Home / Цікаво знати / Невеселі будні мешканців Ганівки

Невеселі будні мешканців Ганівки

Нещодавно довелось побувати в одному з найменших сіл Сокальщини – Ганівці. Вибоїстою дорогою із Сокаля редакційним авто прямуємо до Лучиць. Найбільше ям відчули на відтинку Боб’ятин-Лещатів, де дорога хоч і була ремонтована нещодавно, проте цього давно вже не видно. В Лучицях нас зустрів сільський голова Володимир Черечін, разом з ним їдемо в Ганівку. І яким же приємним було наше здивування, коли побачили, що польова дорога з Лучиць до Ганівки підсипана, майже рівненька, лише де-не-де трапляються невеликі ямки. Словом, вона нині в набагато кращому стані, ніж центральна дорога, яка з’єднує Лучиці з райцентром.

Старожили розповідають історію про походження села. Колись давно жив пан Білінський, котрий мав трьох доньок, яких звали Юзефа, Ганна і Михайлина. Пан пороздавав донькам землі в трьох селах, і з того часу їх стали називати Ганівкою, Юзефкою і Михайлівкою.

В Ганівку їхала вперше, тому почала про село розпитувати сільського голову Володимира Черечіна. Ось що він розповів:

– Ганівка – одне з найменших сіл нашого району, воно розташоване у північно-східній частині Сокальщини, серед зелених лісів і родючих земель. За декілька кілометрів на схід проходить вододіл Бузько-Дніпровського водного басейну. Біля села Ганівка – одна з найвищих точок Сокальщини, 266 м над рівнем Балтійського моря, тому криниці в селі дуже глибокі, кілька десятків метрів. Є 33 двори, але половина з них стоять пусткою, лише у 18 – проживають люди. В Ганівці зареєстровано 37 людей, але не всі там живуть, дехто тільки прописаний, а мешкає в іншому місці. На жаль, в сільській раді давно не реєструємо народження чи одруження ганівців, а лише видаємо свідоцтва про смерть. В основному, тут нині проживають пенсіонери. Цікавлюсь їх життям, чим можу – допомагаю. Проблемою для людей є те, що в селі немає магазину та не їздить рейсовий автобус. Нині працюю над тим, аби хоч виїзну торгівлю організувати. Раз чи двічі на тиждень підприємець міг би машиною вивозити продукти, які б люди замовляли. Нині шукаємо, хто погодиться на таку пропозицію.

…Здалеку побачила, що в Ганівці розкидані хати: то в одному кінці лісу, то в другому.

Жителі Ганівки депутатом Лучицької сільської ради обрали Зеновія Бузікевича. Разом із сільським головою ідемо до нього на розмову.

Хата родини Бузікевичів потопає в саду. Кругом вишні, сливи, кущі малини, в траві на подвір’ї «заховались» перші достиглі яблука білого наливу. Поруч – ліс, чисте повітря, порівнюючи із Сокалем – тут дихала на повні груди.

На подвір’ї порався господар – Зеновій Бузікевич. Коли ми представились, чоловік здивувався, що навіть з газети приїхали писати про село, бо, каже, що тут не часто побачиш незнайомих людей. Спілкуються здебільшого з сусідами, а ще приїжджають сільський голова, священик, і листоноша.

Пан Зеновій разом із дружиною Марією в Ганівці проживають чотирнадцятий рік. Чоловік народився в цьому селі, згодом одружився, і сім’я переїхала жити в Червоноград. Тут мали квартиру, працювали і виховували двох дітей. А коли обоє вийшли на пенсію, вирішили повернутись до рідного села. Батьківська хата стояла пусткою майже двадцять років, тому її трохи відремонтували, оббили дошками, зробили оборіг на сіно і переїхали сюди жити. Насамперед, до такого кроку спонукало те, що пан Зеновій переніс два інфаркти, у Червонограді він задихався, а тут дихається легко, бо поруч ліс, чисте повітря. У місті вода тече з кранів хлорована, з іржею, а в Ганівці вода у криницях дзеркально чиста, прозора, холодна і смачна. Єдине, що не в кожному обійсті, бо вода пролягає дуже глибоко, і треба копати багато метрів землі, аби вона потекла.

Родина розповідає, що відколи перебралися жити в село, забули про головні болі й тиск. А коли мешкали у Червонограді, часто турбував підвищений артеріальний тиск, боліла голова, мабуть це пов’язано із діяльністю шахт. Нині діти живуть у Червонограді, але за першої ліпшої нагоди приїжджають до батьків у село. Частими гостями бабусі і дідуся є троє онуків. Однак на літо тут не залишаються, бо хата вже не нова, всередині сирість, а в онука бронхіальна астма, тож йому це шкодить.

Бузікевичі нарікають, мовляв, найгірше, що в Ганівку не їздить автобус. Хоч би один рейс, щоб люди при потребі могли вибратись із села. А так треба пішки йти до Лучиць, або навпростець через ліс – до траси між Лещатовом і Боб’ятином. А в селі більшість – пенсіонери, їм долати таку відстань не під силу. Та й машин немає ні в кого, тільки коні, тому населений пункт практично без транспорту. Раніше в Ганівці ще працював магазин, люди могли придбати найнеобхідніші товари. Нині ж через те, що тут мало жителів, ніхто не береться відкривати підприємницьку діяльність. Продукти сім’ї Бузікевич привозить дочка з Червонограда, або передає через когось. А ще харчуються тим, що вирощують на городі – картоплею, морквою, огірками, червоними буряками. Тримають і корову, свиню, тож є сир, сметана, молоко, м'ясо, сало, допомагають і дітям екологічно чистими продуктами.

Пані Марія з чоловіком Зеновієм опікуються капличкою, яку побудували в селі. Прибирають тут, обкошують. Парафію обслуговує отець Володимир Мартинюк, який ще, крім того, править у Лучицях та Шарпанцях. Капличку споруджували всім селом, згодом кожен дав щось для неї: хтось образи, інші – ковдри, рушники. Ганівці приходять сюди помолитися в неділю та свята, висповідатися та прийняти Святе Причастя.

Відвідавши Храм Божий, разом з сільським головою пішли далі, щоб розпитати людей, як їм тут живеться. Минаючи високі трави, розлогі дерева, на нашому шляху раз по раз траплялися хати. Але вони стоять пусткою, лише час від часу сюди навідуються господарі з міста. Влітку вони приїжджають, як на дачу, збирають ягоди, малину, гриби, побудуть кілька днів і назад, додому. Постійно тут жити ніхто не залишається.

На краю села обійстя сім’ї Мавдриків. З хати вийшла сімдесятилітня господиня, Зіновія Василівна. Сіли на лавочці біля саду, і зав’язалась розмова. Жінка розповіла, що у рідному селі живе все своє життя. Пригадує, як колись чи не у кожній хаті було по троє дітей, усі ходили до школи в Лучиці, а батьки – на роботу. Нині ж в селі немає жодної дитини, хіба що влітку діти та онуки навідуються до рідних у Ганівку. Колись їх оселя була повна гамору, згодом батьки повмирали, діти одружилися і поїхали зі села, а пані Зіновія з чоловіком Василем залишилися самі. Довгими зимовими вечорами згадують колишні часи, скільки тут було людей, а зараз кожна друга хата – пустка, ніхто не хоче в селі жити. В Ганівці немає газу, то щоб взимку не мерзнути, треба вчасно заготовити дров.

– Наші діти живуть у Тартакові та Нововолинську, але як тільки є потреба, то зразу до мене їдуть, везуть з собою онуків, допомагають нам з чоловіком, бо роки вже не ті. Ще тримаємо корову, бо вона нас годує, а також коня, бо без нього нині важко жити в селі. Обробляємо городи, вирощуємо овочі, з того і живемо. Нині жити в селі непросто, треба напрацюватися від першої зорі до темної ночі, але на старість не хочемо покидати хату, в якій прожили більше половини життя. Тут народилася, тут хрестилася, тут і помру, – із сумом на очах розповідає Зіновія Мавдрик.

Ось такі вони, будні жителів Ганівки. Тяжко жити без газу, школи, магазину, далеко від води, але ті, хто тут залишився, не покидають куточок, де народились і виросли. Вони дружні, допомагають один одному і разом виживають, хто як може.

Ольга ДИЛИН.

Фото автора.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Названо вірус, небезпечніший за ВІЛ

Медики вважають, що зараз одним з ...