Листи до редакції

Шануймо вічно пам’ять про Шевченка

З кожним днем ми все ближче і ближче до знаменної дати – 200 річчя від дня народження безсмертного генія нашого народу Тараса Григоровича Шевченка. На славнозвісній Черкащині, на порозі весни, народився наш Кобзар, якого нині знає увесь світ. Такі генії народжуються рідко, вони – невмирущі. Їхня духовна спадщина живе у віках, причому таким життям, яке безконечно розвивається і помножується у все нових і нових поколіннях.

Геніальний син українського народу Тарас Шевченко ввійшов у свідомість поколінь як воістину народний поет, поет української нації, талановитий художник, політичний борець, провісник волі, свободи, незалежності, яку ми вибороли. "Борітеся – поборете!" Ці невмирущі слова стали для нашого волелюбного українського народу вулканічною енергією. Вони пробудили в нас волелюбні прагнення, виховали революційну свідомість. Для нас, свідомих українських патріотів, повинні завжди бути прикладом у житті невмирущі герої Шевченкових творів: народні витязі, повстанці-гайдамаки, козаки-запорожці, які виступили захисниками рідного краю, носіями народної правди і честі. Ми повинні наслідувати їх у всьому. Для нас, українців, у житті, у праці, в боротьбі повинні стати кредом життя невмирущі запальні та благальні звертання, ніжні та лагідні слова нашого Кобзаря зі сторінок його безсмертних творів, а його нелегкий життєвий і сповнений енергії творчий шлях – прикладом служіння народу.

…200 років від дня народження Т. Г. Шевченка – свято не тільки літературне, а й всенародне, бо поет належав і належить великому українському народові і всьому світові. Тисячі тисяч кожного року вклоняються пам'яті сили і народної нескореності. Тому до Канева на могилу Кобзаря пролягли стежки з усіх країн і континентів земної кулі. Цими стежками приходили, приходять і будуть приходити люди, щоб віддати свою безмежну любов і шану нашому віщому пророкові, основоположнику нової української літератури, творцеві нової української літературної мови, яка корінням своїм сягає в живу народну мову. Ідуть та йдуть люди цією милою серцю дорогою, тими благородними стежками, щоб вклонитися священній могилі поета і щиро помолитися за його душу…

…Я переповнена гордістю за те, що побувала не один раз на могилі великого пророка, співця України Тараса Григоровича Шевченка, мого улюбленого поета. І пригадала ті щасливі роки і дні, коли йшла зі своєю сім'єю тими стежками і піднімалася до того священного місця, де вічним сном спочиває наш безсмертний український геній людства – Т. Г. Шевченко. Одного літнього дня 1977 року я з сином Олегом вирушили до Канева. Була чудова погода, настрій прекрасний. А на душі було тривожно, хвилююче, але й водночас особливо радісно і піднесено, що й не описати! Адже ми їдемо на ту священну землю, де колись ходив по ній наш поет Тарас Шевченко. З великою гордістю, з безмежною радістю ми їхали до цього місця на ту високу Чернечу гору, де знайшов свій останній спочинок наш великий мислитель, наша гордість і слава!

Нелегко було підніматися на цю гору старими дерев'яними сходами. Але я подолала все. Коли ми прибули на це славне місце, там було багато людей. Одні співали Шевченкові пісні, інші розказували напам'ять вірші поета, уривки з його поем.

Спокійно пройшовши крізь натовп людей, ми підійшли до могили поета, низько вклонившись, віддали безмежну шану великому генію людства. І, поклавши до підніжжя пам'ятника квіти, тихо помолилися за його душу. Там, на Чернечій горі в кіоску, придбали сувеніри, твори Тараса Шевченка в новому виданні, зокрема: "Кобзаря", чудову книгу "Спогади про Тараса Шевченка", "Шевченко-художник"… Ми купили художні твори українських письменників про життєвий і творчий шлях поета, придбали на згадку сувеніри – невеликі бронзові скульптури Кобзаря.

Опісля пішли в музей-заповідник "Могила Т. Г. Шевченка", оглянули всі експонати в кожній кімнаті, вони зачарували нас глибоким ідейним змістом. В одному з розділів експозиції представлена історія заповідника. На одній світлині побачили хатину під солом'яною стріхою І. О. Ядловського, який був незмінним доглядачем могили Тараса Григоровича у 1883-1933 роки. Цю хату збудували за народні кошти. В ній у 1899 р. було обладнано перший у світі скромний музей Т. Г. Шевченка. У світлиці доглядача могили на чільному місці – копія портрета Кобзаря видатного російського художника, великого шанувальника поета І. Ю. Рєпіна. Цей портрет прибраний вишитим рушником, є й інші – в рушниках. Поруч на стіні – металевий вінок, покладений на могилу поета в 1912 році артистами МХАТу. Тут експонуються уривки з творів і спогадів видатних діячів літератури і мистецтва, що побували в музеї, є їхні фото, експоновані на стіні. Могилу Т. Г. Шевченка в різні роки відвідали: М. Лисенко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Кропивницький, М. Старицький, О. Мишуга, М. Рильський, П. Тичина… А на столі лежали "Кобзар" і книга запису вражень відвідувачів. Ми оглянули все з великим задоволенням. Музей Т. Г. Шевченка справив на нас неабияке враження. У цьому музеї-заповіднику ведеться і по сьогодні "Книга вражень", в якій є записи відвідувачів. Ми також написали про свої враження від побаченого: про безмежну любов до поета, невмирущу славу і велич його, що вкарбовані у віки…

… Нам було цікаво і приємно походити скрізь, де все потопало у квітах. Ми довго любувалися цією красою. Згодом побачили частину народного пам'ятника-хреста, який було встановлено на могилі Тараса Шевченка в 1884 році. Поруч стоїть чавунний пам'ятник поетові, встановлений на могилі в 1923 році. А далі поміж дерев побачили могилу І. О. Ядловського – доглядача могили Кобзаря, яка була обсаджена квітами. Ми віддали йому велику шану, низько вклонилися і помолилися за його душу. Адже він п'ятдесят років сумлінно доглядав за могилою поета! Велика вдячність йому за це. І тут я пригадала спогади онуків І. Ядловського, які читала в книзі "Народ про Шевченка", а записав їх Д. Кушнаренко 2 серпня 1938 р. від М. О. Демченко, м. Канів, Київської області. Ця книга є в моїй бібліотеці. У своїх спогадах онук і внучка згадують про те, як їхній дідусь Іван дуже любив Т. Г. Шевченка, був хорошим і дбайливим садівником. Він садив різноманітні дерева біля могили поета. А коли родич Т. Г. Шевченка В. Шевченко докупив землі біля могили, то дідусь Іван насаджував їх попід горою, щоб могила не осувалася, і говорив: "Роблю це все для того, щоб ріс сад і щоб Тарасова могила цвіла"… А внучка згадує, що жила в діда Івана до 1927 року, допомагала йому у всьому. Екскурсій на той час ще було мало. Але коли приїжджали люди, то вона їм носила воду, хоч дуже важко було їй підніматися з нею на гору. Далі згадує, що поїхала до Харкова – це були 1928-1929 роки. Незабаром дід Іван зателефонував їй, щоб приїхала знову на допомогу, бо захворів, нездужає. "Я приїхала, тут вийшла заміж, так і зосталася жити в Каневі", – згадує вона. Коли дідусь Іван знову захворів, то вона думала його забрати до себе, але він не захотів і говорив: "Умру тут, а Тарасової могили не оставлю…"

Син Олег уважно слухав мою розповідь і сказав: "От яким вірним, відданим був поетові, його святій пам'яті доглядач могили Іван Ядловський. Він з великою шанобою, любов'ю пильнував і доглядав могилу поета до кінця свого життя".

Невдовзі ми прийшли на площу перед пам'ятником, приєдналися до гурту людей і разом з ними співали Шевченкові пісні. Приємно і радісно було на душі. І справді, чи можна деінде так відчувати, так пригадувати чудову музику Шевченкових віршів, як на цій горі над Дніпром! Ми не хотіли розставатися з тими хвилюючими місцями, жаль було покидати ту високу Чернечу гору. Але були дуже щасливі, що побували тут, де покоїться прах нашого невмирущого поета. У мене зберігся зошит з записами всього, що бачили і почули на Чернечій горі, на священній могилі безсмертного Кобзаря. У цьому зошиті збереглися засушені квіти з могили поета.

… Я пригадала і другу поїздку до Канева – з невісткою Любою і малим внучком Тарасиком. Це було також влітку. Ми втрьох дісталися з Києва до Канева Дніпром, щоб низько вклонитися нашому Кобзареві, віддати шану його могилі. Моєю метою ще й було: показати Тарасикові те священне місце на Україні, віддати шану могилі, де вічним сном спочиває наша гордість і слава, наш безсмертний поет Тарас Шевченко, щоб внук назавжди запам'ятав Кобзаря, любив і шанував нашого великого  ина українського народу. А в майбутньому, щоб любив читати його твори, захоплювався тими героями, які зображені в них, і наслідував їх у всьому.

Ми втрьох поволі та довго піднімалися на високу Чернечу гору старими сходинками до того місця, де покоїться прах Тараса Шевченка. Підступаючи все ближче, почули чарівний голос кобзаря, який грав на кобзі і співав сумних пісень. Ми підійшли до могили поета. Перехрестилися, помолилися, поклали квіти до підніжжя пам'ятника і тихо підійшли до кобзаря, щоб послухати його. Він захопив нас своїм чарівним співом і грою на кобзі, був одягнений у національний одяг, з солом'яним брилем, який лежав поруч. Кобзар співав про тяжку долю нашого народу та обездоленої України, про славних лицарів – запорозьких козаків, про невмирущих героїв- борців за долю і волю України… Тарасик ні на крок не відходив від кобзаря, просив його, щоб співав ще і ще. А в нас забриніли сльози на очах…

Опісля ми втрьох піднялися вище по сходах до пам'ятника Поетові – бронзового монумента. І кожен з нас розказував напам'ять Шевченкові вірші. Тарасик голосно декламував "Садок вишневий коло хати", "Тече вода з-під явора". Старий кобзар уважно слухав нас. Потім ми спустилися тими ж сходами вниз до нього і він розповів про своє життя…

Довго-довго були на могилі поета. На високій Чернечій горі попросили кобзаря, щоб сфотографувався з нами на добру і довгу пам'ять про таку неймовірну зустріч. Важко було прощатися з могилою Тараса Шевченка, важкою була й розлука з самотнім кобзарем. Нам не хотілося покидати це миле серцю кожного українця місце на канівській землі, на високій Чернечій горі. За трохи ми востаннє низько вклонилися Великому Кобзареві, його незабутній могилі, щиро помолилися. І всі разом заспівали "Реве та стогне Дніпр широкий", "Заповіт" під акомпанемент кобзи і попрощалися з кобзарем.

… Після цього ми пішли в музей-заповідник "Могила Т. Шевченка", були недовго, але оглянули майже все. Ми показали Тарасикові в цих прекрасних залах музею експонати, в яких ведеться розповідь про тяжке дитинство та юнацькі роки Тараса Шевченка. З великою цікавістю внучок оглянув портрети, бюсти, великі постаті Кобзаря з бронзи, каменю. Але Тарасик був дуже змучений, тож ми тихенько вийшли з музею. Опісля купили на згадку такі книжечки: "Легенди про Шевченка", "Садок вишневий коло хати", "Мені тринадцятий минало", "Козачок" В. Бичка, "В бур'янах" С. Васильченка, а також поему "Гайдамаки", де є штамп з написом: "На добрий спогад про відвідування музею і могили Т. Г. Шевченка", м. Канів. 1988 р." Тарасик зрадів і почав переглядати їх відразу ж, сидячи з нами на лавочці.

Ми ще довго милувалися зеленим парком, який розкинувся біля могили Кобзаря, і в якому шуміли віттям зеленолисті та розлогі дуби. Звідси вдивлялися у простір безкраїх степів, вслухалися у вічний відгомін повноводного Дніпра-Славутича. Були ми дуже радісні та щасливі, що побували на цій довіку незабутній українській землі, і почали спускатися тими ж старими сходами до Дніпра.

Уже було досить пізно, коли Дніпром поверталися до Києва. Пишаємось, що відвідали з малим Тарасиком ту святу землю, яка назавжди прийняла в свої обійми нашого невмирущого, великого поета, славного сина українського народу – Тараса Григоровича Шевченка.

… Нещодавно приїжджав до мене внук Тарас, який нині живе у Києві, вже дорослий, змужнілий. Подивившись на фотографію з минулих років, пригадав усе: кобзаря з кобзою, на якій той грав і співав пісні; як піднімався з нами цими високими сходами аж до бронзового монумента і розказував звідтіля вірші; як бігав у зеленому парку і як співав з нами пісні Кобзаря. Навчаючись в гімназії ім. Лесі Українки, Тарас прочитав усі твори Тараса Шевченка…

… Справді-таки, великі поети не вмирають, вони народжуються з кожним новим поколінням, заново відкриваючи людям світ. А як прекрасно та хвилююче про це говорив наш визначний український письменник Олесь Гончар: "До всіх народів світу, до цілого людства приходить нині Шевченко… Кожен народ читатиме Шевченка по-своєму, як, зрештою, по-своєму читає його кожне наступне покоління, беручи з невичерпної щедрої спадщини його те, що на даному відтинку історії є найближчим, найжагучішим для людей сучасності. Але є в геніальній його поезії те, що завжди, в усі часи вабитиме й чаруватиме людей – високий гуманізм його творчості, і та повнота любові, що народила художні шедеври довершеної краси, і те могутнє поетичне ясновидство, яке крізь тумани віків бачило прийдешність вселюдського миру і щастя…" Які чудові вислови, який глибокий зміст криється в кожному слові Олеся Гончара про незбагненну велич творчих шедеврів Т. Г. Шевченка та світову славу поета…

… Наближаємося до знаменної дати – 200-річчя від дня народження нашого національного поета Тараса Шевченка, який усе своє страдницьке життя присвятив рідному українському народові, Україні. Він глибоко вірив у свій народ, у його велетенську силу. В поезії Шевченка звучало і звучить по сьогодні непохитне переконання, що трудящий народ України порве віковічні кайдани рабства, здобуде свободу і щастя. Він закликав усіх пригноблених до боротьби за свої права, за знищення соціального і національного гніту. Вдивляючись в майбутнє, Тарас Шевченко передбачав пробудження великих духовних сил народу і кликав його до боротьби за це прекрасне майбутнє. Тож і ми, українці, пам'ятаймо про це, наслідуймо нашого поета в усьому, будьмо справжніми патріотами, такими, як був наш Кобзар. Жиймо по правді, чесно, без фальші, облуди і без страху. Будьмо пильними, сміливими та завзятими в такий важкий для України та українського народу час. Любімо свою Україну, як він її любив, і "за неї Господа молім".

 Полум'яне слово Тараса лунало і лунає тепер по всій країні, будило народ і пробуджує його нині до визвольної боротьби, вселяло і вселяє віру в неминучу перемогу справедливості. Те дзвінке і вагоме слово поета лунає і сьогодні поміж нас. Воно запалює серця патріотів України, які виявляють щиру любов до неньки-України і готові віддати своє життя заради неї. "Борітеся – поборете!" Ці священні слова поета надзвичайно вагомі для кожного свідомого українця-патріота і сьогодні. А щирі та хвилюючі рядки з віршів Максима Рильського підсилюють, підтверджують запальні слова-заклики Великого Кобзаря:

Вперед, брати! Все далі й далі! // Як тихий невечірній світ, // Нам сяє в радості й печалі // Ясний Шевченків заповіт!

Тож гідно виконуймо Шевченкові заповіти, не забуваймо ніколи його повчальних звернень до нас, українців, щоб гідно зустріти 200-літній ювілей великого генія і пророка, нашого невмирущого Кобзаря! Так, він – безсмертний, як і безсмертні його твори! Він живе і вічно житиме в пам'яті людській!

Для нас, українців, повинна бути святинею пам'ять про нашого народного поета Тараса Григоровича Шевченка. Священним обов'язком кожного з нас, хто дорожить своєю національною честю, своєю гідністю, своїм добрим ім'ям, – вічно шанувати цю пам'ять!

Чернечу гору зеленить трава, // І оживає Канівська могила…// Безсила смерть, коли живуть слова,// І вічно житиме його поезій сила!.. (Любомир Дмитерко, "Безсмертя")

Марія КОЖУШКО,
колишня вчителька української мови та літератури, м. Сокаль.

Голос Сокальщини на GoogleNews