Новини культури

Моя ти любо! Усміхнись…

Про нього написано тисячі сторінок, вивчено сотні архівів від початку і до кінця… Здавалось би, усі таємниці його творчого спадку розкрито. Але ж – ні! Одухотворене обличчя колишнього кріпака, що став символом нації, хвилювало і буде хвилювати неспокоєм думки та зболілого серця, що жадало Кохання та Весни…Тарас Григорович Шевченко. Високе чоло, вольовий злам брів та очі, задивлені у себе, замріяні чимось незбагненим для чоловічої душі чи то бідною на той час Україною у своїй непорочній красі. Примітно, що автопортрет Кобзаря у кожусі та шапці, який ми всі добре знаємо, був написаний Шевченком взимку 1861 року, незадовго до його кончини. Своє обличчя художник наче занурив в ілюзорну глибину сутіні, крізь яку проглядається печаль таких самих чорних та зрадливих дум, сліди втоми прожитого на лезі великих потрясінь життя. Так начебто промовляє Кобзар до нас отим своїм нерозділеним коханням, тугою та сумом за нездійсненими мріями у рядках фатальних віршів.

Я сам собі, самісінький, мов перст,

А смерть косою відчиняє двері.

На смерті рушники навперехрест

Й весільна хустка блудниці Лікери…

Я часто запитую себе, чому художники пишуть автопортрети у різні віхи своєї творчості? І Шевченко як митець теж дуже багато своїх малярських доробків залишив нам у спадок. Думаю, таким чином поетична та закохана душа поета намагалась осягнути найвідвертіше своє "Я" через автопортрети та через інших людей, яких Тарас Григорович з любов'ю увіковічив і в фарбах, і в олівці, і у віршах. Автопортрети Шевченка – особливе надбання його творчості, бо це і закохана Муза молодого поета, і його віддзеркалені думки, що краяли серце на засланні у неволі. От чому зовнішність поета викликала різні асоціації в багатьох його авторських доробках. Комусь Шевченко видавався схожим на апостола Петра. Хтось із критиків того часу вбачав у його постаті типовий образ людини Відродження, науковця та астронома, мислителя та мученика. А в іншому автопортреті Співець народної долі бачиться нам неголеним бороданем і водночас дуже самотнім – таким він і віддав Богові душу…

Свічка Тарасового життя догоріла надто швидко. Далися взнаки десять літ солдатчини, невлаштоване особисте життя, непростий петербурзький клімат, розпач і самотина. В останні роки поет понад усе мріяв знайти розраду в сім'ї, прагнув побратись із простою дівчиною та оселитись на березі Дніпра у хатині, що потопала б у садку вишневім. Була вже навіть облюбована місцина для майбутнього обійстя Шевченка, і любка навіть знайшлась, правда, не в Україні, а в Петербурзі. Створіння привабливе і гарячкувато молоде, українка-кріпачка Ликера Полусмак… Чи не їй Шевченко присвятив лірику останніх своїх днів:

Моя ти любо! Усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені!..

Чи усміхалась вона? Ні, напевно, насміхалась ця остання Тарасова ілюзія, бо в ній чудово вживалась брехня, розбещеність та цинізм. Можливо, це була лишень чергова спроба Шевченка врятувати душу від самотності та нудьги, але великий біль розчарування зробив свою хижу справу і помножився на фізичний. От чому з січня 1861 року Шевченко майже не покидав своєї художньої келії в будинку Академії мистецтв. Тоді ж і було створено всім відомий останній його автопортрет у стриманому колориті коричневих, чорних і зеленувато-сірих тонів, які ще більше підкреслили трагізм Шевченкової хвороби та одинокість. А ще донедавна цей красень був модним столичним художником, поціновувачем театральних вистав, любив жінок, і жінки його теж любили. Сьогодні навряд чи вдасться уповні осягнути Шевченкове життя, його щиру, по-дитячому беззахисну душу, що прагнула мати повноцінну родину. Це притаманне кожному чоловікові бажання втілити свою мрію – від земного кохання і до справжнього людського щастя! І я, зізнаюсь, зачарована цим нескінченним почуттям Шевченкової любові та поваги до жінок… Їх у його житті було достатньо, і кожна залишила невмирущий слід у творчому спадку Тараса Григоровича, а особливо перша дитяча любов геніального поета – Оксана Коваленко. Вона, як свічечка, в темних кріпацьких спогадах його дитинства виринала ніжним тендітним образом, і після розлуки з підлітком Тарасом залишилася чистою і непорочною, бо все життя вмивалась сльозами у кріпацтві. Своє перше кохання юнак Тарас постійно згадував і малював з пам'яті. А коли почалось столичне життя у вирі слави видатного портретиста та автора скандальних поезій, спогад про перший Оксанин поцілунок не раз виринав у ліриці Шевченка та зігрівав самотню душу.

Завсідник петербурзьких балів на той час мав чисельні романи з жінками, і вони не могли його не любити. Однією з таких Шевченкових любок, що пробудила у Тарасові потаємні порухи душі, була Ганна Закревська. Її портрет художник написав з особливою любов'ю. Будучи на засланні, поголений у солдати, він не раз згадував "кохану Ганну", присвятивши їй вірш "Якби зустрілися ми знову", але зустріч так і не відбулась. У 35-річному віці пані Закревська померла у той самий рік, коли поет отримав звільнення після десяти років заслання. Ще одне кохання до Шевченка у ті роки зродилося і в серці Варвари Миколаївни Рєпніної. Але старшу від себе на шість років жінку чоловік сприймав лишень як опікунку та покровительку. Проте княжна Рєпніна своїх жіночих почуттів не приховувала і часто зізнавалась у коханні в листах до Шевченка, який тоді був на засланні у Казахстані. Примітно і те, що у "солдати" Кобзар потрапив через свою "нелюбов" до першої жінки тогочасної царської Росії, імператриці Олександри. Їй не сподобалось, що Шевченко порівняв її з засушеним опеньком, мовляв, така ж "тонка, довгонога". Перша, неписана російська красуня не змогла пробачити такої образи і суворо покарала поета засланням. Врешті-решт ще не старого чоловіка солдатчина таки скалічила. Компанія офіцерів напідпитку, зачумлені казашки принесли Шевченкові глибоке розчарування. І коли 44-річному змученому невільницьким життям солдатові новий імператор підписав закон про помилування, Кобзар повернувся додому виснаженим "дідом", з довгою кошлатою бородою, але з надією віднайти кохану, яка б повернула йому втрачену юність.

Здійснити цю мрію було вкрай важко. Надірване серце постарілого Тараса розпинали зневіра та відчай, про що він писав в одному зі щоденників, коли перебував у Нижньому Новгороді: "Серед жінок, як на підбор, жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть стерпної не зустрів. Потвори і, як видається, переважно старі діви. Бідні старі діви!" Прискіпливим оком Шевченко оцінював своїх залицяльниць, а вони, шаленіючи від нього, замовляли свої портрети. У часи таких поневірянь за ідеалом жіночої вроди художник все-таки віднайшов його у тому ж таки Нижньому Новгороді. Ним виявилась 16-річна акторка Катя Піунова. Шалене нерозділене кохання стало ледь не трагедією для чоловіка, почуття якого дівчина не оцінила і незабаром переїхала в Казань із новоспеченим молодим коханцем. Шевченко знову опинився у розпачі власних думок. У листі до брата Варфоломія 46-річний Тарас нарікав: "Без жінки і над самісіньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже-брате, я буду на самоті, я буду одинокий". Потім у його житті з'явилась нова пасія -19-річна наймичка, Харита Довгополенко. Вважаючи Шевченка підстаркуватим паном, юнка йому теж відмовила.

Останньою трагічною любов'ю Тараса Григоровича стала та сама Ликерія Полусмак. Звабивши молоду, розбещену петербурзьку наймичку подарунками, Шевченко сподівався, що дівчина стане йому надійною дружиною та переїде до України. Але сільське життя не входило в плани Ликери, і вона, покинувши поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. Лише по смерті свого чоловіка-пиячка жінка осягнула усі Тарасові почуття і покаялась. Оселившись в Каневі, вона до скону свого віку доглядала Шевченкову могилу, а 1917 року відійшла у вічність. Так, останнє кохання Шевченка, граційна, гордовита кріпачка Ликера Полусмакова поєднала два століття. Дивна доля, чи не так? А могло ж бути інакше… Юна, кучерява Оксана з далекого дитинства, спогади про яку Тарас проніс крізь усе життя. Саме її у своїх творах Шевченко називав "святою", постійно шукав цей образ серед жінок і мріяв для неї поставити хатку, виростити садочок та виховати дітей. Непрошені сльози з'являються на очах, коли вчитуюсь у ці тремтливі рядки:

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм…

І три крапки на завершення – як символ нескінченної Вічності та Осяйної Любові. Безумовно, в уяві кожного чоловіка є цей кришталево чистий образ Жінки-Берегині, якою у минувшині спогадів далекого дитинства Тараса Шевченка була його кохана, найдорожча Оксанка…

Ірина СЛАВЧАНИК.

Голос Сокальщини на GoogleNews