Згадаємо, як це було

75 років тому Росія вже краяла Україну

Російські політики, запрошені 24 жовтня авторами програми "Свобода слова" на московському телеканалі НТВ, відмовили Україні у праві не лише на острів Тузлу, а й на Крим, Херсон, Миколаїв та Одесу. Може, їхні апетити вгамуються, коли їм нагадати, що насправді все є із точністю до навпаки  Росія несправедливо володіє багатьма етнічними українськими землями.
Поїзд пішов…

Зокрема, голова комітету з міжнародних справ Держдуми РФ Дмитро Рогозін 24 жовтня ц.р. заявив: "Україна входила до складу Російської імперії після Переяславської ради з однією територією, нехай би вона з цією територією і виходила. До чого тут Крим, до чого Севастополь і до чого Тузла?" Його доповнив ексфункціонер адміністрації президента РФ Альфред Кох: "Інтереси Росії не обмежуються островом Тузла. Вважаю, що Росії по праву, по факту, може, дипломатично, деюре, якось інакше, але по факту повинні належати і Крим, і Херсон, і Миколаїв, і Одеса. Нагадаємо: проголосувавши на Всеукраїнському референдумі 1991 року за незалежність України від СРСР, переважна більшість населення Криму, Херсона, Миколаєва та Одеси зреклася держави зі столицею у Москві.

Своєю чергою, Росія зреклася їх:

*приєднанням 1991го до Гельсінського Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, який проголосив непорушними всі міждержавні кордони;

*законом "Про державний кордон Російської Федерації", яким визнано кордони РРФСР з іншими республіками СРСР;

*ратифікацією "Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ" від 31 листопада 1997го, котрий підтверджує територіальну цілісність сторін і непорушність кордонів між ними.
    
Анексії

Зобов'язання поважати кордони сусідньої держави дотримує наразі лише Київ. Не нагадуючи при цьому, що, згідно з договором від 12 червня 1918го, Україні належали території, які входять нині до РФ. Зокрема: повністю або частково Білгородський, Грайворонський, Корочанський, Путивльський, НовоОскільський, Рильський та Суджанський повіти Курської губернії і Бирюцький, Богучарський, Валуйський та Острогозький Воронезької, населені переважно українцями. Гетьман Павло Скоропадський вів також переговори з крайовою радою Кубані про приєднання до України цього краю, теж населеного переважно українцями, однак цьому перешкодили антигетьманське повстання й українськоросійська війна 1918-1921 років.

А вже наприкінці 1918го російські більшовики, запевняючи, що йдуть допомагати УСРР (так тоді називалася УРСР) позбутися українських "буржуїв", фактично анексували частину України.

Деюре Москва закріпила її за собою, нав'язавши 25 лютого 1919го своєму сателітові УСРР "Договір про кордон". Межу між Україною і Росією, встановлену 12 червня 1918го, відсунули при цьому далеко на захід.

Новий кордон проліг по лінії Сураж  Унеча  Стародуб  НовгородСіверський  Глухів  Рильськ  Колонтаївка  Суджа  Бєленихіно  Куп'янськ. Від України відкраяли не лише західні повіти Курської та Воронезької губерній і південні  Гомельської, яка входила тоді до складу РРФСР, а й східні повіти Чернігівської Новозибківський і Суразький.

Відтак у Москву та Харків, тодішню столицю УСРР, одразу ж почали надходити резолюції місцевих органів влади відкраяних адмінодиниць про возз'єднання з Україною. У Курській губернії за це проголосували з'їзди рад Коров'яківської й Кульбаківської волостей Рильського повіту та Новознесенської і Грайворонської Путивльської, а також виконкоми рад Білгородського, Корочанського й НовоОскільського повітів.

Однак Москва анексувала 1923го наступні українські землі: Таганрозьку й Шахтинську округи Донеччини загальною площею 6,5 тис. кв. км, населених 325 тис. осіб. Вони залишилися у складі РРФСР навіть після того, як перепис населення 1926го встановив, що 71,5% жителів Таганрожчини  українці.

Арбітраж

Наївно сподіваючись повернути втрачені території, голова ВУЦВК Григорій Петровський доручив Держплану УСРР та академікамісторикам Дмитру Баталію й Михайлові Грушевському підготувати, незалежно один від одного, етнографічні характеристики губерній РРФСР, сусідніх з Україною. Результати цих досліджень підтвердили дані перепису 1922го: у Воронезькій та Курській губерніях проживало тоді 1 млн. 704 тис. українців. Причому в західних повітах цих губерній, відкраяних від України, наші колишні співвітчизники становили понад 90% населення.

На підставі цих даних уряд УСРР підготував "Український проект врегулювання державних кордонів між УСРР, РРФСР і БСРР (Білоруською СРР.  Авт.), з яким звернувся 1924го до ЦВК СРСР. Харківські більшовики вимагали повернення їм територій із населенням 1 050 956 осіб, 69% яких були українцями.

Зокрема, із Брянської губернії  частину Севського повіту, з Гомельської  Семенівську волость, а з Воронезької  Богучарський, Валуйський і Росошанський повіти, південь Острогозького й Калачовського та захід  Павловського. А з Курської губернії  Білгородський та Грайворонський повіти, 11 волостей Путивльського, 8  НовоОскільського, 6  із Рильського, більшість волостей Корчанського й частину Суджанського, а також Пермську волость Обоянського.

ЦВК СРСР створив для розгляду цього проекту паритетну комісію на чолі з головою ЦВК БСРР Олександром Черв'яковим. Від УСРР до неї увійшли секретар ВУЦВК Панас Буценко й представник уряду УСРР у раднаркомі СРСР Михайло Полоз. Від Росії  колеги за фахом її нинішнього президента  Олександр Бєлобородов, котрий очолював чекістів РРФСР у 1923

1927 роках, та Мартин Лацис, який керував каральними органами в Україні в 1919-1921 роках.

За словами П. Буценка, під час переговорів обидва чекісти з Москви демонстративно називали українців "малоросами", а повернути УСРР погоджувалися лише території, на яких проживали 236 тис. осіб  у 8,7 раза менше, аніж сподівалися в Харкові.

Навіть більше  москвичі висунули зустрічний "позов" щодо українських земель. "Маленькій" Росії забракло тоді НовгородСіверського та Старобільського повітів і частини Сумської, Охтирської та Харківської округ. Натомість голова комісії визнав ці претензії безпідставними й наполіг на прийнятті компромісного рішення: РРФСР не отримувала жодних нових територій, а УСРР  лише половину тих, на які претендувала.

Однак ЦК РКП(б) на компроміс не погодився і переконав ЦВК СРСР повернути 1925го Україні території, на яких проживала 178 081 особа  на 42 тис. більше, аніж погоджувалося керівництво РРФСР, але в 7,4 раза менше, аніж сподівався уряд УСРР, і на 200 тис. осіб менше, аніж "депортували" з УСРР у 1919 та 1923 роках. "Репатріювалися" тоді з нею в Україну лише жителі дев'яти населених пунктів Брянської губернії, Троїцької волості і частини Уразівської волості Воронезької губернії, Семенівської волості Гомельської губернії та Путивльського повіту, Криничанської волості і півдня Грайворонського повіту та Муромської волості Курської губернії.

Епілог

1927го ЦК КП(б) У ще раз звертався до ЦК ВКП (б) із доповідною запискою, нагадуючи, що, за переписом 1926го, "на безпосередньо прилеглій до УСРР території РРФСР залишилося українського населення понад 2 млн., яке розташувалося компактними масами в Курській, Воронезькій губерніях і в ПівнічноКавказькому краї". Та ще довше на сходи, обирали ходаків в урядові кабінети, писали звернення із проханнями не залишати їх у складі РРФСР.

Приміром, жителі Красноянського району Валуйського повіту Воронезької губернії записали в постанові своїх загальних зборів:

"Ніхто нас не питав про бажання до України чи до Московії, а судьбу нашу вирішували о прилученні України русаки різних руських губерній, котрі скрізь служать по учрежденіях, і вони стараються, щоб к Московщині приєднатися. Ми, громадяни, просимо о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері-України. Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній землі".

Сількор П. Самоорало зі села Червоного на Валуйщині писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України". А жителі Воронцовки Добровського повіту Воронежчини повідомляли в колективному листі: "У нас було поставлено питання про перехід до України.

Було проведено мітинг, на якому зібралися тисячі людей. Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду.

Наше 12тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані".

Уже 1927го ЦК КП(б)У звертав увагу ЦК ВКП (б) на те, що  з 56 033 школярів українців Курщини освіту рідною мовою здобувало лише 345 (0,6%). Нині  жоден.

Ігор ГОЛОД

("Молода Галичина", 6 листопада 2003 р.).       

Голос Сокальщини на GoogleNews

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − fifteen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.