У другій половині 1918 року майже всі політичні партії і організації, що діяли в Галичині, усвідомлювали неминучість розпаду Австро-Угорської імперії.
Але найгостріше важливість грядущих дій і свою мабутню роль у них український військовий комітет, який очолив колишній студент Львівського університету, сотник січових стрільців (українські формування в складі австійської армії) Дмитро Вітовський. І він до тих днів ретельно готувався. Підготовці сприяла створена 18 жовтня 1918 року в Львові Українська Національна Рада, яка проголосила всі українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини, незалежною державою.
Проте на західно-українські землі безпідставно зазіхала Польща. На її території проживало тоді 14 відсотків поляків, 1З — євреїв, 2 — людей інших національностей і 71 відсоток — українців.
В кінці жовтня Дмитро Вітовський і його товариш з військового комітету переконували галицьких політичних діячів, які представляли в Українській Національній Раді різні партії, шо настав крайній момент розпочинати збройне повстання. Врешті-решт рішення про нього було прийнято. Керівником перевороту призначили В. Вітовського.
Увечері 31 жовтня 1918 року Дмитро Вітовський зібрав у Народному Домі Львова (нині окружний будинок офіцерів) військову нараду. Виклавши план повстання, він дав українським військовим загонам наказ роззброїти між третьою і четвертою годинами ночі частини австрійської армії і захопити у Львові всі найважливіші об’єкти: склади зброї, пошту, телеграф, залізничний вокзал, міську ратушу, урядові будники…
Ще з ранку 31 жовтня з подібним наказом та інструкціями було послано гінців у кожен повіт (район).
Наказ було виконано успішно.
Вранці 1 листопада 1918 року древнє місто Лева пробудилося в Західній Українській Державі. Цього і наступного дня її владу було встановлено в усій Галичині. Тринадцятого листопада Західну Українську Державу перейменовано на Західно-Українську Народну Республіку — ЗУНР. І уряд видав закон про восьмигодинний робочий день, передачу землі селянам…
…Несхитна рішучість і передчуття сотника Дмитра Вітовського (згодом полковник УГА, державний секретарі військових справ ЗУНР) що збройне повстання треба починати негайно, а не відкладати на пізніше (як дехто радив зробити) виявилося своєчасними. Бо вже 1 листопада о 10 годині 45 хвилин з Варшави було послано польським організаціям у Львів наказ про… захоплення влади і « призначення князя Чарторийського генеральним комісаром Галичини, а генералів Пухальського і Ламеза військовими комендантами Галичини і Львова. В цьому наказі рекомендувалося виступи «непольського населення» придушити, а тих, які братимуть у них участь, суворо покарати (газета «Курєр Львовскі 3. XI. 1920 р ).
Та придушувати виступ було пізно. Новостворена західно-українська держава, що з перших днів свого існування вимушено вступила в нав’язану їй Польщею війну, дедалі міцніше ставала на ноги.
Це вельми яскраво проявилося на Сокальщині, яка в тім овіяним подихом довгожданої свободи час вела героїчну боротьбу з ворогом і впевнено закладала підвалини нового життя.
…Слід зазначити, що напередодні 1 листопада в Сокалі знаходились угорські військові підрозділи. Вони вчинили учасникам перевороту опір. Але вже наступного дня австрійську владу (на чолі зі старостою Зачком) було анульовано і створено український повітовий комісаріат.
Його комісаром обрано юриста за фахом Євгена Тисовського. Керівництво харчовою управою Сокаля довірено Івану Комаринському. Міським комісаром став Микола Лонкевич, референтом шкільництва — Павло Банах.
Викладання в усіх державних і народних закладах почалося вестися українською мовою. Директором Сокальської гімназії був у час Західно-Української Народної Республіки Ярослав Біленький, учительської семінарії — Володимир Кошовський, новоствореної жіночої учительської семінарії — Захарій Лехицький.
У період існування ЗУНР Сокальщина мала свої власні гроші, що називалися повітовими кредитовими бонами.
Важливою подією став вихід з 12 грудня 1918 року першої української газети-тижневика “Голос з-над Буга”. Редагував її Ярослав Біленький. Тоді ж, у 1918 році, в Сокалі появилося й друге періодичне видання — альманах-календар “Буг”.
Тим часом на західній і північно-західніх околицях Сокальщини з перших тижнів існування ЗУНР точились запеклі бої. Лінія польсько-українського фронту тягнулася від Рави-Руської через Угнів — Нісмичі на Володимир-Волинський…
Газета «Голос з над Буга» закликала сокальчан братися за зброю і працю в ім’я народу й держави й повідомляла:
«До війська зголошуються всі дуже радо, бо знають, що тепер рішається наша доля, що усі сини українського народа йдуть на завзятий бій за святу справу, за нашу волю й щастя. (Газ, «Голос з над Буга», 12 XІІ 1918р.).
У надрукованій у цьому ж номері «Голосу з над Буга» урядовій статті-зведененні піл заголовком «Український народе!» зокрема, йшлося:
«…Вибирайте громадо: ясний світ волі, свою землю, рівне право для всіх, світло науки і просвіти для себе і своїх дітей в Українській Народній Республіці — або дальшу вікову польську неволю, невольницьку роботу на панськім лані, безпросвітню темноту, муку, смерть і руїну ваших поколінь, яку несе Польща—».
У ті великі, сповнені народного тріумфу й навислої небезпеки дні Сокальшину і деякі прилеглі до неї території (частину Волині) називали північно-західною областю ЗУНР. Військами, що вели тут бокові дії, командував виходець зі Східної України полковник Микола Захаріїн. Повітовим (районним) воєнним комендантом був сотннк Осип Семенюк, а комендантом жандармерії — Іван Проток.
Одним з найважливіших відрізків фронту вважався Угнівський
Його називали «відтинок Угнів». Він найглибше вклинювався на північний захід до Польщі і перебував під постійною загрозою противника,, який з усіх сил намагався не допустити ударів Галицької Армії по «допомогових обозах», що спрямовувались з глибин Польщі на Львів. Очевидно тому командування збройними силами ЗУНР уже з перших місяців (15 грудня 1918 року) надіслало на «відтинок Угнів» значне підкріплення — добре навчений і дисциплінований гуцульський курінь імені гетьмана І. Мазепи. Цей курінь ще звали коломийським. Він налічував 850 чоловік і складався з чотирьох піхотних і однієї скорострільної (кулеметної) сотень, відділу телефоністів і харчового обозу…
Стрілецькі сотні очолювали бувалі в боях старшини Степан Васкан, Юрко Мельник, Микола Арсенич, Сава Никифор’як, хорунжий Ярослав Чубатий та інші. Крім того, до Угнова прибула на допомогу сотня воїнів з містечка Лащена, що на Холмщині (нині Польща). Вона мала на озброєнні сто крісів і була одягнута в уніформу російської царської’ армії. Командував цією сотнею офіцер Ярощук, родом з Полтавщині.
Угнівський курінь, що був в основному сформований з юнаків навколишніх сіл та угнівчан, очолював студент-медик четар Іван Пушкар. Особливою хоробрістю й ініціативою виділялася в ньому сотня четаря Андрія Шустикевича.
Завдяки поповненню загальний кількісний склад частин Галицької Армії на “відтину Угнів” становиву другій половині 1919 року 1600 чоловік, у тому числі (крім уже названих) — батарея гармат, 50 кавалеристів, 40 старшин, один лікар і один хорунжий-фармацевт. На озброєнні мали також 16 кулеметів і, як звичайно, кріси.
Комендантом «відтинка Угнів» був сотник Василь Стефіняк (у різний час ці обов’язки виконували Шлемкович та Хром’як).
Протягом грудинz 1918 року бої на цій ділянці фронту ставали дедалі частішими і запеклішими. Вже 19, 25, 26 і 31 грудня у них вступили сотні новоприбулого гуцульського куреня під командою Степана Васкана та Юрка Мельника і здобули кілька значних перемог. Та ці перемоги давались дорогою ціною До початку нового 1919 року на «відтинку Угнів» Галицька Армія втратила трьох курінних командирів.
Рідшали ряди стрільців. З обох сторін було чимало вбитих, ранених.
…У кінці листопада 1918 року ситуація склалася так, що українські військові загони залишили Львів. Але, поповнившись свіжими силами, невдовзі почали за нього відчайдушні бої. Часті атаки стрільців Галицької Армії настільки пошарпали і ослабили залогу противника, сформовану в значній мірі в Польщі з добровольців військової організації (всього за період польсько-української війни їх було направлено з «Королівства» у Львів 50 тисяч), що її поразка здавалась неминучою. Це особливо занепокоїло майбутнього вождя Речі Посполитої Пілсудського, який уважно стежив за розвитком подій і розумів, що без допомоги Львів у польських руках довго не втримається.
Вже на початку січня 1919 року Ю. Пілсудський підготував у Варшаві стратегічний план дій, видавши наказ, який безпосередньо поширювався також на територію Сокальщини
Він мав на меті відрізати Прибужжя та інші населені пункти від основних частин української армії, що вела бої під Львовом, і унеможливити падання їй допомоги силою, одягом, харчами…
Ось основні пункти з наказу Пілсудського, адресовані генералу Ромерові, наводжу їх з книги мемуарів польського полковника В. Гуперта «Валькі о Львув» (Варшава, 1933, с. 139): «…а (шт. Ген. з 1-1919: Бригада Беліни разом з одним батальйоном І одною батареєю має 4 січня здобути Сокаль і забезпечити залізничні мости через Буг.
І). 3. метою надання допомоги Львову, який під загрозою, рекомендую сформувати групу «Буг», доручаючи командування генералові Ромерові—
З), …Щоб перешкодити поверненню і унеможливити пересилання українських підкріплень зі сходу, необхідно як найшвидше знищити мости на Бузі і перервати з’єднання Стоянів і Красне — Львів».
Пілсудський.
Наказ Ю. Пілсудського здобути 4 січня 1919 року Сокаль і взяти під контроль залізничні мости через Західний Буг виявився фікцією
Він не враховував основного фактору — можливостей польських військ і сили опору — українських. Хоча, зрештою, на перший погляд можливості групи “Буг” генерала Ромера були великі. Вона складалась з 4200 чоловік, у тому числі 120 офіцерів. У своєму розпорядженні мала 18 гармат, 46 кулеметів, вдосталь карабінів, 250 возів і 22 польові кухні…
Зрештою, події розгорталися так.
Уночі з третього на четвертого січня великий польський загін, яким командував майор Ліса-Куля, наніс несподіваний і сильний удар першій угнівській сотні четаря Д. Бречки. Розбивши її, він узяв у полон 30 стрільців і замкнув у церкві. Але їх того ж таки дня визволили. Зроблено це завдяки успішній контратаці сотень гуцульського і угнівського куренів, які завдали противнику відчутної поразки. В затяжному бою, що прогримів у відкритому полі Угновом, він утратив 80 чоловік убитими, одну гармату і шість кулеметів.
Українські сотні не дорахувалися лише одного стрільця — Кормила Вербового. Він поліг у бою. Кілька його товаришів було поранено.
Не щастило польським воякам і під селом Варяжем. Тут другого і третього січня їх розгромили «вільні козаки», котрими командував Шурмяк (його ім’я, по батькові встановити не вдалося) — уродженець Волині Комарової.
Наскільки відомо, військо Шурмяка не входило на в новостворені п’яту Сокальську, ні в дев’яту (яку називали Угнівською) Бригади Української Галицької Армії (процес формування УГА завершився в січні-лютому 1919 року), проте в бойових акціях, – у тому числі залізничих та інших «диверсіях» проти польської армії, виразно виділявся своєрідним анархізмом. Можливо це, а також неузгодженість дій з командуванням УГА і стало причиною того, що згодом на приборкання козаків Шурмяка було відряджено з-під Львова до Сокаля відомий своєю рішучістю курінь атамана Долуда. Долудівців спрямовано в Прибужжя ймовірно тому, що п’ята Сокальська Бригада не хотіла або через зайнятість бойовими діями на лінії фронту не могла втихомирювати своїх земляків, які дуже дозвільно «розкозаквалися» Таке, власне, припущення одного з учасників польсько-української війни, на яке я натрапив у його надрукованих у період спогадах. Проте якихось детальніших відомостей про Шурмяка поки шо знайти не пощастило ні в газеті «Голос з над Буга». ні в інших виданнях тих і пізніших років.
Не сприяли виконаними наказу Ю. Пілсудського і його далекосяжних планів шодо захоплення Прибужжя й, зокрема, Сокаля також події, що розгорталися в околицях села Угринова
Згідно з даними польського полковника В. Гуперта в боях за Угринів 8 і 9 січня 1919 року поліг 61 стрілець Української Галицької Армії. Проте наступ польських загонів тут захлинувся і надовго. Оборонцям Угоринова самовіддано допомагали його жителі. Велику роль відігравали в цій боротьбі їх висока національна свідомість і витривалість.
Через кілька днів (12 січня) до Рави-Руської прибула група польських військ з Варшави під командуванням полковника Барбецького
Вона складалася з трьох батальйонів піхоти і гарматної батареї. Згідно з розпорядженням генерального штабу їй було поставлено завдання атакувати Угринів, а відтак, ударивши на Сокаль зайняти його. Групі Барбецького мав допомогти своїми підрозділами майор Ліса Куля. До цієї акції він готувався в Руді Журавецькій (Польща). Але невдалий наступ польських військ у напрямі Жовкви ці плани поламав.
Уся свідома молодь Сокальшини, уся інтелігенція цілком віддавали себе в ці дні обороні краю. Одні воювали в складі п’ятої Сокальської Бригади, інші посвячувалн себе тій роботі, де були найбільш потрібні й корисні.
Військове командування УГА на Сокальщині добре було поінформоване про плани противника
Тож удень і вночі пильно контролювалися здобуті позиції, охоронялися мости через Західний Буг. Не дрімали й польські розвідувальні загони. Вони знали, що в Сокалі знаходиться незначна кількість Українських військ, тобто 600 чоловік. З них 400 стрільців-піхотинців і 200 кіннотників. Для міста, в якому життя текло своїм звичним мирним руслом, їх цілком вистачало. Основні ж сили п’ятої Сокальської Бригади дислокувались уздовж лінії фронту, або поблизу неї, де в будь-який час могла нависнути небезпека, де вирішувалась доля Прибужжя та республіки.
Січень 1919 року приніс дошкульний холод і вкрив землю майже метровою пеленою снігу. Це затрудняло службу і побут стрільців УГА, які були погано забезпечені теплим одягом і взуттям. Через те мусили частіше мінятись на бойових позиціях і стійких (постах). Збільшувалась кількість виснажливих боїв і недоспаних ночей.
Зростали втрати… 6 січня смертельно поранено командира Угринівського куреня Івана Пушкаря
21 січня а п’ятигодинному важкому бою загинув четар Степан Васкяк. Ворожа куля скосила його, коли він вів стрільців свого куреня в атаку на залізничну станцію Угнова, де тимчасово закріпились польські загони.
Станцію було взято. Цій перемозі сприяв героїчний вчинок чагаря Юрка Мельника, котрий був знаменитим кулеметником і з своїми стрільцями стримував ворога, який рвався з лісу, під село Карів і хотів нанести удар у тил куреневі Степана Васкана. Ю. Мельник вів шквальний вогонь зі свого кулемета навіть тоді, коли почав стікати кров’ю від смертельної рани. Як згадували очевидці, «стрільці, що надбігли, винесли свого улюбленого командира майже з-під ворожих багнетів». До санітарного пункту донести його живим не змогли – помер по дорозі.
Через два дні згодом українські стрілецькі сотні розташувались у таких селах: Михайлівці. Піддубцях, Карові, Вільці Вербовій… Очікували нового польського наступу. Про його ймовірність сповістила розвідка, що активно дійла на території відтинка Угнів і близьких та віддалених від нього населених пунктів.
Завдяки вістуну Слуці добре працював і телефонний зв’язок
Він ще з перших місяців війні організував спеціальний телефонний відділ, то обслуговував усю фронтову смугу, яка прилягла до Угнова, в тому числі ряд цивільних пунктів.
Сподіваний наступ польських військ розпочався того ж таки дня, 23 січня. Найгарячішим і найдовшим був бій, що розгорівся в селі Михайлівні. Але і тут він знову забрав одного з кращих командирів — че-таря придніпрянської сотні Анатолія Гусєва.
Хто ж були вони, ті сміливці-воїни, котрі впали на нашій землі за волю України?
Ось четар Іван Пушкар. Народився в звичайній сільській сім’ї… Вчився на медичному факультеті університету. У листопаді 1918 року добровольцем пішов у ряди Галицької Армії, що формувались з колишніх січових стрільців і тих українців, які поверталися з фронтів першої світової війни. Як четар санітарної служби — залишатися в ній не схотів. Став бойовим командиром.
Угнівчанин Теодор Решетило, котрому доводилось зустрічатись з Іваном Пушкарем, у своїх спогадах про польсько-українську війну, писав про нього:
«.-Він був ідейна, працьовита, повна ініціативи й енергії людяна, надзвичайно інтелектуальний, серйозний, спокійний і тактовний — Вже тоді й пізніше я був переконани, що коли б Іван Пушкар був у Раві або Угвові від початку нашої влади він був б скоріше і якісніше організував військо і ми були б не втратили Раву»
Подібна доля і в Степана Васкана. Він виходець із села Варенчанки, що коло Кіцманя на Буковині. Вчився на правничому (юридичному), факультеті університету. Під час останніх боїв в районі Угнова командував куренем. Сміливий, рішучий.
Четареві Івану Закалі після важкого поранення довелося повзти кількка кілометрів полями і сіножатями, зрошуючи кров’ю цей важкий шлях. Був дуже вродливий. Але краса і життя передчасно згасли у військовому шпиталі в Сокалі.
Анатолій Гусев — родом з Київщини. Мабуть ніколи не міг подумати, що його серце перестане битися в далекій від рідного дому Михайлівці. Він, як і Юрко Мельник, який був родом з Станіславщини (Івано- Франківщина) залишив по собі добру славу мужнього воїна. Гусев до останнього подиху міцно тримав свій невмовкаючий кулемет, спрямований у шеренги тих, які рвалися на Сокальщину, щоб брутально топтати права і душити волю його братів-галичан..
За останніх півтора місяця боїв на відтинку Угнів з двох колись сильних куренів залишились рештки
Вони, мовби танули на очах. Здекомплектовані сотні були виснажені боями, тактичними маневрами і безсонними ночами. Забракло боєприпасів. Потрібно було перегрупувати і освіжити курені новим поповненням. Саме в цей важкий для ‘оборонців Сокальщинн момент польське командування згрупувало свої загони і кинуло на Белз.
27 січня місто Белз опинилось у їх руках
На світанку наступного дня польська кавалерія готувалася до наступу. Вранці вона рушила в напрямі сіл Жабче (Муроване) та Острів і зайняла їх. Відтак розпочала несподівану навальну атаку на Кристинопіль (Червоноград).
У цей час на Новому Дворі Кристинополя перебувала, влаштувавшись на постій артелерійська батарея поручика Івана Околота, яка відповідно до ситуації «обслуговувала» весь північно-західний фронт.
Побачивши ворожу кінноту, що швидко наближалася до міста. Іван Околот не розгубився. Він наказав гарматникам відкрити по ній картечний вогонь. Атака захлинулась. Водночас польська кавалерія потрапила під обстріл чети польової жандармерії, якою командував хорунжий Козак. Розсипавшись і зазнавша великих втрат, кіннотника подалися а бік села Острова.
Знаючи, що крім кавалерії, у наступ на Кристинопіль йдуть значні сили піхоти, батарея Околоти й загони українських військ переправилися через річку Західний Буг у напрямку села Бендюга. Того ж дня після тривалої перестрілки польська піхота і кіннота захопили Кристинопіль. Міст через Західний Буг залишився в руках і під пильним контролем українських військ ,які на правому березі ріки перегрупували свої сотні й наводили у них порядок.
Здавалося ось-ось, хоч і за пізніло, польські війська близькі до виконання наказу Пілсудського. Та не вийшло й на цей раз. Вони змогли втриматись у щойно захопленому Кристинополі лише два дні.
У холодну (з 29 на ЗО січня) ніч, що обпалювала сильним морозом і крижаним вітром обличчя, сотня стрільців п’ятої Сокальської Бригади зробила відчайдушний марш-кидок у напрямку села Жужелі (нині Жужеляни), де розмістилися штаб польських військ і табір карного кінного полку, котрим командував майор Беліна Пражмовський. Раптова атака й чітко скоординований план дій принесли українським стрільцям дуже важливу й необхідну перемогу. Розгромлений польський тиловий табір утратив 28 чоловік убитими, у тому числі трьох офіцерів і шість підстаршин, запас зброї. Було чимало поранених.
Крім того, розгром тилових штабу й табору спричинився до поспішного відступу польського війська з Кристннополя у Белз, Витків й Замочок (Польща). По дорозі воно помстилося за цю поразку на жителях Жужелі — спалило все село, залишивши в ньому своїх убитих. Уже не встигли їх забрати, бо буквально на п’яти наступала стежа угнівської кавалерії, якою командував Михайло Палюшок, а з Кристннополя наближались перегруповані й приведені до боєздатності інші українські загони.
Згадавши про угнівську сотню кінноти поручика Михайла Палюшка, варто зазначити, що згодом — у квітні 1919 року — вона об’єдналася в селі Сільці з сотнею кавалерії четаря Михайла Панаса, що прибула з Кам’янки-Струмилової. З цих обох загонів утворено першу сотню кавалерії 1 Галицького корпусу. Після реорганізації її командиром став Михайло Панас.
Кавалеристи брали активну участь у всіх боях і завдавали противнику багато клопоту. Вони несподівано появлялися й там, де польські вояки грабували села
Таких випадків було чимало. Газета «Голос з над Буга» (№ 18 за 14 квітня 1919 р.) писала: «нападають поляки на мирне населення, нищать по варварськи добуток селян, убивають жінки та .діти». В цій же статті. що називалася «Польські варварства» йшлося:
«…Дня 8 ц. м. острілювали вони підпаленими гарматами село Угринів і запалили одну хату. А що якраз скаженіла буря, то згоріло 39 хат. Нещасні мешканці сього села потерпіли велику шкоду… Справді треба подивляти геройську самопосвяту Угринівців, їх витривалість у службі народови. Вони уже шостий місяць спиняють на границі ненаситного ворога, не лякаючись ніяких жертв і втрат…».
Захопивши старовинний княжий Белз польські війська добре й вигідно в ньому закріпилися
І з початку лютого IX Бригада УГА, в склад якої входили також угнівський і гуцульський курені веде затяжні бої за місто. Піл час штурму Белза команда IX Бригади перебувала в селі Пархачі (нині Межиріччя). Очолював її атаман Богуслав Шашкевич.
З лютого по травень 1919 року стрільці УГА чи не щотижня атакували Белз. Упродовж трьох місяців їх загинуло в боях за нього понад 100 чоловік, біля 400 було поранено. Та боротьба продожувалася.
До неї стрільців зобов’язували присяга й напутні слова; «Пам’ятайте, що Вам вірить вільна Батьківщина! Пам’ятайте, що на ваші чини задивлені мільйони! Пам’ятайте, що доля майбутніх поколінь в руках наших!».
Оточене в Белзі польське військо не раз потрапляло в складну критичну ситуацію й здавалося, що ось-ось його опір буде зламано. Та події розвивались далеко не на користь УГА. З 15 травня 1919 року по всій лінії фронту почався загальний наступ військ генерала Галлера.
Армія Галлера була створена на основі декрету французького президента Пуаикаре й мала бути використана проти Німеччини. Після перемоги Жовтневої революції на росії їй було визначено нове завдання — «боротьба з більшовизмом». Відтоді вона почала швидко збільшуватись. До армії Галлера вербували переважно поляків-емігрантів з Канади, США, Італії та інших країн. На всі найважливіші командні пости у ній було призначено французьких офіцерів та іноземних спеціалістів. Одягнуті а польську форму, вони обслуговували артилерію, авіацію й усю найновішу військову техніку, якою Антанта щедро забезпечила галлерчиків.
Кинута в Галичииу піл приводом «захисту Польщі від більшовиків», армія Галлера повернула свою зброю проти УГА
Великою лавиною ринула вона й на північно-західну лінію фронту, відтісняючи вглиб Сокальшини V та IX Бригади. Почався їх відступ. Люди, котрі збирались обабіч шляхів-доріг, з сумом і печаллю на обличчях дивилися вслід стрільцям, які залишали села таміста Сокальщини. З ними йшли і цивільні. Вірили у скоре повернення.
І на території наших сіл і міст, і під час важких кровопролитних боїв на передових позиціях УГА завше відчувала велику підтримку місцевого населення, яке навпіл ділило з нею радість перемог і смуток невдач.
Про пе чи не найкраще засвідчує спогад тодішнього командира артилерійської батареї Івана Околота. Ось шо вій писав:
“Морфіною” для перевтомлених гарматників було надзвичайно сердечне відношення укрвїнського населення Угриова та околиці… Не тільки що радо гостили і обігрівали перемерзлих гарматників, але — дуже рідко у війні буває — остентаційно, без огляду на сусідські очі давали зовнішні вирази свого пригноблення в часі наших невдач, а голосної радосте по причині наших успіхів. Ніколи в житті не забуду такої сцени: дня 7 січня наші відділи були примушені хвилево опустити Угнів. По 24-х годинах нашої відсутностн верталися ми знову до Угнова. В’їзджаючи в Угнів, давали гарматники вираз свому вдоволенню піснями і грою на гармонійці. Хоч була це дуже рання година, українське населення Угнова висипалось на вулицю, щоб нас повітати. Окрикам радости не було кінця. А якісь дві старенькі бабусі не могли здержатися, щоб у прикметний собі спосіб не дати виразу І своїй радості. Під звуки гармонійки почали плескати своїми старенькими руками, а після з голосними викриками-співом: «А вже ідуть наші» пустились по дорозі в танець».
..І ось вони, Стрільці і старшини УГА, відступали. Хто з них міг подумати, що бачить Сокальщину востаннє, що попереду чекають такі випробуванння, котрих би вистачило на кілька поколінь.
Хто міг у ці травневі дні знати, що декому доведеться впасти у стрімкому Чортківському проломі, де в червні 1919-го, зцементувавши воєдино міць і гнів стрілецьких рядів УГА дасть загарбнику останній розгромний бій і відкине його на обшириому просторі разом з хваленими командирами – французами аж під Львів.
Хто міг знати, що зла доля після переходу через Збруч безжально розкидає їх безіменні могили по розлогих просторах України і шо про них донині не знатимуть (звичайно, не з своєї вини) теперішні покоління, як і не знатимуть змісту цих рядків з тужливої пісні популярного колись у рядах січового стрілецтва поета Романа Купчинського:
Засумуй, трембіто. Та по всьому світу.
Що пропало галичанам
Сорок тисяч цвіту.
Засумуй, трембіто, Що галицька сила Та від Збруча по Славуту Трупом застелила.
Та якою б складною не була наша історія, якою б трагічною розв’язкою вона не закінчувалась — ми зобов’язані її знати.
Як і зобов’язані повернути із забуття імена творців і захисників українського відродження, котрі з листопада 1918-го до половини травня 1919 року щедро зросили своєю кров’ю землю Сокальщини, давши їй можливість у ті великі дні для вільної мирної праці й заклали підвалини нового життя.
І. ВАШКІВ. – газета Вперед, 1990 рік