Так склалося, що після багатьох років мені знову випала подорож по Європі Франції, Німеччині, Австрії, Чехії, Польщі. Сталося це завдяки благодійному фонду "Карітас"Сокаль і особисто Мар'яні Яремчук, яка не тільки організувала групу (переважно з молодих людей), але й вміло, з великою відповідальністю зуміла зробити цю поїздку, образно кажучи, вікном в Європу, яке, особливо для тих, хто був там уперше, часто виглядало чимось неймовірним і казковим. Мабуть, мало хто задумується, яку велику справу робить п. Мар'яна. Нам, на відміну від великих керівників і чиновників, які часто діляться враженнями про проведені зустрічі із закордонними друзями, поїздки, які б мали приносити користь у вигляді залучених інвестицій, впровадженням новітніх методів праці та засобів реалізації суспільного життя, а приносять хіба що витрати бюджетних коштів.
Почалась подорож, як і день, зі спільної молитви, яка не тільки концентрувала увагу, але й нагадувала кожному подорожньому про велич як Богом даного для людини обійстя Землі, так і ставленням один до одного з певними обов'язками і запровадженими порядками і правилами, що роблять життя людей щасливим і радісним. Побачене часто вражало: чистота, велич храмів і пам'яток архітектури, краса природи і талант людей… Але навіть побачене від пам'ятника Т. Шевченку в Парижі до поклоніння на могилі С. Бандери в Мюнхені не стільки відклало відбиток у душі кожного, як запитання: чому ми, українці, маючи Богом дану прекрасну землю, розумних і роботящих людей, живемо так, що і порівняти нема з чим? З таким запитанням я звернувся до українських священиків, які живуть і працюють на чужині, підтримують наших краян там, далеко від Батьківщини, де відчуття свого, рідного, допомагає залишатись українцем. Відповідь як у Парижі, так і у Відні була майже однаковою: вимога людей до дотримання обіцяного керівниками і політиками, високий рівень відповідальності тих, кому довірили керівництво і управління на кожній ділянці роботи. Люди висловлюють свої погляди і бажання, а керують ті, в кого є розуміння і вміння втілювати в життя задумане. Результат завжди однаковий: або людина стає шанованою, або, відчувши свою неспроможність, йде у відставку. Зразу ж напрошується порівняння. Всі наші керівники (підкреслюю різних рівнів) вміють гарно говорити, знають, що не так, а ось виконати чи впровадити в життя… Можна завжди почути "плач Ярославни": і там хтось винний, і там щось не так. І виходить як у приказці: поганому танцюристу… Може, хтось із них відмовився від "тяжкого крісла" і пішов у відставку? Не хотілося б переводити гарну подію (маю на увазі поїздку) на політичний підтекст, але є надія на те, що завдяrи побаченому, молоді люди не схочуть продовжувати своє життя у хаосі і безпорядку. Візьмуть за приклад і будуть вимагати і творити, гордитися своїм краєм і тішитися життям, як це роблять інші народи. А не залишатися в глухому куті, почувши запитання водія, громадянина Польщі, чи логічно на дорозі, яка вся в ямах, білити вивернутий бордюр, затрачаючи матеріал і людську працю? Можливо, краще засипати яму? Або висипати сміття в ящик, в якому немає дна чи ржавий бік? Може, відповіді і логіку знають ті, хто взявся нести відповідальність за ці господарські справи? А ми, жителі, повинні просто не сприймати їх скиглення нема ресурсів, повноважень… Вишукуйте, домагайтеся, в кожній справі має бути вихід. А якщо не вмієте його бачити чи не хочете працювати, то самі люди повинні про це сказати. А як мовчать значить їх влаштовує таке життя. Недаремно ж найпопулярнішою відповіддю на запитання, як життя, у нас є: аби не гірше… Ті, хто побачив світ, також мають запитання: а що, можна ще гірше? Наші предки везли сіль з Криму, бо була потрібна, в недалекому минулому селяни, щоб обробляти землю, відродили користування кіньми, бо це стало актуальним. Можливо, вміння організувати доставку каміння з Карпат і вимощування доріг є теж актуальним? І знову це ляже на простих людей. Вони ж бо організували самотужки прибирання біля будинків, вимощення ям на під'їзних шляхах.
Допомоги чи вміння організувати від влади не дочекаєшся. Тож виникає просте запитання: а чи потрібна така структура і такі керівники, які не вміють і не можуть? А якщо вміють і можуть, то щоб це бачили і відчували люди, а не тільки їх вуха. Ось і відповідь до другої частини заголовку. Хочеться радості, а не смутку, і розум має підказувати, що тільки праця, в пропорції, хто більше на себе бере, той має і більше нести, може привести до цього прагнення. На закінчення хочу ще раз подякувати п. Мар'яні і водіям, зокрема, п. Генику, за їх добру справу, бо, як кажуть, краще раз побачити, ніж сто разів почути, і є надія на молодих людей, які будуть старатися втілити побачене в життя, наближаючи краще майбутнє.
Григорій КАЗАНІВСЬКИЙ,
житель м. Сокаль.