Листи до редакції

В криївці – нічка холодная…

Львівська «Криївка» ховається на кілька поверхів під землею. Через гротескне оформлення цього закладу під схованку бійців УПА ресторан здобув неоднозначну славу в колі тих, хто досі вірить, що у Львові б’ють москалів… Величезні двері з маленьким зачиненим віконечком, а за ними варта, що чекає на «правильне» гасло. Не почувши «Слава Україні!», хлопці у військових камуфляжах навряд чи пропустять відвідувачів. А раптом «москалів» заслали? Тоді не вдасться спробувати усіляких смаколиків, назви яких приперчені цікавими коментарями, зігрітись медовухою і насолодитись жартівливою атмосферою, яку намагались відтворити засновники «Криївки». Але чи вона, ця криївка, нині відповідає тогочасним реаліям, в яких перебували вояки УПА? Аж ніяк ні…

Життя під землею

Бізнес нині можна робити і на повстанській тематиці. Інша річ – чи мають ресторатори моральне право використовувати святі та незворушні за своєю суттю символи повстанського літопису, до яких і відноситься криївка. Для багатьох солдатів УПА цей сховок став живою «труною», бо люди там не жили, а існували по декілька місяців, а коли їх виявляли радянські спецслужби, стрілялись. У випадку оточення робились спроби прорватись, але шансів, зазвичай, було мало. Тому часто все відбувалось за таким сценарієм: хлопці намагались якомога довше відстрілюватись, щоб за цей час знищити документи, власне начиння, особисті речі, а потім ставали обличчям до стіни, і їх по черзі, пострілом у потилицю, вбивав провідник, який за мить, співаючи «Ще не вмерла Україна», теж накладав на себе руки. Зволікати не було часу, бо в криївках переховували важливу інформацію, яку знищити потрібно було негайно. На початку 50-х років на озброєння оперативно-військових груп було спеціально розроблено снодійний газ миттєвої дії «Тайфун». Через тонкий шланг його нагнітали у вентиляційні отвори знайдених криївок, однак раптовий ляск пострілів вирішував життя повстанців не на користь московських посіпак. Живими ніхто не здавався!

Кожну знайдену криївку вже опісля московські спецслужби детально описували, заміряли та фотографували, а всю статистичну інформацію щодо кількості знайдених сховків фіксували у звітах МДБ УРСР. Так упродовж січня-квітня 1946 року радянські спецслужби у Львівській області виявили та зруйнували 2 тисячі 517 бункерів. Тільки в селі Топільське Перегинського району Станіславщини, нині – Рожнятівський район ІваноФранківщини, криївки знайшли в 44-х будинках із 105-ти! А в селі Підгайчики Глинянського району радянські військовики виявили криївку навіть в куполі церкви! Якого неймовірного розмаху набув тоді повстанський рух! Без сумніву, навіть цинічних сталінських прислужників вражало геройство наших хлопців, а особливо ті важкі умови підземного перебування в криївках, де доводилось зимувати. До речі, під час війни у В’єтнамі військові структури із СРСР інформацією про повстанські схрони ділились з місцевими партизанами-комуністами.

Офіцер органів держбезпеки Григорій Санников свого часу навіть книжку про це написав – «Велике полювання. Розгром збройного підпілля в Західній Україні». У ній він описав свої враження від побуту повстанців: «Кілька місяців без руху, відсутність сонця, денного світла, нормальної їжі, сперте й важке повітря від тісного підземного приміщення, що погано вентилюється, запах – біологічного розкладу людських відходів. Гарячу їжу готували на гасниці, каша на такому «пристрої» варилася впродовж 3 годин, чай – близько двох. 60-75 грамів сала або домашньої ковбаси, які належали за нормою й зберігалися в закопаних у підлогу бункера алюмінієвих бідонах, і пара сухарів у перші тижні створювали ілюзію більш-менш пристойного харчування. Потім починалися неприємності. Шлунок відмовлявся нормально функціонувати. Щоправда, кмітливі хлопці запасалися по селах добрячою кількістю самогону й цілющих трав. Випивати можна було, як і все решта, тільки за дозволом провідника або коменданта бункера». На таке життя повстанці йшли свідомо. Пробути у власноруч збудованій схованці без денного світла 4-5 місяців коштувало неабиякого здоров’я! Тому і конспірувались криївки від ворожого ока з неабиякою винахідливістю.

Будівництво сховища для тривалого перебування великої кількості людей потребувало чималих зусиль. Їх проекти розробляли, як правило, повстанці з інженерною освітою. Усі будівельні плани розраховували з особливою точністю та обережністю, а місце для криївки вибирали дуже ретельно, щоб можна було дістатись яром та в разі чого безпечно відступити. Викопану землю викидали в річку неподалік або виносили на свіжозоране поле. Прямокутний таємний вхід у підземелля обшивали деревом. Донизу можна було спуститись по драбині. Вхід у схрон закривав прямокутний ящик, у якому ріс кущ ліщини. Відведення диму від кухні було передбачено через широку трубу, в якій були вмонтовані вузенькі трубки таким чином, щоб дим розсіювався на поверхні. Над кожною такою криївкою насаджували кущі. Відходи з кухні та туалету виводились через каналізаційну трубу до потічка. Усе це надійно маскувалось. Серед збудованих криївок було чимало примітивних, які одразу виявляли більшовики. Загалом інженерні відділи УПА спроектували понад десять тисяч схронів для автомобільної техніки, гармат, мінометів, стрілецької зброї, боєприпасів, друкарень, швейних цехів, шпиталів Червоного Хреста та родин вищого командування УПА. У повоєнні часи голоду та лихоліть криївки використовувались як продовольча база для порятунку цивільного населення України.

«Криївка» як вона є…

Не проживши повстанських буднів у криївці, важко збагнути, про що думалось у підземеллі саме в ту мить, коли «Ванька» кидав гранату і кричав нашим хлопцям: «Здавайся!» Почорнілі не від страху, а від власної «могили», вони гідно виконували свою місію. Уявімо, на стелі чорна обшивка, бо зверху ллється вода, підлога теж чорна, а обличчя чорні – від бруду. Води у криївці не бракувало, але брудної води потім важко було позбутись. Були криївки, звичайно, і кращої конструкції, які будувались ретельно для шпитальних потреб, штабів та підпільних друкарсько-виробничих осередків. Такі схрони мали кілька виходів, потужну вентиляційну систему, пічне опалення та певний запас дров, автономні криниці, радіоприймачі з автономним живленням, ручні динамомашини, склад із провіантом, медикаментами та запаси нафти. У таких криївках були передбачені окремі туалетні приміщення, житлові кімнати, де були вмонтовані дво- і навіть трьохповерхові нари, а також склад із достатньою кількістю зброї. Чимало криївок також влаштовували на горищах житлових будинків, господарських споруд та церков.

Вперше криївки почали будувати в період визвольного руху 1917-1920-х років. Тоді підземні сховища будувались учасниками антибільшовицького руху спротиву в лісах Наддніпрянщини та Полісся. Тут переважно переховувались у холодну пору року, а особливо, коли випадав сніг, бо в цей час вистежити вояків за відбитками на снігу було особливо легко. На теренах Західної України криївки з’явились в 30-х роках і служили місцем розташування нелегальних друкарень та зберігання дру-кованої продукції, яка на той час була заборонена польською владою. Одна з таких друкарень запрацювала наприкінці 1934 року в криївці в Добровлянах, неподалік Стрия. Незабаром її було перенесено до села Мужилів. Її організатором став відомий у майбутньому керівник націоналістичного підпілля України Василь Кук. Ця криївка успішно працювала до вересня 1939-го. До речі, на околицях Сокальщини, в селі Угринів, стараннями провідника Кука 1937 року було обладнано ще одну нелегальну друкарню, яка виготовляла оунівські листівки, навчальні посібники, брошури аж до приходу більшовиків.

У вересні 1939 року відбулись радикальні зміни в житті Західної України. Після повстань та нападів на польські та поліційні підрозділи оунівцями було зібрано чимало зброї – вісім тисяч гвинтівок, пістолетів і кулеметів, сім гармат, один танк, вісім літаків. Усе це «доб-
ро» ретельно ховалось, щоб не стало здобиччю більшовиків. Так з’явився новий вид криївок – криївки-склади зброї. Їх будували та облаштовували в селах тоді, коли хтось із прихильників ОУН будував собі хату чи стодолу. Коли кількість охочих вступити до лав УПА зросла, постала потреба у створенні криївок для складування харчів, зброї, одягу та взуття, засобів гігієни та медикаментів тощо. Незабаром, 27 серпня 1944 року, з’явився наказ Головної команди УПА про активне будівництво криївок по Групі Української Повстанської армії «Захід». На зміну німецьким окупантам повертались інші – Червона армія. От чому в умовах «партизанської війни» схрони такого типу і мали стати складськими приміщеннями, штабами підрозділів підпільної армії, казармами для окремих військових одиниць, зв’язковими пунктами, друкарнями, радіостанціями тощо. Спеціально облаштовані для переховування «лісові» бункери на той час врятували тисячі людських життів в умовах зимових енкаведистських блокад.

«Давно за північ, та не спиться…»

В когорті українських пісень національно-визвольних змагань є пісня «В криївці  нічка холодная, лягаю спати на полу…» Про що думалось воякам у ті безсонні ночі, красномовно сказано у цих тужливих рядках, що беруть за душу:

«В криївці – нічка холодная:

Лягаю спати на часок.

Чи прийде мила, чи не скаже:

«Вставай, миленький, пий чайок»…

Давно за північ, та не спиться,

Снуються думи в голові:

«Чи доживу я, чи побачу

Вкраїну вільну, не в ярмі?..»

А чи міг бути солодким сон у повстанця, коли кожної миті його сховок могли викрити? Радянськими спецслужбами було розроблено спеціальну систему пошуку криївок. Демонстративно залишаючи район або село, оперативно-військова група чатувала в засідках на підпільників, які з необережності, втрачаючи пильність, виходили назовні та потрапляли у пастки. Спостереження велось і за господарями садиб, їхня надмірна послужливість та нервозність, частування питвом теж могли свідчити про розташування в них підпільних схронів з повстанцями. Під час пошуку більшовики використовували сталеві або дерев’яні щупи завдовжки 2-3 метри. Ними вони зондували долівку в хаті та ґрунт, а за допомогою гаків або залізних щупів на мотузці намагались зачепити та відкрити люк криївки, вхід до якої брали під приціл. Особовий склад у разі кидка повстанської вибухівки чатував на безпечній відстані, а потім у відкритий люк кидали газову гранату і «викурювали» отруйним димом, або осліплювали вояків УПА сигнальними ракетами. Це була жахлива, але геройська смерть!

Звісно, тривала самоізоляція в криївках дуже тиснула на психіку, тому вишкільне керівництво зобов’язувало солдатів дотримуватись усталеного розпорядку дня. Дозволити вилежуватись хлопці могли собі тільки у вихідні, а в будні у криївці була не менш сувора дисципліна, як і під час рейдів. У визначений час відбувались заняття за програмою вишколу керівних кадрів. Відпочивати, слухати радіо, читати книжки дозволялось лише ввечері та у святкові дні. Все було чітко сплановано по годинах: підйом, руханка, вмивання, ранкова молитва, сніданок, заняття, обідня перерва, післяполудневі заняття, вечеря, чищення зброї і вечірня молитва. Щоправда добу доводилось зміщувати на 12 годин – коли надворі стояла ніч, у вояків був день.

А вже навесні сині, бліді, але з ясними очима, які помалу звикали до денного світла, повстанці готувались до нових рейдів. Не важко уявити, якими виснаженими вони виходили на світ білий зі своїх підземних сховищ! Лякались, певно, самих себе. Ця рідна домівка-криївка не просто зберігала їм життя, а ставала ще однією віхою надії та звитяги в подальшому поступі боротьби за незалежність України! На тлі цих міркувань асоціації з львівським рестораном «Криївка» видаються безглуздими. Чи мають право ресторатори нівелювати історію в стінах цього закладу, який по суті і криївкою назвати важко? Поняття визвольної боротьби і факти загибелі людей зводяться до банальних потреб: поїсти і випити в «Криївці». Запитаймо старенького вояка, що переховувався у криївці, чи сито і солодко йому там було, і чи мають бізнесмени моральне право маніпулювати свідомістю вгодованих туристів, мовляв, пили-їли у «Криївці»?

Безжальні роки беруть своє… Їх, справжніх Героїв, з кожним роком залишається все менше і менше. А як хочеться зазирнути у старечі повстанські очі і переписати історію їх вустами! Не по-геройськи надуману, а ту, яку вони пройшли, зимуючи у криївках. Але чи зможе пекучий біль спогадів, що перехопить подих сивочолого дідуся-повстанця, так просто лягти рядочками на папір і виплакати весь свій спомин? Навряд чи… А чи зможемо ми, ситі та свідомі того, що живемо сьогодні у незалежній державі, уповні осягнути душею і серцем всі лихоліття, що випали на їхню долю?

Слава Україні! Героям Слава!

Ірина СЛАВЧАНИК.

 

Голос Сокальщини на GoogleNews