У місці, де «сходяться» три землі українські: галицька, холмська, волинська, неподалік клап-тика холмської землі – села Пісочного, яке єдине предсталяє усю Холмщину в Україні, збудовано величний пам“ятник жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр. на пожертви патріотів холмської землі та кошти, виділені Львівською обласною держадміністрацією і за підтримки Львівської обласної ради та Сокальських районної ради та райдержадміністрації. На плитах пам“ятника викарбувано такі слова: «Спалено українські села: Пасіка, Моложів, Стрільці, Тугані, Мірче, Молодятичі, Малків, Погоріле, М“ягке, Турковичі, Сагринь, Ріплин, Теребінь, Стріживець, Маличі, Ласків, Шиховичі, Андріївка, Модринець, Модринь, Масловичі, Миняни, Козодави, Тихобіж, Сліпче, Космів, Жабче, Ощів, Хорощиці, Берестя, Верешин, Витків, Смолигів, Старе Село, Ліски, Костяшин, Потуржин, Телятин, Крилів, Новосілки, Верховина і десятки інших. Зруйновано наші кладовища – історичні пам“ятки, пограбовано і присвоєно національні цінності. Знищено 217 храмів, 194 – переобладнано під костели. Убито або зака-товано тисячі невинних українців, сотні патріо-тів замучено в тюрмах і концтаборах. Вигнано з рідних осель і депортовано майже 180 тисяч людей. Майже 40 тисяч холмщан насильно переселено в північні та західні землі Польщі з метою асиміляції. Майно пограбовано, землі привласнено. Убито і заарештовано тисячі вояків УПА, які зі зброєю в руках мужньо захищали свою землю і боролися за волю України. Вічна їм слава!».
Пам“ятник височить в оточенні близьких і більш віддалених поселень Холмщини, Волині, Галичини, на спільному терені яких Українська Повстан-ська Армія у вирі воєнних подій героїчно і жертов-но відвойовувала нашу державність, боронила українське населення від нелюдської сваволі загарбників. Біля постаменту у почесній варті колишні вояки УПА з Волині. А де ж наші зі Сокальщини, Червонограда? Адже не один з них боровся з ворогами на цих теренах. Лише холмщанина і члена Сокальської станиці вояків Братства УПА Василя Кашубу побачила у однострої українських повстанців. «Як я міг не прийти?!, – розчулено промовив сивочолий колишній вояка. – Якби навіть йти не міг, то, здається, доповз. Та це ж недалеко моя рідна сторона. І саме тут від-дають шану десяткам знищених холмських сіл, тисячам люду. А в Пісочному полеглим бійцям і командирам УПА насипано високий курган з Хрестом на вершині. Тут, неподалік у Войславичах мене мало не розстріляли, бо переносив для української партизанки важливу вістку». З таким же запитанням, чому не було наших та Червоноградських членів Братства вояків УПА, звернувся до мене багатолітній політв“язень, колишній вояк УПА Петро Хрущ: «Прийшов до мене Михайло Куцяба, котрий був на відкритті пам“ятника, розповів як все урочисто відбувалося, тільки з жалем додав, що офіційно нас туди ніхто не кликав. Хто хотів – сам приїхав, а хотілося б, щоб і наші вояки (їх вже так небагато) стали у почесній варті, підняли наш державний прапор і червоночорне знамено українських націоналістів, під яким ми боролися з бандитами та АК, які нападали і нищили україн-ські села і наш люд. Ми їх боронили. А нині мали б віддали шану закатованим. Ми ж один народ. Маємо про це пам“ятати…».
Про ті страшні події в долі нашої України пам“я-тає багато холмщан, тому й з“їхалися сюди звідусіль: зі Львова, Червонограда, Волині, Рівненщини і навіть Канади. Багато з них одягнули старовинні вишиванки своїх бабусь і дідусів, батьків. Як пам“ять про них і сплюндровану, окровавлену, зне-долену, а тепер ще й не свою Холмщину. Зі Сокальщини поприїжджали родинами, по кілька поколінь. Бабуся, мама, доня. Але навіть серед бабусь було мало тих, хто добре пам“ятав або ж знав про своє родинне село, місто. Хіба з розповідей батьків, дідів, бабусів. І їх печаль, біль, пам“ять впали на рамена молодших поко-лінь, а ті, як найсокровенніший дар, тримали і три-мають їх у закутках своєї душі. Теперішніх холм-щан, котрі не народилися у Холмщині і навіть не сподівалися її побачити, об“єднують спільний біль за спаленим селом, замордованою родиною, сплюндрованою церквою, невмируща пам“ять про тих предків, які сплять на українських цвинтарях і вічна любов до омріяного Холмського краю. Серед цього многоликого людського моря я підій-шла до миловидної добродійки Любові Василів (Базюк), нині вона громадянка Канади, але щороку два місяці перебуває в Україні. Пані Люба пише і видає книжки. У своєму доробку має їх шість, це в основному історичні та політичні твори. Розповсюджує цю літературу у Східній Україні, а також дарує Духовним семінаріям Луцька та Рівного. Її батько о. Йосип був священиком. А родина мешкала неподалік Холма у Жмудзі. Пані Люба ніколи не забуває свою малу Батьківщину, і саме вона офірувала на цей пам“ятник по 500 амери-канських та канадських доларів. Свій великий біль, тяжку тугу, гіркий спогад про ті кривди, яких зазнали українці Холмщини від поляків, як страшний тягар носить у душі майже дев“яносторічний Віталій Процюк. Дуже глибока і ще жива рана у його серці, яка донині кровоточить і не дає прощення тим, хто так жорстоко знущався над його і тисячами родинами холмщан, яким забрали все: оселю, сім“ю, життя і їх Холмщину. Коли я попросила його поділитись спогадами, то він дав свій вірш «Пам“ятник», додавши: «Тут все сказано, але ж ви його не надрукуєте, ось я хотів виступити на урочистому віче, в присутності влади, але не дали, кажуть, виступите під час концерту. Що ж виступлю, але чи мене хтось почує?!». Справді вірш гострий і правдивий, може він не настільки поетичний, наскільки політичний, це наначе полиновий стогін скривджених душ тисяч холмщанів, що вилився римованими рядками на папір:
Чому ми бранці в ріднім краю
І на колінах стоїмо?
Чому сусід наш ніс свій пхає,
А ми покірно мовчимо?
Чому віками терпим ката?
Як ті раби, як злидарі,
А він зухвало заліз в хату,
Забравши наше все собі…
А по другому боці дороги автор книги «Переселенці» Ірина Цельняк радо роздавала автографи усім, хто просив, і також слухала сповіді холмщан, котрих доля викинула з рідної хати. Зустріла тут наших сокальчан-холмщан з Миколаївської цер-кви, котрі приїхали помолитися до пам“ятника за душі убієнних та заспівати віночок холмських пісень. Зіновій Юзв“як, нині мешканець Хороброва, а вихідець з Новосілок, розшукував своїх односельців. Я дивилась на них і мені на думку спали строфи вірша Богдана Лепкого: «Чи й нині мерехтять зірки над хатою старою?… Гей краю мій, не знаєш ти, як тужно за тобою».
І ось до пам“ятника підійшли священослужителі українських православних церков Київського патріархату та автокефальної, а також греко-католицької церкви, відправили панахиду за всіма загиблими та освятили пам“ятник. До його підніж-жя представники влади, громадських організацій поклали вінки, букети квітів. Вела це святкове віче заступник голови Сокальської РДА Марія Христинич. Екскурс в минуле Холмщини зробив заступник голови правління Львівського товариства «Холмщина» Олександр Волошинський. Були вітання й від влади: перед присутніми виступили голова Львівської обласної ради Мирослав Сеник, заступник голови Львівської обласної держадмініс-трації Ліляна Гримська, голови Сокальських рай-держад-міністрації та районної ради Микола Мисак та Олег Солодяк, Тудорковицький сільський голова Іван Чернієвський. З палким словом до холмщан, галичан, волинян звернулися ініціатор, організа-тор створення пам“ятника Володимир Бойчук, голова Київського товариства «Холмщина» Степан Романюк, голова Львівського обласного товариства «Просвіта» Ярослав Пітко. Вони під-крес-лювали, що багатовіковий геноцид і примусова депортація мирного ні в чому не винного українського населення з цих земель польською тоталітарною владою у змові з комуністичною Москвою є злочином проти людства. Цей злочин ніколи не матиме виправдання.
А потім відбувся невеличкий концерт-спогад. І незважаючи, що пекло сонце присутні слухали пісні у виконанні луцького хору «Холмські дзвони», тріо «Віра. Надія. Любов», а також церковного хору сокальського храму святого Миколая.
Опісля холмщани з дітьми та внуками підходи-ли до пам“ятника, вклонялися, робили світлини на згадку. Бо вони не забули свій рідний край і хочуть, щоб про нього знали їх діти та внуки. Аби поставити останню крапку процитую Юліяна Бескид Тарновича: «Ми родилися на своїй прадідній українській землі, ходили по цій батьківській землі, їли з неї пахучий хлібець, пили хрустально чисту воду, жили і віку щасливо доживали. Безіменним, нікчемним рабом до віків будеш і чорним рабом сконаєш, коли не навчишся напам“ять свого великого і славного минулого, сучасного та не будеш шукати своєї мудрості на майбутнє».
Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.