, а потім запроторили в психлікарню. Дуже довго його утримували в Саратові. Дізнались про нього, коли він вже був у катастрофічному стані!"
А далі історія просто вражає і гідна того, щоб увійти у вічність, як одна з найкращих історій про кохання. Петрарку зі своєю коханою Лаурою навіть важко порівняти із цією жертовною любов'ю та самопожертвою української жінки, що вдихнула снагу до життя у політв'язня, якого визнали психічно хворим. І який усе своє молодече життя провів у психлікарні! І якби не той візит Емми у Саратов, чи дожив би Віктор Рафальський до тих днів, коли була проголошена незалежність української держави? Представившись сестрою, Емма всетаки потрапляє у психлікарню Саратова. А потім, повертаючись додому, навідується у Сокаль до М. Петрощук і та ділиться враженнями від побаченої картини: "Емма була така знеможена, знесилена, розповідала, як вразив її цей чоловік, схожий на скелет. Він промовив до неї кілька слів, і вона побачила в ньому шляхетну душу, дуже розумну людину! Я мушу його врятувати, сказала мені тоді Емма, бо він потрібний для нашої нації, така людина не може пропасти. Як ми тоді плакали і вирішили допомагати!"
Після того візиту дві подруги взяли над Віктором шефство: висилали посилки, і двічі на рік Емма їздила у Саратов. Пізніше політв'язня направили у львівську психлікарню, на Кульпарківську. А якось, згадує Марія, її подруга привезла чоловікові маленький радіоприймач. Віктор так зрадів, що хоча б під ковдрою вночі зможе щось почути. Але приймач відібрали, а його ледь не побили за цю знахідку. А потім була Вижниця, психінтернат з полегшеним режимом перебування, куди вірні подруги Марія та Емма їздили з гостиною до свого товариша. А одного разу Емма приїхала у Вижницю зі священиком, своїм земляком. І вони просто неба на території психлікарні таємно повінчались, а карпатська природа стала їм за свідка…
Із цього вижницького притулку вже незабаром Віктор втікає, а кедебістські посіпаки викликають Емму на допит та силоміць закривають її у дивному приміщенні. "Подивилась, а там темно, ніяких вікон нема, тільки горить червоне світло вгорі. Все оббите залізом, а на стінах якась апаратура. Я спочатку не зорієнтувалась, а потім пригадала, що неподалік Стрия були ракетні війська, розказувала Емма подрузі, і там зберігалась уся радіація! Дихнути нема чим, я стала біля дверей, а вони герметично закриті. Аж раптом приходить наглядач, а я питаю, чого мене тут закрили? А щоб було вам тепло, бо на дворі холодно, щоб погрілись! відповів той кедебіст. Уявіть собі! Її опромінили! вигукує Марія Яківна. А потім, коли викликали до того слідчого, і він запитав, де Віктор Рафальський, вона відповіла, що вони знають краще, де він".
А трапилось так, що пані Марія, коли везла гроші для політв'язнів, які сиділи в "психушках", завітавши до іншої своєї товаришки у Долині, випадково перетнулась там із Віктором Рафальським. Треба було негайно кудись переправити втікача. Порадившись, вирішили зупинитись на Естонії, де мешкала спільна подруга Емми та Марії Кароля Білінська. Але, не маючи паспорта та жодних документів, у Віктора було мало шансів залишитись на волі. І незабаром Емма отримує листа, в якому друзідисиденти повідомили про те, що його знову заарештували в Москві за новою статтею звинувачень. А коли 1988 року нарешті настала "горбачовська" відлига, а з нею і повна реабілітація усіх політв'язнів, було звільнено і Віктора Рафальського. І от через стільки років поневірянь по психлікарнях, посивілий, але не зломлений недолею чоловік повертається до літньої, смертельно хворої на рак, коханої жінки, яка врятувала йому життя своєю любов'ю, та доглядає за нею. Опромінення радянськими спецслужбами зіграло рокову роль…
Віктор Рафальський помер у 1997ому і пережив свою кохану на якихось три роки. У неволі він провів 27 літ, з яких 20 у тюремних психлікарнях! А творив усе своє свідоме життя. В його доробку кіносценарії, п'єси, романи, повісті, новели, оповідання, поезії, деякі з яких покладені на музику. Але найкращий роман його життя було написано Жінкою, що наповнила його світ Любов'ю Еммою Войцехович.
Ірина СЛАВЧАНИК.
