Головна / Влада працює / Двадцять років співпраці : про минуле, сьогодення і майбутнє

Двадцять років співпраці : про минуле, сьогодення і майбутнє

Цього року свято врожаю в Долгобичеві (Польща) об`єднали з 20ю річницею транскордонного партнерства. Урочистості розпочалися в костелі Богоматері Ченстоховської. Опісля в гмінному культурному центрі старости дожинкові Агата Гаржинська з Долгобичева і Роман Піотровський з Гульча вручили хліб керівникам гміни і повіту.
 

У святкуваннях взяли участь Ігор Дацюк, голова районної ради, Микола Пшевлоцький, котрий двадцять років тому, як представник Президента України у Сокальському районі, підписав угоду про співпрацю між Сокальським районом та гміною Долгобичів, Федір Мельничук, мешканець Варяжа, один з ініціаторів транскордонної співпраці.
 

Голова районної ради І. Дацюк вручив коровай, який поділили між всіма учасниками свята. М. Пшевлоцький наголосив на важливості підписання угоди про співпрацю між прикордонними регіонами. На святкуванні була зачитана Угода від 10 вересня 1992 року про партнерство між Сокальським районом і гміною Долгобичів, наголошено, що ця ініціатива тим паче цінна, адже стала поштовхом для відкриття митного пункту пропуску на кордоні Долгобичів – Угринів, який уже тимчасово працював під час проведення Євро2012.
«Голос з-над Бугу» більш детально про співпрацю і сьогодення попросив розповісти Миколу Пшевлоцького. Ось що він сказав:
 

– Мені приємно було отримати подяку, в якій, зокрема, є такі слова: «Від щирого серця вдячні вам за дуже цінне для нашої доброї співпраці – підписання двадцять років тому історичної угоди про партнерство. Маємо надію, що той момент так само був значимим для вас як і для нашої гміни. Цей документ відкрив можливість корисного, як час показав, нашого спільного розвитку, мрій і очікувань щодо новітнього дорожнього прикордонного переходу між Польщею і Україною. З плином часу ми можемо оцінити умови, в яких українці і поляки користувались спрощеним переходом у ВаряжіВісмері, а останнім часом – УгринівДолгобичів, який працював під час Євро2012… В честь двадцятиліття підписання угоди про партнерство, вдячні за тодішню позицію».
 

До речі, кількість людей, якІ скористались цим переходом, свідчить якнайкраще про його важливість. З української сторони всього за місяць кордон перетнули майже три тисячі осіб, а з польської сторони – дві з половиною тисячі. Це при тому, що про цей митний перехід ніхто ніде не анонсував. В основному ним скористались суб’єкти господарської діяльності і приватні особи, вболівальників було всього кілька десятків.
 

– Добросусідські відносини тривають з нашим прикордонням…
 

– Так, співпраця є з місцевими радами Варяжа, Белза, Хороброва, Сокаля та іншими. Щодо двадцятилітнього ювілею підписання угоди про партнерство між Сокальським районом і гміною Долгобичів. У той час з повітом неможливо було укласти таку угоду, бо їх тоді не існувало. Були воєводства і гміни, – у Польщі тоді існувала двоступенева схема адміністративнотериторіального устрою. Гміну Долгобичів очолював Юзеф Демендецький, він і нині її очолює, а я в той час був головою Сокальської райдержадміністрації, Представником Президента України у Сокальському районі.
 

Якщо порівняти гміну двадцять років тому і тепер, то видно, що там є чимало позитивних змін. Але депресивність прикордонна територія відчуває і досьогодні. Тому вони зацікавлені у розвитку транскордонної співпраці так само, як і ми. Митний перехід Угринів-Долгобичів дає вихід полякам на українську сторону з населенням близько півмільйона, це – Сокальський, Радехівський райони, м. Червоноград, найкоротша дорога на Тернопіль.
 

Звичайно, з нашої сторони все впирається в інфраструктуру, зокрема в дороги, які відсутні. Добре, що до Євро2012 зробили її відтинок від траси Львів-Ковель до кордону через Нісмичі, Угринів, хоча проектом передбачений об’їзд с. Нісмичі, сподіваємось, що це буде в перспективі. Дуже важливо, щоб ця дорога не закінчувалася трасою Львів-Ковель, для того, аби розвивати потенціал цього переходу – новітнього, досконалого. До речі, збудованого на польській стороні, що передбачає виконання відповідних функцій, як українськими, так і польськими службами по один бік кордону. Це дуже зручно для людей.
 

На урочистостях були присутні представники польської влади, зокрема ексвоєвода, депутат польського сейму Генев’єфа Токарська. Остання особливо наголошувала на необхідності розвитку інфраструктури, зокрема доріг, з української сторони, а з боку Польщі – триватиме будівництво до його повного завершення. Нині поляки зіткнулись із перешкодами в здійсненні тендерних процедур. Хтось оскаржив правомірність результатів тендеру, тому зараз відбувається судовий процес. Як тільки він завершиться, будівництво буде продовжено.
 

– Мабуть, потрібно відкривати переходи в Белзі, Угнові….
 

– Звичайно, зараз треба працювати не тільки над тим, щоб задіяти в повному обсязі цей великий перехід, митницю УгринівДолгобичів, а дуже важливо в контексті малого прикордонного руху, в межах тридцятикілометрової зони з однієї і другої сторони пришвидшити відкриття переходів ВаряжВісьмер, у Белзі та Угнові. Особливо сприятливі умови для цього у Варяжі, де практично є все, зокрема, й дороги з двох сторін. Тому в режимі пішохідного та велосипедного переходу там вже можна починати роботи. Але спершу треба завершити їх на переході Угринів-Долгобичів. Українська сторона повинна наполегливо здійснювати всі кроки, спрямовані на те, щоб повністю реалізувати потенціал прикордонної співпраці. Наприклад, між Україною і Угорщиною (на Закарпатті) є переходи для малого прикордонного руху через кожні п’ятьвісім кілометрів.
 

– А якщо порівняти наші та їхні дороги?
 

– У нас вони відсутні. Якщо порівняти дороги десять років тому і зараз – то це небо і земля. Тоді Волинь ставила собі за приклад дороги Львівщини, і, в першу чергу, Сокальського району. Нині ж картина зворотня, і про те треба казати. На це має бути спрямована діяльність влади, в першу чергу, державної, бо це її функції. Органи місцевого самоврядування в межах комунальних доріг можуть щось зробити, а більшість доріг загального користування – державні і відповідальність за них несуть органи державної виконавчої влади. У наших безпосередніх сусідів сьогодні багато уваги приділяється створенню транспортного коридору під назвою «Надбужанка», який охоплює територію від Влодави на півночі і дає вихід до Перемишля на півдні, та може бути ефективним лише при наявності транскордонної мережі.
 

– Кажуть, що багато доріг зруйнували через перевезення важковаговими машинами солодких коренів?
 

– Справа не в буряках. Наприклад, дорога Савчин-Жвирка. Нею зараз практично не користуються. Колись по ній перевозили більше ста тисяч тонн буряків, понад п’ятдесят тисяч тонн зерна, а ще й молоко, м’ясо, тощо. Нині там таких вантажів не возять, а дорога відсутня. Якби років двадцять тому на ній перед жнивами була б хоч одна ямка, то голову райдержадміністрації «розтерзали» б. Дороги треба доглядати, ремонтувати, бодай час від часу. А, скажімо, на дорогу СокальТартаківСтоянів раз останню шуфлю асфальту поклали в червнілипні 2006 року, ще за уряду Єханурова.
 

– Можливо в тому причина бездоріжжя, що немає на Сокальщині такої фірми, працівники якої б ремонтували дороги. А коли асфальт привозять з інших районів, то про що можна говорити?
 

– Система, звичайно, недосконала. Але з іншого боку така сама вона і на Волині, і на Рівненщині, і в Тернопільській області. А найгірші дороги, де? На Львівщині! Сьогодні зі Сокаля до Радехова швидше як за півтори години не заїдемо.
 

– А щодо створення в районі власного комунального підприємства? Тоді треба буде виділяти кошти тільки туди, а не на освіту, культуру чи медицину…
 

– Так, звичайно, в першу чергу, це «посадить» інші галузі. Можна застосувати іншу схему спрямування коштів з місцевого бюджету на місцеві дороги, але вона не є така прямолінійна, як це здається на перший погляд. Дороги є на балансі держави, це не комунальна власність. А от знайти спосіб підтримати їх фінансово, шляхом реалізації відповідних програм, можливо. До речі, так чинили до 2004 року включно.
 

– Але ще є двояке ставлення до роботи, брак відповідної техніки…
 

– Пам’ятаю: ті дороги, які збудовані більше п’ятнадцяти років тому Кулявцем Ярославом Дмитровичем, як керівником «Агрошляхбуду», ще не райавтодору, стоять і понині. Отже, справа і в людському чиннику, у ставленні до виконання своїх обов’язків.
 

– Пане Миколо, повернімося до урочистостей у Долгобичеві, хто був з вами, проаналізуйте це з історичного погляду.
 

– Делегацію очолював голова районної ради Ігор Дацюк. У її складі були: Федір Дмитрович Мельничук з Варяжа, наш народний посол, який найбільше доклав зусиль для налагодження добросусідських відносин з Польщею. Крім того, Микола Степований з Червонограда і його дружина. Були також запрошені Хоробрівський сільський та Белзький міський голови – Володимир Сава та Володимир Муха, колишній Варязький сільський голова Марія Закревська, але з об’єктивних причин вони не змогли поїхати.
 

Значення цієї угоди для налагодження транскордонної співпраці велике не лише в господарській царині, а й, у взаємодії, в гуманітарній, культурній, спортивній сферах, які дуже активні. Для прикладу, у питаннях меморіалізації нашої історичної пам’яті, вшанування місць поховання борців за незалежність України – угода мала першочергове значення. Свідченням цього є меморіальний комплекс на околиці села Ліски, де 26 лютого 1946 року поліг 41 повстанець в нерівному бою з енкаведистами. Проти кількох десятків наших хлопців було кинуто кілька сотень (до батальйону) озброєних до зубів енкаведистів. Жоден з поля бою не відступив. І коли залишилoсь декілька повстанців, яким енкаведисти пропонували здатися, гарантувавши життя, навіть оформити це, як явку з повинною, ніхто не піддався, останні гранати і кулі залишили для себе.
 

Федір Мельничук розповідав, що повстанці в окопі полягали головами один до одного по колу і по команді випустили в себе останні кулі, підірвали останні гранати. Там поховані хлопці з різних сіл, міст Галичини, Волині, Холмщини, які є на території Польщі і України. Перше прізвище – Микола Кващишин, уродженець Пархача (нині – Межиріччя).
 

Цей комплекс був створений на початку 90х років і підставою для його облаштування була якраз ця угода, головними ініціаторами виступили мешканці Варяжа, сільська рада, господарство, яке тоді очолювала Марія Андріївна Ковальчук. Але найпершим ентузіастом був Федір Мельничук, котрий і донині всюди встигає.
 

Наші сусіди з належною повагою ставляться до цього меморіального комплексу. Мав місце випадок, коли з арки зникла табличка з написом «Слава героям!». І достатньо було інформації з нашого боку, щоб цей напис знайшли і встановили на попередньому місці. Для того, щоб ніхто його більше не зірвав – заварили. Ми не знаємо хто це зробив, але точно – з польської сторони.
 

– Культурні заходи, спортивні змагання зближують народи…
 

– Треба розвивати й господарські зв’язки. А для того потрібно відкривати митні переходи, не зупинятися на тому, що є. Завдання номер один: УгринівДолгобичів задіяти в повному обсязі. А тоді, за схемою малого прикордонного руху щодо тридцятикілометрової зони, повідкривати такі ж самі переходи (можливо, іншого рівня, масштабу) у Варяжі, Белзі, Угнові. Ще раз повторюсь, найкраще для цього надається Варяж. Потрібно прийняти відповідні рішення.
 

– Польщі в багатьох питаннях допомагає Євросоюз…
 

– Звичайно, це так. Дві третини польської інфраструктури створено за кошти Євросоюзу. Зрештою, реалізація спільних проектів за грантами Євросоюзу і для нас уже приносить певну користь. Можемо в цьому переконатися на прикладі придбання пожежного автомобіля для комунальної пожежної команди у Белзі. І багато чого іншого, що реалізувалося в минулому, є на часі, і буде здійснено в майбутньому.
 

Можемо собі уявити на скільки зросте ефект такої взаємодії від асоціації з Європою, не кажучи вже про входження в Євросоюз, якщо ми це здійснимо повномасштабно. Адже і польський кордон теж облаштовували і розбудовували за кошти Євросоюзу. І нині вони забезпечують функціонування прикордонної служби теж, в першу чергу, за кошти Європейського союзу. Ми могли б також це робити, але найперше на східному кордоні.
 

– Але скільки ж цього чекати, адже бачимо, як керівники держави вже хочуть в євроазійський союз?
 

– Скільки цього чекати – залежить від нашого рівня відповідальності і непродажності. Якщо українці не продадуть свої голоси і відповідально підійдуть до виборів 28 жовтня, то чекати недовго, а якщо кожен займе позицію розчарованого, збайдужілого, то можна чекати й вічність. Розчарованість – це особливо лукава форма відступництва, м’яко кажучи. «Я розчарований» – чути неодноразово. В чому розчарований? В тому що ти – українець, що ти народився на цій землі, що ти маєш тут можливість жити і працювати, стояти на своєму до кінця, відповідати за це, робити все для того, щоб тут було добре – в цьому розчарований? Хтось за тебе має зробити? Тому я б тих всіх «розчарованих» повіз на меморіальний комплекс в Ліски, на могилу наших повстанців, котрі всі до одного, не в своїй державі, без якоїсь історичної перспективи, просвітку найменшого, поклали голови, бо знали, що має бути незалежна Україна, маємо бути тут, в Україні, ми господарями, а не бознахто. Це велика наука для всіх нас. Я попросив телерадіокомпанію «Сокаль» зробити репортаж про Ліски, приурочити це до 70річчя створення УПА, думаю долучиться і «Голос з-над Бугу».
 

– Згадали про вибори, сьогодні маємо дванадцять кандидатів у депутати по Сокальському 124 округу, висунутих партіями, є самовисуванці.
 

– З українського боку має бути тільки один, тільки один (!), а з боку влади, під різними мікруваннями, може бути й більше, це їхній клопіт, їхня проблема. Вони сьогодні дійсно маскують своїх основних висуванців, діють через самовисуванців, через якісь інші невідомі партії, про які в нас ніхто не чув. Але ми чітко розуміємо: сьогодні тільки ті реальні опозиційні сили, які координують свої зусилля, узгоджують свої дії та своїх кандидатів, мають реальні шанси перемогти. І тільки їх треба підтримувати.
 

– До затвердження ЦВК кандидатів у депутати говорили про те, що Ви балотуватиметеся до ВРУ, але цього не сталося. Чи було у Вас таке бажання?
 

– Наша політична сила – Конгрес Українських Націоналістів – на рівні області (на жаль, лише обласна організація КУНу) був активним учасником Комітету опору диктатурі. Тут йшла мова про погодження єдиних кандидатів, так би мовити, від опозиційної лави. Якщо би вибір впав на мене і було сказано, що Пшевлоцький – єдиний узгоджений кандидат, я б виконував це рішення. Але оскільки визначено Степана Курпіля, я його підтримую і всіх закликаю це зробити. Бо це логічно, це правильно, і це на користь української справи, українського інтересу і української позиції. Будьякий інший підхід веде до програшу. Бо там, де двоє б’ються, третій користає.
 

– Чим нині займаєтеся?
 

– Викладаю у Національному університеті імені Івана Франка. Справжньому університеті. Так його називаю. Я – доцент кафедри ґрунтознавства та географії грунтів на географічному факультеті. Це той факультет, на якому я вчився, який закінчив, де захистив дисертацію, нині працюю над докторською і вчу студентів. Маю до сотні друкованих праць. Є чимало напрацювань, які стосуються законодавчорегуляторної сфери використання земель, грунтів. Але це не скоро має перспективу бути зреалізованим.
 

Якщо українці переможуть на виборах, то, сподіваюся, ті напрацювання, які є у моїх колег, зокрема у Степана Позняка – фундатора і чільного вченого львівської школи ґрунтознавства, будуть втілені у життя.
 

– Ви відвідали Форум видавців, який нещодавно відбувся у Львові, які враження?
 

– Львівський форум книговидавців – особливе явище не лише в культурному, а загалом, у суспільному житті держави. Він завжди надихає, додає оптимізму. Я взяв участь у презентації четвертого тому енциклопедії Львова. Це унікальне видання. Жодне інше місто в Україні такого видання не реалізує, навіть не ставить перед собою завдання мати щось подібне. Мені приємно, що я – автор однієї, хоч і невеличкої статті, але про хорошу, гідну людину – Ярослава Лемика, відомого громадського діяча, редактора і засновника дитячого журналу «Світ дитини», – певно, єдиного в Україні дитячого журналу, просякнутого українським духом, доступного для дитячого світосприйняття.

Розмову записав Василь СОРОЧУК.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

17 − eight =

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!