Святкові події

Соте Різдво Афанасія Попюка

Щороку, 7 січня, Афанасій Федорович Попюк відзначає одразу два свята: День народження та Різдво Христове. Втім, цей рік для нього  особливий, адже чоловік перетнув сторічний рубіж свого життєвого шляху. Цього дня, рівно 100 років тому, у Марії та Федора Попюків з'явився на світ хлопчик, якого назвали Афанасієм, крім нього у родині було ще дві дівчинки  Параска й Ганна. Сім"я жила на Буковині, у гірському українському селі Яблуниця Путильського району Чернівецької області. У 1913 році воно належало до Румунії.

8 січня у гості до ювіляра завітали заступник голови РДА Лариса Фарин, начальник управління соціального захисту населення Сокальської РДА Володимир Огінський, директор територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Тетяна Бугай. Вони зачитали вітальну адресу від Президента України з нагоди 100річного ювілею. У ній, зокрема, зазначено: "…вклоняюся Вашій життєвій мудрості, багатому досвіду, незламності перед воєнними лихоліттями та труднощами післявоєнної відбудови. Радію, що переживши багато бурхливих подій, Ви стали свідком народження незалежної української держави”. Вони вручили ювілярові грошову допомогу (1000 гривень), солодощі й побажали міцного здоров'я, втіхи від кожного прожитого дня. У старенького від радості на очі набігли сльози, а згодом Афанасій Федорович розговорився і навіть заспівав гостям колядку "Нова радість стала".

Так склалося у житті дідуся Афанасія, що власних дітей не має. Дружина померла сім років тому. Нині він доживає віку на самоті. Піклується про нього, уже сім років, соціальний працівник Марія Голота. За цей час старенький прив'язався до неї, наче до рідної доньки. І вона віддячує йому добрим ставленням та турботою. Ось і на Святий вечір наготувала чимало страв: "І кутю, й оселедець, і голубців накрутила, все як годиться",  каже він.

Марія Голота показує альбоми зі старими фотографіями Афанасія Федоровича та його родини. На них  молодий, усміхнений чоловік. Пан Афанасій розказує, що їхня родина мала три гектари поля. Навколо села були ліси та гори, поблизу текла бистра ріка Черемош. Школи у селі не було. Дітей збирали в одній хаті, до них приходив учитель, який навчав їх рахувати та читати.

Через долю його родини прокотилася не одна війна. Батька Афанасія, коли розпочалася Перша світова, забрали у румунську армію. Десять довгих років воював на різних фронтах. Тож на плечі малого Афанасія лягла не тільки чоловіча робота, але й турбота про матір та сестер. Аби вижити, хлопець брався за будьяку роботу. Невдовзі шістнадцятилітній юнак навчився спритно сплавляти ліс по річці. Сплав плотів, як тут називали, дарабів, був нелегкою справою. Цим ризикованим ремеслом плотогонівкерманичів колись займалися цілі родини і навіть села, розкидані по берегах карпатських водних артерій. На кам'янистому дні Черемоша згинули десятки відчайдушних горян. Не раз і Афанасію довелося ризикувати своїм життям, сплавляючи ліс по річці. Одного разу хлопець таки впав з дарабиплоту в розбурхані хвилі Черемоша. Він був міцної статури, тож, без серйозних ушкоджень, зумів вибратися на берег. Афанасій Федорович каже, що, мабуть, через те, що народився на Різдво Христове, завжди відчував себе в опіці Божій. Того ж дня загинули сусіди  батько і син, які сплавляли ліс. Згодом ще не так натерпівся страху, коли їхнього дарабуплота перестрів польський жовнір, і пострілами наказав спинити його. Тоді декількох горян, в тому числі і його, взяли в полон. Проте, коли розібралися, відпустили. І навіть дали дозвіл на вирубування лісу та його сплавляння на польському боці.

У 1935-1939 роках Афанасій проходив військову службу в Румунії. У 1941му в їхнє село прийшли совєти. Почали організовувати колгоспи, батька та матір записали туди. Напередодні він лише повернувся з румунської армії, тож його взяли черговим у міліцію, а потім на рік відрядили на перепідготовку до війська. В цей час в селі було неспокійно, тривало протистояння між поляками, українцями та румунами. Найбільше потерпали прикордонні села. Тут майже щоночі хтось приходив,  залякували селян, щоб ті не йшли в колгосп, забирали корів та свиней. Вбивали та мордували місцевих жителів  одних за те, що співчували українцям, інших, бо мали мадярське чи польське коріння, або ж за те, що записались до колгоспу… Люди жили у страху. Тоді вбили вагітну дівчину Афанасія Уляну і кинули її тіло в ріку. Невдовзі у річці знайшли труп ще однієї дівчини… Тяжкі то були часи.
Невдовзі Афанасія схопили на вокзалі, і разом з іншими юнаками насильно запхали у потяг, який їхав на Урал. Привезли в місто Березники, де були хімічні та металургійні заводи. На одному з таких вони виробляли запчастини для танків та літаків.

Працювали по 12 годин в день. Жили у бараках, де не було води, спали на підлозі. Виснажені робітники ледве пересувалися, але мусили виконувати план. Годували їх у їдальні пісним супом, де не було ні картоплі, ні солі, ні м'яса. Видавали кожному по 50 грамів хліба: буханець різали на 12 чоловік. Молодого та працьовитого Афанасія помітили і призначили бригадиром. На заводі чоловік відпрацював п'ять років. Пізніше хлопець пішов у будівельники, де теж були потрібні працьовиті руки. Починав зі столяра, згодом став бригадиром, потім  майстром. Хлопець навчався у вечірній школі. Познайомився з Валентиною, яка втратила на фронті чоловіка, у неї була донька Люся від першого шлюбу.

1945 року писав до матері, але листи поверталися назад зі штампом: "адресат вибув". У серце закралася тривога, вирішив негайно їхати додому. Грошей на квиток не мав, тож добирався поїздом, як міг, навіть працював помічником машиніста. В рідне село діставався 18 діб, щоб побачитись із рідними. Ледь живий та голодний приїхав до райцентру. На вокзалі зустрів двох вчительок з рідного села, які розповіли, що його маму вбили. Повідомили, що в селі неспокійно, весь час когось убивають. Радили йому повертатися назад в Росію, мовляв, ніхто не буде розбиратися чи його насильно вивезли чи ні, адже він приїхав з московщини. Але хлопець таки вирішив дістатися до отчого дому. Батько перелякано зустрів його на порозі: "А ти звідки, сину?" Тато сидів у хаті без світла, а дідусь заліз від страху під лавку. Ввечері вони сховалися у стайні, щоб поговорити. Тоді батько оповів, що матір та чоловіка його старшої сестри вбили. І просив його вранці тікати звідси, бо тут його вб'ють. Зранку приїхав якийсь чоловік, посадив його на коня і відвіз на станцію. Знесиленого скинув у вагон, який їхав на східну Україну. Афанасій дорогою гірко плакав за матір'ю, яка була для нього найріднішою людиною на світі. Тепер ніщо його тут не тримало, лише болючі спогади… Хлопець мусив повертатися назад… Лише через п'ять років йому пощастило отримати листа від рідних з Буковини.

Відтоді часто листувалися. У місті Березники одружився з Валентиною. Їм виділили однокімнатну квартиру, а згодом двокімнатну. Здавалось, життя налагодилось. Подружжя працювало у будівельному тресті: він  прорабом, а дружина  бухгалтером. За довголітню та сумлінну працю в галузі будівництва Афанасій отримав чимало грамот і нагород. Завжди був душею компаній та мав багато друзів. Знав багато пісень та коломийок, які гарно виконував. Та роки злетіли і нині багатьох знайомих уже нема серед живих. Залишилися лише спогади та світлини…

1970 року вийшов на пенсію. Донька Валентини, Людмила, після закінчення вишу отримала скерування на роботу в Червоноград. Невдовзі вийшла заміж, народила доньку. І Валентина Миколаївна вирішила перебратися ближче до доньки, щоб допомагати їй. Невдовзі подружжю пощастило обміняти житло. У 1978 році сім'я переїхала в Сокаль. Жили дружно, але після перебудови донька Людмила переїхала в Росію. А як не стало пані Валентини, а потім і її доньки, обірвалися зв'язки із родиною покійної. Відтоді пан Афанасій живе самотньо. Чоловік змирився з долею, каже, що так йому, мабуть, судилося… Нині він вже не виходить з квартири, бо боїться впасти. Практично, пані Марія є єдиною його співрозмовницею. На жаль, сусіди, з якими колись так любив погомоніти на лавці у під'їзді та співав для них коломийки і українські пісні, теж нездужають або ж відійшли у кращі світи.

Рецептом власного довголіття дідусь Афанасій називає "ні дня без праці", бо відколи себе пам'ятає, трудився. Жив просто, як і всі люди. Ніколи ні в чому людям не заздрив, бо кожен живе, як може. А ще був поміркованим у харчуванні, це, мабуть, було обумовлено не свідомо, а постійними нестатками, що випали на його долю. Ніякої дієти не дотримувався. Любить молоко та трав'яний чай, який запарює за власним рецептом: із листя суниць, ромашки та гілочок малини. Їсть рибу та багато фруктів.

Щодень споживає цибулю і часник. Ніколи нічим не зловживав: ні алкоголем, ні цигарками. Часто приймав гарячі ванни. І нині любить поніжитись у ній. Майже не хворів, до лікарів не звертався. Мав лише операцію на оці. Зате часто їздив на курорт  у Крим та в Одесу. Все це, безумовно, сприяло довголіттю. До того ж, у його роду, особливо по батьківській лінії, було чимало довгожителів. Батько прожив 94 роки, сестра Парасковія  86, його бабуся понад 90, усі вони працювали до останнього дня.

Мабуть, він у них і вдався. Ще позаторік Афанасій Федорович ходив до лісу по гриби  це його хобі, і сам обробляв грядку біля будинку. Тепер бідкається, що здоров’я вже не те, особливо скаржиться, що в руках вже не та сила та поганий зір, бо не бачить на одне око, й погано чує. На життя не нарікає, каже, що попри все є щасливим, бо дочекав сотого Різдва при пам'яті і бадьорому настрої. А такий дарунок долі випадає не всім.

Любов ПУЗИЧ.

На знімках: вгорі  Афанасій Федорович ПОПЮК з соціальним працівником Марією ГОЛОТОЮ; справа  з дружиною Валентиною; внизу (на фото  в центрі)  у колі родини.
Фото автора і з сімейного альбому.

Голос Сокальщини на GoogleNews