Марія ЛОБАЙ народилась 19 листопада 1950 року в с. Целієв Гусятинського р-ну на Тернопільщині, куди була вивезена сім’я Ткачуків. У 1954 році разом з родиною повернулась в Опільсько. Перший вірш написала, навчаючись в Забузькій середній школі.
Освіта середньо-спеціальна. Працювала на шахті "Зарічна". Член ЛМО "Колос" з 1970 року. З 2010 – член Української асоціації письменників. Друку-валася в періодиці, альманахах "Соколиний край", "Третій горизонт", "Ліхтарик". Видала збірки поезій "Одкровення" (Львів, "Край", 2008) і "Молюсь за тебе, краю рідний" (Львів, "Плай", 2010). Пише твори духовні, патріотичні, ліричні, а також для дітей. Лауреат 15-го конкурсу ім. Мирона Утруска (м. Турка, 2011). Мешкає в с. Сілець. З 2008 року веде літературно-мистецький гурток у місцевій школі.
НА ВЕРШИНІ ДОБРА
Розкрили почуття на вершині добра,
Щоб злетіти із ними високо,
Бо прийшла вже до нас та бентежна пора
І в майбутнє прискорила кроки.
То пізнай же себе, в даль дорога веде
І виблискують сріблом скрижалі,
Бо проходять роки і життя молоде.
Не спиняйся, прошу, іди далі!
І не бійся в житті заблукати в путі,
Бог дорогу завжди тобі вкаже.
Заповіту слова пам’ятай золоті
І добро тоді зло переважить.
***
Про доброту безглузді всі слова,
Коли ти дальше слів іти не можеш.
І не болить від того голова,
Якщо свій біль на інших переложиш.
Природа птиць та звірів поріднить
І про земну любов нам нагадає.
Бо джерело для всіх одне бурлить,
І злих, і добрих в спеку напуває.
Берези плачуть від людей лихих,
Що безсердечно віти їм ламають.
Та тінь беріз послужить і для них,
Хоча жалю в душі вони не мають.
НАДІЮСЯ НА БОГА
Іду, мов по розпеченім камінні,
Збираю біль та людське співчуття.
Ношу у серці ті слова нетлінні,
В яких звучить мелодія буття.
Не раз мене життя в калачик скрутить,
Мов гілку вир закрутить на плаву.
А думка – цвяшком: бути чи не бути?
Та все ж таки – живу, живу. Живу!
Надіюся на Боже милосердя,
Приймаю кров Христа у каятті.
Одне лише у світі знаю твердо:
Нам слово Боже служить у житті.
Один лиш Бог ніколи нас не зрадить
І не покине в суєті життя,
А в горі допоможе і розрадить,
Благоговінням сповнить почуття.
ІДЕ ПОЕТ
Володимиру Полянчуку,
голові Сокальського ЛМО "Колос"
Красу всім серцем убира поет,
А в душу ніжну слів збира перлини.
Гляди! Вже вірша нового куплет
Засяє, мов яскраві намистини.
Іде поет, торкаючись століть,
Де давніх літ збігаються стежини.
Душа його над прірвою стоїть –
Нелегкий шлях поета до вершини.
Життя стрімке із злетів та падінь,
А там, а там виблискує вже Лета…
Та слави ще хитається лиш тінь,
Бо розуміє мало хто поета.