Home / Цікаво знати / Ми – не герої…

Ми – не герої…

Ми – не герої… В один голос твердили поранені на Майдані у Києві хлопці, мешканці Белза, Сокаля, Угнова, яких лікують у Сокальській центральній районній лікарні

Лікар Сокальської ЦРЛ Станіслав Дасюк розповів мені про поранення наших майданівців:

– Мешканець Белза Микола Сенюк потрапив у Сокальську лікарню із забоєм правого гомілкового суглоба. У Михайла Свистовича з Угнова – перелом лівої ліктьової кістки, забійні рани голови, закрита черепно-мозкова травма. А сокальчанин Юрій Каплєта отримав поєднані черепно-лицеві торопальні травми, множинні переломи кісток лицевого скелету, забійні рани голови, тупу травму ока, гематому правої повіки, закриту тупу травму грудної клітки, пневмоторакс.

Двоє хлопців – з Угнова Михайло Свистович (на фото внизу) та з Белза Микола Сенюк лікуються у травматологічному відділенні, а Юрій Каплєта – в хірургічному. Спочатку ми прийшли у травматологію. Хлопці лежали в одній палаті. Забинтовані, загіпсовані, синці під очима. Біля кожного сиділи їхні родичі. Поранений майданівець з Белза Микола Сенюк не хотів згадувати про ту бойню і розповідати про себе. Звичайно, то тяжкі спогади, тож хай щасливо одужує відважний син белзької землі. Але я почула, що тільки-но стане на ноги, Микола Сенюк знову збирається на Майдан до Києва, як і всі інші.

А угнівчанин Михайло Свистович погодився розповісти про це пекло:

– До Києва я поїхав ще 3 грудня і був там аж до 17 січня. Додому повернувся на третю вечерю. Та потім почув, що неспокійно на вул. Грушевського, і знову подався до Києва. Спочатку був у сокальській сотні, ми проводили мирні акції. А потім перейшов у спілку офіцерів у сімнадцяту сотню. Ми ходили на патрулювання, виганяли з Майдану п`яних, виловлювали «тітушок». Все було спокійно. І от 18 лютого – мирна хода до
стін Верховної Ради. Пішли по Інститутській і завернули в Кріпосний провулок, а там нас зустріли озброєні емвеесники і не пускали. Ми десь з годину скандували «Банду геть!» На нас почали кидати шумові гранати, а ми були беззбройні. Лише дехто мав щити і палки. Тож відбивалися камінням і бруківкою. А тоді присунув «Беркут» і направду почав стріляти у мирних людей. Ми повернулися на Інститутську і там снайпери нас підстрілювали, а «Беркут» кидав уже газові гранати. Люди втікали у різні боки, але, коли падали, – беркутівці нападали групами і били де попало. Я з кількома людьми опинився далі від всіх, і тоді на мене напали беркутівці, били по голові, аж каска впала, хотів підняти, а тоді мені так дали по голові, що втратив свідомість. Коли отямився, вони знову прибігли до мене і били. Поламали руки і хотіли десь волокти, та підійшов їхній командир і каже: «Да брось, пусть подыхает». Тільки ті пішли, надбігли інші беркутівці, побачили, що я ще рухаюся, і давай бити. Отямився я в Будинку офіцерів, біля мене лежало два небіжчики, а неподалік наш поранений дідо-отаман. Мене хотіли відправити у лікарню, але підійшов лікар і попередив, що з лікарні забирають в міліцію. Потім посадили в машину і возили півночі по Києву, щоб знайти лікарню, звідки б мене не забрали «мєнти». В якійсь квартирі зняли мою окровавлену одежу, помили. В лікарні зробили рентген, наклали гіпс. І порадили втікати з лікарні, бо може приїхати «Беркут». Тоді волонтери завезли мене на квартиру до киянки Юлі, вчительки німецької мови. Потім мене переправили до Львова, далі – в Червоноград, а зранку в Сокальську лікарню. Я зовсім не шкодую, що поїхав. Вважаю, що за той час, коли беркутівці били мене, хтось встиг врятуватися з інших людей. Мені хотілося стати перед нелюдами, скинути з себе верхній одяг, щоб вони побачили, що я беззбройний. Але хіба до них дійде, бо, пригадую, як мене били, то з лайливими словами запитували: «Што, гад, незавісімості захотєл?!» Стільки в них було відрази до нашої української нації, наче вони не українцями були. Кричали: «Ідьом біть кучку бандеровцов!» Або: «Што, украінци, жить хатітє? Бросім гранату і нє будєт вас как нациі». А ми вистояли, і нація українська згуртувалася. Без зброї, але ми перемогли. У моєму серці залишились якнайкращі спогади про Майдан. Вийду з лікарні, як треба буде, знову поїду.

У хірургічному відділенні з чорними синцями під очима лежав двадцятивосьмирічний сокальчанин Юрій Каплєта (на фото вгорі). Ось що він мені розповів:

– До Києва перший раз поїхав двадцятого грудня і відразу потрапив у нашу Сокальську сотню. Тоді ще все було спокійно. Перед Різдвом захворів і поїхав додому. Потім приїхав до Києва 17 січня. Був учасником подій на Грушевського, де силовики вбили мирних людей. Я допомагав волонтерам виносити поранених. Там мене перший раз поранили в ногу, але то не була серйозна рана. Приїхав додому і сімнадцятого лютого раненько «бусом» знову поїхали на Майдан. Я був десятником у нашій сотні. Вночі чергував, все було тихо, а вранці всі сотні вишикувалися в одну колону і рушили по вул. Інститутській в бік Маріїнського парку. Завдання нашої сотні – блокувати Будинок офіцерів. Щоб не було жодних провокацій. Ми розділилися на три пости і вартували біля воріт, слідкували, щоб люди нічого туди не кидали. Потім я пішов на вул. Інститутську подивитися, що там робиться, бо звідти долинав шум. Там були теж охоронці і люди, я попросив їх не провокувати беркутівців. Вернувся до своїх, але підійшла до нас киянка і сказала, що в якомусь подвір`ї збираються «тітушки». Наш сотник Михайло Боднар, помічник сотника Андрій Бохнюк і я пішли подивитися, де ті «тітушки». Ми побачили з п`ятдесят осіб, я передав іншим, щоб були готові до «гостей». Коли ми троє поверталися, то практично зіткнулися з «тітушками», які до нас кажуть: «Што с… повоюєм?» Вони всі мали з собою зброю. Я розстібнув куртку і показав, що ми в бронежилетах, але не озброєні. Михайло розмахнувся лопаткою і «тітушки» на мить розгубилися, а ми в той час побігли до своєї сотні і стали в одну шеренгу. Ті до нас не наблизилися. Нам на підмогу прийшла 27 сотня. А потім беркутівці пішли в наступ і почали кидати шумові гранати, до яких причепили гайки, цвяхи… Проте ми не вступилися, більше того, почали їх відтісняти. Але ті почали в нас стріляти і нам довелося потрохи відступати. Одному нашому товаришеві осколок попав у око, він дезорієнтувався, не знав куди втікати, а беркутівці бігли до нього. От, щоб відвернути від нього увагу, я кидав на них камінням, бруківкою. Вони – до мене, а той товариш вже отямився і побіг. А я, пробігши кілька метрів, зачепився і впав. І тоді вони до мене взялися, били куди попало, по голові, обличчі, копали в груди, спину. Я втрачав свідомість, а ті нелюди далі масакрували мене. І все допитували: «Гдє ствол?» Бо ж їм казали, що ми всі озброєні. До мене підбіг лікар і своїм тілом накрив. Показав їм посвідчення ветерана СБУ і ті відчепилися. Я дуже хочу знайти цього лікаря і подякувати йому. Він врятував мені життя. Потім мене перетягнули в якийсь двір, попросилися в якесь кафе, медики викликали карету швидкої допомоги, і мене хотіли завезти в якусь лікарню, але це було небезпечно, тоді я попросив, щоб мене завезли до своїх, у Будинок профспілок. А вже звідти мене й інших поранених «бусом» голова районної ради Ігор Дацюк, інші депутати районної ради привезли до Сокаля у лікарню, де мені надали медичну допомогу, зробили операцію. Моя мама не купувала жодних медикаментів. Аж якось не по собі, я ж проста людина. Я не звик до такого. Я не герой, просто не встиг утекти від чобота і кулі беркутівців. Я дуже вдячний нашому сотнику Михайлу Боднару, що зберіг наші життя.

* * *

В кінці цього тижня мешканець Белза Микола Сенюк повернеться додому. А угнівчанина Михайлa Свистовича та сокальчанина Юрія Каплєту відправляють на лікування у Польщу. Цього ж дня у лікарні хлопців відвідали представники громадської організації «Наш дім – Сокальщина», які передали їм кошти від їх лідера Дениса Осміловського.

Оксана ПРОЦЬ.
Фото автора.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В райдержадміністрації обговорювали виконання загальнорайонних програм

6 листопада, у понеділок, в Сокальській ...