У серпні поблизу с. Вільшанка, що на Сумщині, у мальовничих лісах на березі річки Псел, відбувся військово-патріотичний табір «Відвага імені С. Ґавдиди», який ось уже кілька років поспіль організовує Молодіжний Націоналістичний Конгрес. Молодь з усіх куточків України має змогу не тільки дізнатися більше про історію українських визвольних змагань, але й зміцнити свій дух і тіло, випробувати себе на витривалість. Цьогоріч серед учасників табору – двоє сокальців, які охоче діляться враженнями про те, що таке «Відвага» і наскільки вона гартує молодь.
М. С.: Як Ви дізналися про табір і чи легко було потрапити туди всім охочим?
Назар Франчук, псевдо «Син»: – Якщо ти небайдужий і громадсько активний студент, то про «Відвагу» дізнаєшся на першому курсі, незалежно від того, де навчаєшся. У львівському студентському середовищі, зрозуміло, патріотичному, творяться міфи про важке і захопливе життя «відважних», їхній аскетичний побут і різні випробування, що дають тобі змогу зрозуміти для себе, чого ти вартий. Сьогодні інтернет і соціальні мережі дозволяють поширювати інформацію про цікаві акції. На сайті Всеукраїнської громадської організації «Молодіжний Націоналістичний Конгрес» (яку скорочено називають МНК) можна було заповнити анкету і чекати на ствердну відповідь. Отож дізнавшись про табір, відразу ж зголосився на нього, бо вважаю, що літо – гарна нагода для вишколів і самовдосконалення. Згодом ні разу не шкодував, що зробив це.
Учасники табору проходили відбір. Серед 160 охочих організатори обрали 50, із них четверо не витримали «лихої долі» і не закінчили табору.
Часто молоді важко відмовитися від цигарки чи алкоголю, іноді підводила звичка довго поспати. Ті, кого обрали, мали бути в добрій фізичній формі, мати стійкий моральний дух. Важливо, що табір був безкоштовним, а тому гроші не були тим чинником, який диктує, брати участь у таборі чи сидіти вдома коло телевізора.
Сергій Бенедишин, псевдо «Ґриф»: – Щоправда, добиратися треба було своїм коштом. А тому багато наших учасників прибули на табір автостопом, уважаючи, що це найкращий спосіб пізнати Україну і українців. Нам теж довелося зануритися в мандрівну романтику: ми приїхали до Сум потягом дуже пізно, тому від обласного центру до місця таборування добиралися автостопом, навіть заночували просто неба у лісі.
Найбільший урок цієї мандрівки – це спілкування з мешканцями Сумщини, селянами, водіями, надзвичайно доброзичливими, щирими, патріотично налаштованими людьми.
М. С.: Ви неодноразово говорили про випробування у таборі. Які з них вам довелося пройти і що запам’яталося найдужче?
Н. Ф.: Щоденним вставанням о 7 ранку і серйозною руханкою, включно з кросом, не здивуєш нікого, однак важко було вставати щоночі на алярм (бунчужний табору Андрій Бень був дуже вигадливий і придумував цікаві приводи для таких алярмів). За невчасне нічне шикування – купання в річці або й інші покарання – 100 разів відтискувань від землі тощо. Кульмінацією табору був 60кілометровий вимарш за попередньо окресленим маршрутом. Мокре від роси взуття, до того дуже зручне, перетворювалося в знаряддя тортур. Але рани від мозолів загоюються швидко, а гарні спогади залишаються надовго. До речі, не пам’ятаю, щоб десь так ще смакували нам, голодним і змученим, сливки і яблука, якими почастувала нас сільська бабуся. Загалом місцеві мешканці, бачачи щороку о тій самій порі дивних туристівнаціоналістів, уже не дивуються військовим одностроям і вишиванкам. Оскільки рій, який я очолював, не увійшов до трійки найкращих, мені як керівникові довелося відбувати покарання – такий собі штрафбат покозацьки. За мотузку до тебе прив’язують важкеньку колоду, і далі кілька днів поспіль ти носиш її за собою, виконуючи всі завдання, що й інші, – бігаєш, допомагаєш на кухні, а навіть більше, під час традиційного кількахвилинного відпочинку маєш працювати. Виховання відповідальності за своє керівництво – важлива мета табору. Тому мрію, щоб усі наші політики і чиновники перейшли такий табір, тоді б, можливо, в Україні відбулися якісь зрушення.
С. Б.: Уже саме двотижневе життя в наметі для непідготовлених є випробуванням, особливо якщо кілька днів поспіль дощить, увесь одяг намок, а щоб загрітися, треба йти за дровами. Дуже важко, як на мене, було пережити відразу ж після вимаршу «день аскетизму» – за увесь день ти можеш з’їсти щиро посолені три окрайці хліба. Тільки тоді я посправжньому зрозумів, як смакує хліб, навіть черствий. Для мене дуже цікавою виявилась теренова гра. Учасники табору поділилися на дві групи, чиїм завданням було відшукати прапор. Окрім відкритих сутичок із противником із зриванням пов’язок (які символізують життя учасника теренівки), треба було навчитись уважно спостерігати, розпізнавати сліди, маскуватись.
Н. Ф.: До речі, усі охочі можуть взяти участь у схожій, але значно масштабнішій тереновій грі «ГурбиАнтонівці», яка відбувається на межі Рівненської і Тернопільської областей щороку на початку травня на честь славного бою вояків УПА з енкаведистами. Цю акцію теж організовує МНК.
М. С.: У чому полягало духовне виховання у таборі?
Н. Ф.: Без духовного вишколу табір не мав би сенсу. Щоденна ранішня і вечірня молитва були тими важливими атрибутами, які робили цей табір не просто військовим вишколом. А націоналістичний дух підтримували ранішні гутірки про націоналізм і його завдання у світі, історію націоналістичного руху в Україні, сьогоднішню політичну ситуацію в державі, що їх проводили Ярослав Іляш, Віктор Рог (колишні голови МНК) і теперішній провідник МНК – Сергій Кузан. Нас навчали не тільки виживання у природі, а й засад лідерства, громадській активності. Важливою подією став приїзд до табору голови Центрального проводу ОУН(б) Стефана Романіва, який спілкувався з молоддю про діяльність ОУН сьогодні.
М. С.: У молоді може скластися враження, що табір «Відвага» – це лише важка праця над собою і ніяких розваг…
С. Б. Таке враження хибне. У таборі «Відвага» я навчився, наприклад, гри в регбі. У нас був серйозний турнір із кікбоксингу (кажу серйозний, бо не так просто боротися із хлопцями, які уже тривалий час займаються професійно цим видом спорту, айкідо чи класичною боротьбою), турзмаг, де ми переправлялися на мотузці через Псел, повзли у норах і плили річкою з «пораненим». Навіть право на обід доводилося завойовувати виконанням смішних сценок або пісень. Нагородою у всіх цих змаганнях було згущене молоко. Ми жартували, що «згущики» є мірилом наших умінь. Звичайно, була ще одна нагорода, яка звеселяла наші чоловічі серця. Це приємні усмішки тих, кого несправедливо називають представницями слабкої статі. Дівчата, а їх було у таборі не так багато, на рівні з хлопцями брали участь у вимарші й теренівці, боксували, бігали, не кажучи вже про те, які смачні зупи вони готували.
М. С.: Табір закінчився. І що далі? Мимоволі згадуються слова пісні «Плачу Єремії»: «Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих містах…».
Н. Ф. Нам із Сергієм пощастило. На відміну від хлопців і дівчат з Одеси, Харкова, Полтави, Києва, ми повертаємося до Львова, який, попри навали російськомовного люду, залишається україномовним. Про табір ми згадуватимемо не раз, чекаючи нагоди зустрітися знову, і навіть не в такому ж, а у значно більшому складі. До речі, 69 жовтня відбудеться триденний Всеукраїнський табір «Ватра», інформацію про який можна знайти на сайті Молодіжного Націоналістичного Конгресу.
А ще маємо із Сергієм одну мрію – наступного року організувати схожий табір на Сокальщині.
Розмову записав Мирослав СОРОЧУК.