«Нам тільки спогади зостались», –
Твої слова в мені звучать.
А я несла до тебе радість,
Чомусь доносила печаль.
А я для тебе лиш розквітла
У переквітлі вже роки.
Але тобі доносив вітер
Лише окремі пелюстки.
Я не напрошуюсь на жалість,
Знесу терпляче й цей удар.
Нам тільки спогади й зостались,
В яких вже вицвіла й печаль.
***
Прямує весна до літа.
А літо спішить у літа.
Ще трохи й зелене листя
Птахами поодліта.
Їм осінь їх шлях намітить.
Та я не журюся тим,
Що буде десь там, за літом,
Коли я і досі з ним.
***
Я дійсність прикрашала.
А ти, мов з кручі, стрімко:
«Мене колись кохала
Ця некрасива жінка».
Навіщо так жорстоко?
Краса – скороминуща.
Вже доля наші роки,
Немов горіхи, лущить.
Не псуючи сторінки,
Інакше б я сказала:
«Ця некрасива жінка
Красиво так кохала…»
***
А квітень квітує з розмахом.
Уже й Першотравень в путі.
…Зібравсь на війну «мирний» атом,
Тож виживуть, звісно, не всі.
Погіркли і трави, і долі,
І небо – від смутку й образ.
Життя у відчуженій зоні –
Це кара за щось чи аванс?
Урок. На майбутнє збагнути,
Можливо, останній то шанс
У душу собі зазирнути
Крізь всепоглинаючий час.
…По місту, тепер уже – «привиду»,
Блукає минулого тінь.
У мрію, що звалася Прип’яттю,
Надходить пора цвітінь.
Світлана МЕЛЬНИЧУК.
с. Перетоки.