Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України.
Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. Кожний успіх у цій боротьбі має свою ціну, кожний крок дається кров’ю, потом і слізьми.
Українська нація протягом всього багатовікового існування, як ні один європейський народ, вела постійну боротьбу за право бути вільною та незалежною. І за цю свою революційність, небажання терпіти чуже панування стала об’єктом страшної ненависті з боку ближчих і дальших сусідів.
Найбільших ударів зазнала українська нація у ХХ столітті. Але саме у кінці 80х на початку 90х років ХХ століття, українці піднялися і розірвали братні обійми Москви. Ці величні масові повстання українського духу охопили кожне місто і найменше село. Це і стало результатом падіння «тюрми народів», людиноненависницького монстра – Радянського Союзу, що дозволило українцям випростатися та проголосити свою незалежність.
Ці величні події не оминули і села Хлівчани.
У той час, як у Львові відбувалися масові заходи щодо відновлення української національної пам’яті, що сприяло пробудженню українського духу, і як результат – незалежності, окремі жителі села Хлівчани брали активну участь у цих знаменних історичних подіях.
У своїх спогадах очевидці цих подій згадують усю ту велич та щирість українського національного духу, яка панувала 13 червня 1988 року у Львові, у Будинку будівельників, де відбувалися установчі збори Товариства української мови. 7 липня 1988 року на площі перед університетом – перше масове віче львів’ян. 1 листопада 1988 року – День пам’яті полеглих. Похід львів’ян до Стрілецьких могил на Янівському цвинтарі. 17 вересня 1989 року вулиці Львова оповив «Ланцюг скорботи» на честь вшанування пам’яті жертв, спричинених «Золотим вереснем» 1939 року.
Ці та багато інших знаменних подій того часу наповнили нестримним бажанням душі хлівчанців донести непоборний, шалений вітер свободи своїм односельцям.
Як результат, 27 серпня 1989ого у Хлівчанах створюється ініціативна група, яка, не вагаючись, засновує у селі осередок ТУМ ім. Тараса Шевченка. Головою товариства на установчих зборах обрано Петра Стародуба. В них взяло участь понад 150 осіб, яких було ознайомлено із Статутом та завданнями Товариства. В цей же день, 27 серпня 1989 року, минуло 133 роки від дня народження нашого Каменяра Івана Франка. І всі учасники установчих зборів вирушили до пам’ятника І. Франку, який знаходився біля місцевої колгоспної контори.
Біля пам’ятника виступила вчителька української мови та літератури Марія Макух, яка читала поезію Каменяра. Потім усі гордо заспівали гімн Січових стрільців «Ой, у лузі червона калина похилилася…». Відразу ж з’явилися сльози на очах тих людей, які відбували покарання за свою українську позицію в сталінських концтаборах. Адже вони знали скільки співвітчизників помирало за Україну з цією піснею на вустах.
Національні поривання людей не зупинив і той факт, що місцеві прислужники – ленінці, відповідно до отриманих з райкомів вказівок, відслідковували кожен крок, кожне слово активістів українського руху за незалежність, і доносили до свого партійного керівництва.
І так, активно, з першого дня почав діяти Хлівчанський осередок ТУМ ім. Т. Шевченка. Першим і невідкладним завданням було відновити могилу Січових стрільців біля церкви. З великим та непереборним бажанням взялись люди до втілення в життя цих завдань. Адже кожен усвідомлював, – що воскресають там, де є могили.
Найбільш активними серед жителів Хлівчан, які брали участь у відновленні могили, були: Петро Стародуб – голова Товариства та заступник голови, на той час ще колгоспу, який виділяв техніку для зведення могили, Петро Джур, Василь Саноцький (покійний), Катерина Саноцька (покійна), Михайло Гаврилович Тетерко (покійний), Василь Булик, Василь Бігун (нині сільський голова), Василь Бігун (колишній директор ТзОВ ім. І. Франка), Павло Бігун, Володимир Медвідь, Ярослав Душний, Іван Саноцький, Любомир Саноцький (покійний), Михайло Марко (покійний), Анастасія Мілоха, Іван Кудрик, Марія Кудрик, Степан Хомин, Ольга Хомин, Ольга Стародуб, Марія Гладюк, Бігун Богдан Михайлович (покійний), Бігун Іван Андрійович (покійний), Марія Макух.
Місцева комуністична влада залякувала та насміхалася з одержимих до волі та відродження прадавнього українського духу людей. Всілякими способами перешкоджали українським активістам втілити в життя задумане, вже не кажучи про якусь бодай мізерну підтримку.
Підготовка до відкриття та посвячення могили старанно замовчувалась місцевими патріотами, адже радянські покручі постійно чигали, щоб отримати інформацію і донести своїм ставленикам у районі. Тому таємно плели терновий вінок, займалися пошиттям синьожовтого прапора, пекли коровай для зустрічі поважних гостей. Вночі встановлювали хрест на могилі.
І ось настав момент довгоочікуваної події. 19 листопада 1989 року ранковий морозний, осінній, недільний день зустрів мешканців Хлівчан та гостей сусідніх сіл на церковному подвір’ї величною високою могилою, на якій виблискував на сонці сріблястий хрест. Могила прикрашена червоною калиною і вперше за часів СРСР на ній майорить величний синьожовтий стяг – символ української державності. На хресті – терновий вінок, внизу напис: «Спіть, хлопці, спіть…».
Після закінчення Служби Божої, люди з хоругвами вийшли на церковне подвір’я, до братньої могили Борцям за волю України. Прибули побратими по духу з Червонограда, Сокаля, Львова. Церковне подвір’я було переповнене людьми, де вже витав непереможний дух української давнини. Хто прийшов з цікавості що буде далі, інші послані райкомом КПРС, проте переважна більшість людей прийшла за покликом душі, вшанувати Борців за нашу українську волю та незалежність і водночас проявити свою національну, громадянську позицію у продовженні, початої нашими великими попередниками, боротьби за українську державу.
Освятив могилу місцевий парох о. Федір Магора. Зі вступним словом виступив голова хлівчанського осередку ТУМ ім. Т. Шевченка Петро Стародуб, який в подальшому був ведучим цього величного дійства. Також від Товариства взяв слово, сьогодні вже покійний, Богдан Михайлович Бігун, якого хочеться окремо відзначити, адже проживаючи у Львові, де також брав активну участь у національному відродженні України, знаходив час навідатися в рідні Хлівчани, щоб надихнути, підтримати та допомогти землякам у боротьбі проти комуністичного режиму.
Перед чисельною громадою, зі своїми віршами, виступили вчителі місцевої школи Марія Макух та Степан Хомин. Гаряче аплодували присутні авторам віршів за пристрасне слово.
Знову ж таки, символічно подія в Хлівчанах переплелась із ще однією історичною. У цей день повернулись на українську землю, після відбування заслання в радянських таборах смерті, Герої української нації Василь Стус, Олекса Тихий та Юрій Литвин. Правда, повернулись в трунах, і в Києві відбувалось їх перепоховання. Про це у своєму виступі зазначила Г. Чугаєвська.
Це було надзвичайне видовище і незабутній день в історії села. Сльози радості та смутку бриніли на очах у людей, які пережили лихоліття московськобільшовицької неволі. Смуток через те, що багато не повернулись із чужини на рідну землю, залишившись там, у Сибіру, в могилах, що багато українського цвіту залишилось назавжди в лісах, що багатьох, ще дітьми перетворила ця антилюдська система на безбатченків, які ніколи не знатимуть якого вони роду та племені. Сльози радості, що кров їх не даремно пролилась, і що пам’ятають та з великою шаною згадують про їх подвиг прийдешні покоління.
Жодного страху не було в очах тих, хто високо над головами розпростяг українське синьожовте знамено, в тих, хто полум’яними закликами промовляв до громади про неминучість відновлення історичної справедливості, а саме, відновлення соборної, незалежної української держави. Адже всі вони усвідомлювали, що настав час ідеї, якої вже ніхто і ніщо не зможе зупинити.
Після відкриття та освячення могили Борцям за волю України, піднесені духом, члени Товариства вирішили організувати свій хор, аби на належному рівні відзначати заборонені радянським режимом українські державні та релігійні свята. В такий спосіб відроджувати та поширювати давні українські традиції, не тільки в Хлівчанах, але й у навколишній окрузі.
Незабаром цю ідею вдалося втілити в життя, і в Хлівчанах почав готуватися до виступів чотириголосий хор, художнім керівником якого була місцева вчителька Марія Кубінська.
Після тривалих приготувань та репетицій, які відбувались у тоді ще Будинку культури, 9 січня 1990 року в Народному домі с. Хлівчани виступив хор Товариства. Зал був переповнений. Люди масово стояли в проходах, адже зал не зміг вмістити усіх бажаючих. Це було перше в Хлівчанах за часів радянської влади, українське, патріотичне дійство, в якому виконувались колядки, на показ глядачам була представлена Різдвяна вистава – вертеп, яку вперто забороняла і невтомно переслідувала комуністична влада.
Всі присутні були переповнені почуттям радості та гордості за Україну. Особливо незабутньою для хлівчанців цього дня була інсценізована колядка «Сумний, святий вечір в 47м році». На сцені – стіл, на якому кутя. За столом мати з дітьми вечеряють, а діти питають матері: де наш тато, чом з нами не вечеряє? Сценарій до цієї інсценізації підготувала вчителька української мови та літератури Ольга Хомин, яка і виконала роль матері, а дітей, відповідно, Іван Кудрик, Тарас Стародуб та Андрій Саноцький.
Це дійство нагадало людям страшні тогочасні події, що не оминули і Хлівчан. Зі сльозами на очах споглядали виставу ті, хто пережив цю трагедію, і в кого з пам’яті виринули спалені рідні хати та нескінченні ешелони поїздів, які були набиті батьками, юнаками і навіть діточками, і те холодне небо півночі, яке їх, голодних та холодних, не гостинно зустрічало в Сибіру.
Це був перший і надзвичайно вдалий виступ Товариства. Опісля місцеві артисти отримували запрошення до сусідніх сіл та міст району. Успішно просвітяни Хлівчан виступали в селах Тяглів, Карів, Острів, Стаївка, Гійче (Жовківський район), м. Червоноград та ін.
Місцеві комуністи та їх прислужники, які проникали і в ряди просвітян, всіляко перешкоджали здійсненню задумів хлівчанських патріотів. Проте, ці безликі перешкоди на тлі національного піднесення, не могли зупинити тої ідеї, яку просвітяни несли до людей.
22 січня 1990 року живий ланцюг «Українська хвиля» з’єднав серце Галичини та Великої України. Ще раз засвідчено єдність українців та всіх українських земель.
Символічний живий ланцюг активісти Товариства організували і в Хлівчанах. Люди вийшли з церкви після служби, і, взявшись за руки, одні йшли одною дорогою, інші – другою. З’єднались разом при вході до Народного дому, де відбулося невелике віче та концерт, присвячений дню Злуки українських земель.
Цього ж дня у Хлівчанах було створено осередок Народного Руху. Головою обрано Степана Хомина. Понад сто членів налічував хлівчанський осередок НРУ.
Наступним важливим завданням для ТУМ ім. Т. Шевченка та НРУ у Хлівчанах було втановлення на видному місці національного синьожовтого прапора. Вирішили встановити біля Народного дому «Просвіта». Знайшли активісти залізні труби, але їх ще потрібно було з’єднати зварювальним апаратом. На цей час проводились будівельні роботи біля школи, і будівельники охоче відгукнулись на прохання допомогти у цій справі. З’єднали труби в одну суцільну, приварили до неї тризуб. Після чого учні місцевої школи разом із вчителем фізкультури Степаном Хомином старанно пофарбували і викопали яму для її встановлення. Встановлювали учні, яким також допомагали будівельники. Цього ж дня, а точніше вечора, 21 лютого 1990 року в Хлівчанах підняли національний синьожовтий прапор, який освятив місцевий священик о. Федір Магора. Акція була не велелюдною, оскільки всі були тоді ще під пильним оком агентури КГБ. Але були ті, які для себе твердо вирішили іти до кінця і чиї помисли і почування переповнювали непереборним бажанням здолати рабський страх та утвердитись як корінна українська нація на своїй Богом даній землі. На цій акції власний вірш прочитав Степан Хомин. Не можна також забути виступу вчительки української мови та літератури Марії Макух, яка на одному подиху озвучила написаний власноруч вірш, який в повній мірі відобразив ті піднесено величні почуття, які охопили учасників акції:
Невже це правда, що в Хлівчанах
Злетів блакитножовтий стяг
І, що народ мій вранцірано
Розправив крила, наче птах?…
О, земляки всі безталанні,
Катовані в Караганді,
Й на Соловках, і в Магадані,
Наш час не снився вам тоді.
Люди, що проходили поруч, якнайшвидше обминали учасників підняття національного прапора. Проте, присутні при піднятті прапора були переповнені почуттям радості та гордості, що в Хлівчанах, найперше з поміж навколишніх сіл, замайорів національний синьожовтий стяг. І, можливо, не тільки з поміж навколишніх сіл. Адже в одному з випусків газети «Еспрес» з’явилась інформація, що вперше в Україні підняли синьожовтий прапор в м. Стрий 14 березня 1990 року. Отже, враховуючи дану інформацію, є всі підстави вважати, що вперше в Україні синьожовтий прапор підняли саме в Хлівчанах.
24 серпня 1991 року прийнято Декларацію про проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі український народ підтвердив своє бажання жити у незалежній державі.
Не припиняло активної діяльності в Хлівчанах ТУМ ім. Т. Шевченка та осередок НРУ, які знаходили все більшу підтримку серед молоді. В нових умовах почала працювати школа. Змінюється виховна робота, вшановують на належному рівні пам’ять про національних героїв, яких тривалий час замовчували. В цей період активно працює заступник директора з виховної роботи Ольга Хомин. Вона з іншими вчителями організовує школярів на відродження заборонених радянською владою споконвічних українських традицій. З їхньої ініціативи проводяться заходи, присвячені річниці проголошення ЗУНР, Дню злуки, Дню незалежності, річниці бою під Крутами. Урочисто та піднесено святкували всім селом Шевченківські дні.
За ініціативи ТУМ ім. Т. Шевченка велично відзначають День Свободи та Свято першого снопа. Сивочолі дідусі та бабусі плакали, не приховуючи сліз. Адже вперше за багато років так урочисто відзначали ці свята, за всіма християнськими звичаями, і що найважливіше – в оновленій Україні, під синьожовтим стягом.
Дехто скептично ставився до всього, що відбувалось, але вже не можна було зупинити плину часу, який впевнено виводив Україну, як незалежну державу, на арену міжнародного життя.
Село жило одним поривом, всі були згуртовані, одухотворені, навколо ідеї розбудови міцної української держави. ТУМ ім. Т. Шевченка постійно ініціює скликання сходів села, на яких за давньою українською традицією, вирішуються важливі для розбудови питання.
Це був, справді, величний та незабутній період в історії Хлівчан. Жителі села були непереможні у своїх прагненнях до волі, єдності та розуміння того, що від їхніх дій сьогодні, залежить майбутнє їхніх дітей та онуків завтра.
Та чи сподівалися і ті хто гинув у лісах та сталінських таборах, в ім`я України, і ті, які на початку 90х років гідно продовжили великі починання своїх славних попередників, на таке ганебне, безславне та нещадне нищення української національної ідеї та й української державності загалом? Тут доцільні слова Є. Маланюка:
Прогаяли великі дні.
Скалічені й маленькі люди
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну.
Саме так, прогаяли, адже прикрившись національною ідеєю, в кожному місті та селі наверх випливли політичні шахраї та різного роду пристосуванці. Вчорашня нафталінова партійна номенклатура, знявши з грудей червоні значки, одягнула вишиванки, і заповзято почала грабувати рідний народ. Учорашні раби влади переступили свою заповідь про «священну державну власність» і Божу заповідь «не кради» – і стали рабами капіталу. Головними характерними рисами тих «патріотів» є пристосуванство, торг, компроміс, вичікування та лицемірство, які завжди, через свою рабську психологію, готові схилитися перед колишнім колонізатором та перед спокусою власного збагачення. Як наслідок, в умовах нібито незалежної України, процвітає «дикий» капіталізм, олігархократія, надбагатство великої групи осіб, брак середнього класу, зубожіння та безправність абсолютної більшості громадян.
Це все породило небачений за всю історію незалежності розгул українофобії. Почався навальний наступ на все українське: мову, культуру, історію…
А в той час, на шляхах довгої і тернистої історії ми розгубили лицарів, натомість наплодили рабів, що звикли скніти в пропліснявілому імперському хліві. Облизуватися, коли йому плюють у вічі. Їх душить чисте повітря свободи. І вони знову прагнуть тухлятини московського Кремля. Раб є раб. Воювати найстрашнішого ворога не страшно – страшно визволяти раба. Отого ницого холуя, який не хоче волі. Та коли ж ми перестанем бути такими довірливими і такими байдужими до своєї долі?
І нехай славні сторінки нашої героїчної історії, як кожного окремо взятого села та міста, так і нашої прадавньої української нації загалом, додадуть нам гідності і самоповаги. Бо поважати інших ми вміємо так ревно і так запопадливо, що в тій запопадливості губимо власні честь і достоїнство. Нехай кожен відчує себе господарем у своїй господі. Бо той вічний наймит, що живе у ньому, остаточно споганить долю і погубить волю. І, основне, аби кожен почувався українцем. А кожному хамові треба своєчасно давати зрозуміти, що господарі тут ми.
Пам’ятаймо, що розбудова української нації та самостійної Української держави розпочинається з переборення в душах українців раба й підданця. Сьогодні напередодні вирішальних періодів нашого буття або й нашого остаточного зникнення, кожен повинен усвідомити та твердо переконатися в одному, – що Українська Україна постане лише тоді, коли її громадяни приведуть до влади українських націоналістів, які будуть не нищенням будувати, а будуванням нищити, які поставлять український дух попереду української матерії. І тоді рука не здригнеться, щоб змінити все на користь українців! І тоді, за словами нашого молодого львівського поета Юрія Руфа:
Згорять у пеклі підлі яничари
І їхній сміх потоне в небутті.
А потім ми наповним срібні чари
Водою вільної й свобідної землі.
Слава Україні! Героям Слава!
P. S. Велика подяка учасникам згаданих подій за надану інформаційну довідку про історичні віхи у селі Хлівчани на початку 90х років ХХ ст. та архівні фотографії.
Тарас СТАРОДУБ, депутат Сокальської районної ради від ВО «Свобода», житель села Хлівчани.