Війна, розв’язана путінською росією на українській землі, змусила мільйони громадян нашої держави шукати порятунку у безпечніших місцях. Здебільшого вимушеними переселенцями стали жінки та діти. З початку бойових дій їх прийняли багато країн Європи та світу, найбільше – сусідня Польща. Але чимало людей вирішили не перетинати кордон. Їх прихистили в громадах на заході України, в тому числі і наш Червоноград.
Війна, розв’язана путінською росією на українській землі, змусила мільйони громадян нашої держави шукати порятунку у безпечніших місцях. Здебільшого вимушеними переселенцями стали жінки та діти. З початку бойових дій їх прийняли багато країн Європи та світу, найбільше – сусідня Польща. Але чимало людей вирішили не перетинати кордон. Їх прихистили в громадах на заході України, в тому числі і наш Червоноград.
Рятуючись від бомбових і ракетних ударів кремлівської орди, люди знайшли дах над головою в дитячих садках №№6, 9, 10, 12, 16, 17, 19, НРЦ «Світанок», а також школах №№8, 9, гуртожитку Червоноградського гірничо-економічного коледжу, у лікарні в Соснівці, Церкві Християн Віри Євангельської на Леваді – загалом їх 834 особи. А ще 8058 осіб оселилися у своїх рідних чи друзів або винайняли житло в наших містах і селах. Такі відомості надав відділ інформаційної політики Червоноградської міської ради.
Управління праці та соціального захисту населення міської ради станом на 19 квітня видало 5818 довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб та прийняло 3570 заяв на призначення допомоги на проживання, повідомила начальниця управління Ірина Шмирко.
З переселенцями, які знайшли прихисток в стінах Червоноградської спеціалізованої школи №8, поспілкувалася кореспондентка азети «Новини Прибужжя». Ось що вони розповіли про своє рішення залишити все і їхати подалі від війни:
Ірина Спорник, мешканка села Богородичне, що за 4,5 кілометра від міста Святогірськ на Донеччині:
– Я приїхала в Червоноград із сином та чоловіком, залишивши на сусідів собаку і котів. Чоловік вже пенсійного віку, на інсуліні. А син проходить у військкоматі медкомісію, за станом здоров’я для служби він непридатний, що скажуть – не знаємо. Але мій син дотримується закону.
Ми виїхали, бо нашим хлопцям із української армії зараз треба, щоб мирного населення в зоні бойових дій було якнайменше. Щоб ми не заважали, щоб нами не прикривався агресор із росії. Але в нашому селі люди ще залишилися.
Ми приїхали 12 квітня. Тут нам добре, не мерзнемо, директор школи все для нас приготував. Допомагають волонтери, годують два рази в шкільній їдальні. Нам привезли варення, печиво, чай. Спілкуємося з вчителями школи, допомагаємо на кухні, плетемо маскувальну сітку.
Червоноград – дуже гарне місто і люди у вас теж гарні. Ми вдячні, що нас прийняли і що про нас так добре дбають. А головне – щоб закінчилася війна і були живі наші хлопці-захисники!
Катерина Роєнко, мешканка міста Покровськ на Донеччині:
– В мої 70 років дуже непросто було все залишити і поїхати. Я все життя тяжко працювала, виховала двох дітей, всі гроші витрачала на їх освіту. Холодильника в нас ніколи не було, прала руками. А на схилі віку, як діти почали заробляти, вони мені купили пральну машину, бойлер, блендер. Також придбали швейну машинку і холодильник. Все, що мені було потрібно для спокійної старості, я вже мала. Навіть газову плитку змінили на нову.
І ось я живу спокійно, а тут – війна! Тяжко було все покинути, але зібралася і поїхала. Я в минулому туристка-альпіністка, то поклала в рюкзак навіть льодоруб. Бо попередній поїзд розбомбили росіяни. То, думаю, якщо знову таке станеться, людей закидає, то буде хоча б чим їх розкопувати.
Покинула свій прекрасний сад. Там у мене виноград, шовковиця, п’ять сортів яблук, два сорти груш, абрикоси. Серце розривається, але що було робити?! Нас бомбили касетними бомбами, то дві вулиці засипало, бомбили знов, засипало ще дві вулиці, де жила донька, а третій раз бомбили від нас через два будинки. І тоді оголосили евакуацію з Покровська.
Син – комп’ютерник, його перевели на роботу до Львова. А донька, в якої двоє дітей, була в Покровську до останнього. Вони тільки дім купили, я їм шовковицю посадила, то шкода було все залишати. Але як дітей росіяни повбивають, то чого це буде варте?! Зять за ніч поремонтував машину, і тепер вони в Кам’янці-Подільському.
У минулому я – механік-інженер зв’язку. Де тільки не працювала! Я і БАМ їм будувала, а вони, сволоти, тепер бомблять мій Донбас. За що?!
Валентина Новік, мешканка Покровська:
– Нам сказали, що зрівняють наше місто із землею, як Маріуполь. Бомбили нас. Все було закрите – магазини, аптеки. Було дуже страшно. Тому ми тут.
У Покровську жила з сином, він працював вантажником в АТБ, а сама я родом з Димитрова. В Червоноград ми приїхали обоє. Нам дають гуманітарку, є де спати, помитися, поїсти – не скрізь таке зустрінеш. Живемо, не платимо, а грошей і нема. Приїжджали до нас молоді люди, гарно про Бога співали. Не знаю, що буде далі. Тільки прошу, щоб залишилася цілою квартира, щоб було куди повертатися. Дуже хочу додому. Але не шкодую, що все кинули і поїхали – життя одне.
Віталій Лантух, мешканець Покровська, працював на будівництві:
– Нас добре приймають, але ми б хотіли жити окремо, бо сюди приїхали з хворою бабусею. Їй 76 років, вона практично не ходить, погано чує, їй потрібне постійне лікування. В Покровську були страшні обстріли. Багато людей загинули. Скоріше б закінчилась війна!
Ніна Комарова, мешканка Мирнограда:
– Поїхали, бо страшно стало. Люди сиділи у підвалах, все покидали. Як це пережити?! Ночами сниться цей кошмар. Хто міг подумати, що росіяни підуть на Україну кривавою війною? Ми дуже вдячні, що нас тут прихистили і дуже добре приймають.
Про те, як зустріли внутрішньо переміщених осіб, розповідає Петро Красуляк, директор Червоноградської спеціалізованої школи №8:
– Наша школа є навчальним закладом із поглибленим вивченням англійської мови, а також у середній школі учні опановують і другу іноземну мову – німецьку або французьку. У нас здобувають знання 974 учні. Тепер ще долучена 41 дитина, які з батьками переїхали із зони активних бойових дій. Серед них – троє випускників дев’ятого класу і один одинадцятикласник.
Попри те, що майже третина наших учнів разом з батьками наразі перебувають за кордоном, більшість із них виходять на онлайн-уроки. Так само дистанційно навчаються і діти внутрішньо переміщених осіб. В школі добре організована комунікація з батьками усіх наших учнів.
З 11 квітня в школі заселилися перші 18 внутрішньо переміщених осіб, в основному з обстріляного Покровська, це дорослі. 13 квітня організовано заїхали ще 18 чоловік. Буквально днями поселилася одна жінка з Черкащини. Розташувалися вони у спортзалі. Серед поселених є старенька жіночка, яка ходить лише з допомогою рідних, до неї викликали швидку. Крім Покровська у нас також проживають люди з Харківщини. Не від добра вони до нас приїхали, а втікають від ворога, який вчиняє звірства.
Всі люди реєструються у ЦНАПі, чоловіки йдуть у військкомат. Одного з них готові були забрати на службу в ЗСУ, але тимчасово повернули, хоч він вже мав повістку. Чоловіків і жінок у нас майже порівну.
Для поселених людей у шкільній їдальні організували харчування. Продуктами в основному забезпечують волонтери, а коли чогось бракує, то купуємо за кошти, які зібрали працівники школи. Щодня з наявних продуктів наші кухарі готують різноманітну, смачну та поживну їжу. Щодо ночівлі, то спочатку прибулі спали на матрацах на підлозі, зараз поставили піддони, то трохи їм зручніше. Постіль теж забезпечили волонтери, мешканці міста і вчителі нашої школи.
Переселенці, які в нас проживають, час від часу допомагають на кухні, скажімо, чистять картоплю. Своїх коштів на харчування в їдальні не витрачають. Також є кімната, де вони можуть приготувати чи підігріти їжу.
Ресурсів для харчування достатньо. Щодня робимо замовлення і волонтери з Червоноградського центру гуманітарної підтримки привозять практично все, що треба. Єдине, чого бракує – це м’ясних продуктів. Щоб урізноманітнити і покращити страви, їх докуповуємо власними силами.
В організації проживання внутрішньо переміщених осіб у нашій школі тісно співпрацюємо з багатьма волонтерськими організаціями, зокрема з Червоноградським центром гуманітарної підтримки, і, звичайно, з Червоноградською міською радою.
Минулих вихідних продукти, засоби гігієни нам доставив Червоний Хрест. Обіцяли надати допомогу волонтери з польського міста Лодзь. Зокрема, привезти вживану пральну машину, щоб люди не прали свої речі руками. Треба вже змінювати і постіль. Передбачила таку потребу і Червоноградська міська рада, на це виділили кошти.
У понеділок з міської ради вже надійшов лист, щоб ми зробили замовлення на пральну машину для переселенців. Наразі в нас є один бойлер на 80 літрів, але цього замало для тих 37 людей, яких приймаємо. Маємо можливість поселити до 64 осіб. Ми їх чекаємо найближчими днями. І тоді одного нагрівача води точно буде замало. Холодильник теж наразі один, але переконаний, що і ці питання волонтери швидко вирішать.
У спортзалі школа своїми силами встановила роутер, щоправда, не надто потужний. Але невдовзі міська рада обіцяє надати кращий прилад для доступу до інтернету. У польських друзів ми попросили телевізор для переселенців, то думаю, що скоро вони його теж отримають.
Загалом стараємося людям, які зазнали горя і великих випробувань війною, допомагати з усіх сил. Вони приїхали з мінімальною кількістю необхідного. От, наприклад, виявилося, що комусь із них потрібна праска. Про це написав у шкільну групу – і вже за годину вчителі нанесли прасок. Їм також було потрібне взуття, бо приїхали в зимовому. Наші працівники його нанесли, – хай беруть, кому що треба.
В перший день, коли людей до нас привезли практично вночі, написав в шкільну групу, що треба допомогти з їх розселенням. Наші вчительки, не гаючись, наробили канапок, поприносили, що мали, з дому. Чоловік нашої вчительки з поїздки у Німеччину серед іншого привіз дитяче харчування. В нас поселених дітей немає, тому передамо його у дитсадок, в якому живуть люди з дітьми.
Я щасливий, що працюю в такому дружньому і згуртованому колективі – що б не було треба, відразу всі відгукуються і допомагають. Хто що має, тим ділимося. Також дякую безвідмовній команді моїх заступників. Допомагають продуктами і мешканці міста, і батьки наших школярів.
Намагаємося прикрасити будні переселенців. У минулу суботу з виступом приходив християнський ансамбль народних інструментів «Надія» Церкви Євангельських Християн Баптистів. Був дуже гарний концерт, лунали притчі і пісні про Бога. Людям, які переживають жахіття війни, виступ припав до душі, був їм під настрій. А у цей вівторок наші переселенці мали екскурсію містом, яку для них організував відділ культури Червоноградської міської ради, спеціаліст цієї установи Юрій Гринів.
З людьми, які в нас тепер проживають, спілкуємося терпеливо і уважно. Закликаємо їх говорити українською, хоч вони сповна вже відчули, що таке «руский мир» і яким боком для них обернувся «захист» росією російськомовних. Поряд церква, один чоловік розповів, що вже ходив і подивився, як там.
Не знаємо, як буде далі, але поки треба, допомагатимемо людям, які потребують нашої підтримки. Вірю, що все буде добре, все буде Україна.
Марія Кречківська.
Матеріал підготовано за підтримки Української Асоціації Медіа Бізнесу.