Home / Наші інтервю / Олег Мусій: «Свобода і боротьба за правду для мене цінніші, ніж самозбереження»

Олег Мусій: «Свобода і боротьба за правду для мене цінніші, ніж самозбереження»

Сьогодні ми пропонуємо до вашої уваги щиру розмову з нашим земляком, представником Сокальщини в Уряді України, головним медиком Євромайдану Олегом МУСІЄМ.

– Розкажіть, будь ласка, про свої витоки, у якій родині Ви народилися?

– В родині скромної сільської інтелігенції, в селі Переспа. Мій батько все життя працював агрономом. Він був принципово позапартійним, хоча задля просування кар’єрними сходами йому постійно пропонували вступити до КПРС. Але не кар’єра, а робота на землі була і залишається сенсом його життя. Він надзвичайно освічена людина і постійно самовдосконалюється. Вдома всі вільні місця були заповнені книгами, він дуже багато читав. І сьогодні, у 81 рік, він у вільний від улюбленого заняття домашнім господарством час продовжує багато читати.

Мама сорок три роки пропрацювали фельдшером у ФАПі. До неї постійно приходили односельці зі своїми болями та проблемами. І у формуванні мене як лікаря найбільша заслуга саме мами. У нас дома завжди було багато людей, за першим покликом вона могла поїхати серед ночі, щоб комусь допомогти. Я це все бачив і вбирав у себе з самого дитинства. Зараз мама більше десяти років на пенсії, змінилося багато фельдшерів у селі, а до неї по пораду люди приходять і сьогодні.

– Місце народження вплинуло на Вас?

– Звісно. Усвідомлення своєї національної приналежності, відчуття українського духу,  величі нашого народу зумовлені місцем мого народження – це Галичина, розповідями старших людей про боротьбу «з першими і другими совєтами». Багато хто з моєї дальньої родини боролися з московією в складі УПА. Один з сусідів, який був повстанцем, багато розповідав про те, як українці виборювали свободу. Мене виховували в патріотичному дусі.

– Яким було місце релігії у Вашому вихованні?

– Мій дід по батьковій лінії служив у церкві, а бабуся була глибоко віруючою людиною. Попри закриття комуністичною владою церкви у нашому селі, вона в найсуворіші совєцькі часи щовихідних їздила на службу до церкви у сусідньому селі Тартакові. Ми з бабусею у  нашому домі регулярно і напівпідпільно слухали за допомогою радіоприймача молитви на хвилях Радіо Ватикан (яке навіть у ті суворі часи вело службу українською). Тому релігійне виховання для моєї родини мало велике значення, звісно, це безпосередньо вплинуло і на мене. Бабуся мріяла, щоб я став священиком, і за спогадами старших людей, я малим казав, що буду саме священиком. За сімейною традицією я віруюча людина. Родина належить до грекокатоликів. Вважаю, що ця церква однозначно проукраїнська. Для мене має велике значення, яке місце церква посідає у державотворенні та збереженні саме української України. Греко-кaтолицька церква проявила себе у цьому аспекті з найпозитивнішого боку.

– Як минули Ваші шкільні роки?

– До восьмого класу я навчався в сільській школі і Київ для мене був чимось недосяжним, не міг навіть мріяти про те, що тут опинюся. Коли постало питання про те, де продовжувати навчання і яку освіту здобувати, за наполяганням батьків я переїхав до Сокаля і там закінчив 910 клас у Сокальській школі №1. Навчання давалося легко, всі класи закінчував на відмінно. Улюбленим предметом була хімія, брав участь у різного рівня олімпіадах, здобув навіть призові місця.

–Чи був у Вашому житті вчитель, наставник, якого можна вважати еталоном?

– Для мене еталоном є моя перша вчителька Дарія Іванівна Грабова. Це вчитель від Бога, саме такі люди мають працювати з дітьми. І це не лише моя думка, всі, кого вона виховувала і вчила, залишилися їй вдячними. Коли приїжджаю до батьків, часом зустрічаю її на свята в церкві. Востаннє спілкувався з нею на Великдень. Дарія Іванівна до сьогодні залишилась Людиною з великої букви – розумна, привітна, щира, турботлива, співчутлива, з тонким почуттям гумору та вмінням запропонувати вихід зі складного становища. Якщо говорити про старший вік, то своїм наставником вважаю почесного президента Всеукраїнського лікарського товариства академіка Любомира Пирога. Він є для мене прикладом українства, інтелігентності, громадського активіста, взірцем лікаря.

– Після закінчення школи Ви відразу вирішили вчитись на медика?

– У 1982 році я закінчив школу. Батько рекомендував продовжити навчання у Лісотехнічному інституті у Львові, однак, коли нам намалювали якісь фантастичні суми за вступ, я вирішив прислухатися до думки матері і спробувати вступити до медичного вишу. Зібрався їхати в Полтаву і вступати на стоматологічний. Перед цим ми з батьком вирішили заїхати до його троюрідного брата, який працював лікарем в одному з науководослідних інститутів. Він переконав вступати до Київського медінституту. Успішно склавши іспити, я став студентом лікувального факультету.  

– Що запам’яталося зі студентського життя?  

– Навчання мені давалося досить легко. Отримував підвищену стипендію (45 карбованців на той час). На старших курсах більше мені подобалася практична робота в лікарнях. На 56 курсі я влаштувався на роботу, хотілося більшої фінансової незалежності. Працював у реанімації однієї з київських лікарень і це мені приносило 8090 карбованців доходу. В медичному інституті почалася і моя громадська діяльність. Мене обрали до правління студентського наукового товариства ім. Киселя. Ця робота приваблювала спілкуванням з різними людьми. Я відповідав за напрямок студентських наукових робіт, які надсилалися на різноманітні наукові конференції.

– Як Ви потрапили на своє перше місце роботи?

– За попереднім розподілом після закінчення інституту мав їхати в Житомирську область працювати психіатром. Але за три місяці до закінчення 6го курсу в теперішньому Інституті нейрохірургії здали в експлуатацію новий дев’ятиповерховий корпус. Туди потрібна була велика кількість спеціалістів. Мені запропонували піти анестезіологомреаніматологом, оскільки вже мав річний досвід роботи. В клініці відновлювальної нейрохірургії працював більше чотирьох років. У той час там втілювали новітні підходи – хворим на ДЦП дітям вживлювали в кору головного мозку суміш нервових тканин людського ембріона (в якості нейромедіатора). Операції були досить успішними. Іншим напрямком роботи клініки було відновлення периферичних нервів. Це досить складні довготривалі операції, де потрібна була моя участь у якості анестезіолога.

– Чому довелося змінити роботу?

– Почалася інфляція, ера купонів, зарплата перетворилася майже в ніщо – сім доларів на місяць. На той час вже народилася донька і прогодувати сім’ю стало проблематично. Мені завжди подобався футбол і волею випадку потрапив у клуб вболівальників київського «Динамо». З часом став супроводжуючим лікарем вболівальників команди. В 1992ому мені запропонували вакантне місце лікаря в «Динамо». Спортивна медицина мені була цікавою. Зарплата там була – в десять разів більше, ніж я і мої колеги заробляли в інституті. Довго не роздумував.

– З чого для вас розпочався Євромайдан?

– Для мене Євромайдан розпочався 22 листопада, в День Свободи. Попри те, що Якукович скасував це свято, я і мої друзі 22 листопада щороку збиралися на Майдані Незалежності, щоб згадати часи Помаранчевої революції, поспілкуватися з однодумцями. Після різкої  радикальної зміни євроінтеграційного курсу люди вийшли на протест. Я приходив до стели майже кожного дня, проте на ніч не залишався. Події, які сталися в ніч на 30 листопада, шокували мене. 1 грудня спільно з однодумцями (на той час уже понад рік активно працювала громадська організація «Київське Віче») вийшли на мільйонний марш проти сваволі влади. Стало зрозумілим, що ми залишаємося чинити мирний спротив  диктатурі, що будемо стояти за європейське майбутнє країни, і тому існує потреба в організації Медичної служби. Я підійшов до Будинку профспілок, там зустрів Святослава Ханенка. Ми піднялися на третій поверх, де був штаб Медслужби у 2004му, і почали організовувати роботу. Долучилися декілька старих знайомих, небайдужі люди. Далі було створення медпунктів, пошук лікарів, волонтерів, забезпечення медикаментами.

– На відміну від всіх інших Ви були там поза графіком чергування. Що Вас спонукало туди приходити кожного дня?

– Свідома громадянська позиція, відчуття того, що потрібен, маю досвід і можу допомогти. Це було моє. Крім того – це була моя боротьба за свободу, за правду. Я був щиро переконаний, що люди, які вийшли на Майдан, здатні відстояти свою волю. Хотів бути з ними, йшов туди з відкритим серцем, був переконаний в перемозі над диктатурою.  

– Ви стали основним спікером Медслужби, у багатьох при слові «медслужба» відразу виникала асоціація з Вами.

– Я взяв на себе цей обов’язок, незважаючи на те, що владою могли бути застосовані проти мене чи моєї родини конкретні репресії. У мене ніколи не було бажання сховатися в кущі. Для того, щоб донести правду про події, я намагався по максимуму спілкуватися з журналістами, адже вони розповідали світу про нашу боротьбу, про надання медичної допомоги на належному рівні, а потім і про вбитих злочинним режимом. Для мене було надзвичайно важливим – повідомляти те, що відбувалося насправді. Думаю, що інформаційна кампанія зіграла колосальну роль у нашій перемозі.

– Чи очікували Ви, що підтримка Медичної служби людьми набуде таких масштабів?

– Це справді вражало. Люди приносили десятки гривень чи десятки тисяч, не називаючи себе, не вимагаючи подяки та суворої звітності. Приходили студентські братства, бізнесмени, пенсіонери. Внесок кожного був різним, але жест солідарності від кожного – неоціненний. Вагому допомогу передавала діаспора. Медикаменти несли горами, будь який наш пост у Фейсбуці про потребу отримував швидке реагування. Ми побачили, що люди усвідомлюють свою особисту відповідальність за долю Майдану та протестувальників і роблять все від них залежне для перемоги. З іншого боку хотів би вкотре відзначити жертовність медиків. Вони ризикували бути звільненими з роботи, постраждати під час силових сутичок, але це їх не зупиняло. Усі з гідністю і честю виконували свій професійний та громадянський обов’язок.

– Під час протистоянь медики надавали допомогу обом сторонам?

– Я вважаю, що під час надання медичної допомоги не можна керуватись політичними переконаннями, обов’язок лікаря допомагати всім, хто потребує допомоги – і борцям за свободу, і безхатченкам, і антимайданівцям, і беркутівцям. Щира віра в те, що медицина вища за політику, була одним із способів продемонструвати нашу європейськість і цивілізованість. Така позиція сформувалася під впливом моїх неодноразових поїздок за кордон, участі у міжнародних заходах в якості представника лікарської спільноти України. До речі, завдяки моїй активності авторитет нашого лікарського товариства серед міжнародної медичної спільноти є надзвичайно вагомим. Нас перестали асоціювати з Росією, нам вдалося домогтися визнання окремішності і унікальності нашої нації, професійності медиків.

– В найгарячіші дні протистоянь Ви неодноразово ходили у медпункти на вулиці Грушевського, на барикади. Чи було Вам страшно?

– Ні, страху не було. Визначальним для усвідомлення того, що роблю і робитиму на Майдані, був день 11 грудня 2013 року. Я був на чергуванні, і о першій годині ночі почалася масована психологічна атака – МВС через гучномовці всіх закликало піти з Майдану, бо буде зачистка. Близько другої почався штурм. В Медслужбі світилися вікна, ми працювали. Потім люди казали, що увесь будинок був темним, тільки у нас залишалося світло. Беркут наступав. В той момент я зрозумів, що не піду звідси ні за яких обставин, адже можуть бути людські жертви і служба має працювати як годинник. Попри небезпеку для життя, страху зовсім не було, було усвідомлення того, що для мене перебування на Майдані і допомога людям має набагато більшу цінність, ніж цінність власного життя. Це був переломний момент. Коли горів Будинок профспілок у ніч з 18 на 19 лютого, я виходив останнім звідти, евакуювавши всіх, і вбитих, і поранених, і медперсонал, перевіривши поверхи, щоб там ніхто не залишився. Не було страшно й тоді, коли ми були в оточенні «Беркуту» в Будинку офіцерів. На той час там вже перебувало троє вбитих наших героїв. Я координував роботу медпункту, надавав допомогу, з’ясовував стосунки зі «швидкою», яка відмовлялась допомагати пораненим. Для мене ніколи не стояло питання, що самозбереження є ціннішим, ніж свобода і боротьба за правду. Я свідомо і впевнено йшов туди, де був потрібен.

– Ви були присутні під час опису смертельних поранень у бійців Небесної сотні. Розкажіть, як все відбувалося?

– Тоді ніхто не міг знати, чим закінчаться події на Майдані. Це був час найгострішої реакції режиму Януковича. За законами від 16 січня організаторам акцій протесту світило 15 років тюрми. Я був на той час публічним обличчям Медслужби, абсолютно свідомо відкрито носив бейдж «Організатор Євромайдану». Публічна діяльність у громадському секторі переконала мене в тому, що публічність захищає. 18 лютого в Будинок офіцерів прийшли слідчі та співробітники прокуратури, у медпункті було троє вбитих, яких треба було описати. Постало питання: а хто з Медслужби поставить свій підпис під протоколами і підтвердить репресивним органам те, що є свідком. Бажаючих «засвітитися» багато не було. Я був упевнений, що під час огляду, опису, встановлення причин смерті саме я маю все це засвідчити і наполягти, щоб режим не сфальшував документів і не приховав убивств. Абсолютно усвідомлено зробив це.

– Розкажіть детальніше про події в Будинку профспілок 18 лютого.

– З Будинку офіцерів приїхав десь о 18й годині у Будинок профспілок. Там вже був один вбитий і дуже багато поранених. Медпункти були розгорнуті на трьох поверхах – 1, 3, 5. Вся їдальня на першому поверсі була заставлена операційними столами. До честі київських лікарів зазначу, що на заклик Медслужби біжучим рядком на 5му каналі за півгодини у Профспілки прибули лікарідобровольці і рятували життя хлопців. Далі відбувся підпал будинку, люди почали евакуйовуватись спочатку з вищих поверхів. Станом на 23.30 год. у Профспілках було вже четверо вбитих. Я дав розпорядження віднести їх на територію Михайлівського собору, адже пожежа поширювалася. В операційній продовжували працювати лікарі. Коли під стелею в їдальніопераційній на першому поверсі почав збиратися дим, вийшов на середину зали і оголосив: закінчуємо надавати екстрену допомогу тим, хто у важкому стані, і без паніки поступово евакуюємось. Впродовж 15 хвилин вивели легко поранених, за ними тяжчих, потім вийшли медики з обладнанням і деякими медикаментами. Всі дуже чітко виконували розпорядження. Після того, як всі вийшли, я з трьома охоронцями будинку переконався, що там нікого не залишилось, і теж вийшов на вулицю. Коли обернувся і побачив у що перетворився Будинок профспілок, – був шокований. Він міг обвалитися набагато раніше і у будьяку хвилину.

– Що справило на Вас найбільш сильне враження за період революції?

– Подвір’я  Михайлівського собору 20 лютого, де в тричотири ряди лежали Герої Небесної сотні. Це було потрясінням – така кількість вбитих. Супроводжував їх до моргу, був присутній при описі поранень, кульових отворів для того, щоб не була сфальсифікована доказова база масового вбивства. Я все це фіксував у свій окремий блокнот і ставив підписи лише під тими протоколами, у яких судмедексперти написали правду. Виконував свою роботу, був максимально сконцентрований. Емоційне переживання того шоку почалося у мене на 45 день, коли, починаючи, на прохання людей, розповідати про ті події, не міг стримати сльози і замовкав. Це тривало майже півроку. Звісно, і зараз ця рана не затягнулась, вона болітиме кожному українцю крізь століття. Водночас, у мене неймовірне почуття гордості за нашу націю, захоплення силою духу цих патріотів, які бачили, як розстрілюють їхніх побратимів і не відступали, свідомо йдучи вперед, часто на смерть, за Батьківщину. Бо для них, як і для мене, воля, свобода і перемога були важливішими за життя. Ми стали свідками великого Подвигу.

– Були позитивні враження на Майдані?

– Новорічна ніч – коли, від світла мобільних, вогниками сяяв весь Майдан, Хрещатик, прилеглі вулиці, і люди у єдиному пориві до волі, з вірою у торжество правди співали Гімн України. Це було величне видовище, це були фантастичні відчуття єдності і могутності нашої нації, яка здатна подолати зло і змінити хід своєї історії. А ще концерт «Океану Ельзи».

– Як Ви дізналися, що Рада Майдану Вас висуває на посаду міністра?

– Це для мене було несподіванкою. За два дні до 27 лютого, коли на сцені Майдану представляли кандидатів до Уряду, деякі представники Ради Майдану з громадськості мене запитували: чому не ти йдеш на посаду міністра? Я відповів, що мені ніхто не пропонував. На що вони сказали, що розглядатимуть на Раді це питання і пропонуватимуть мене. Думав, що якщо хтось з лідерів політичних партій бачить мене міністром, вони б мали зі мною поговорити. 27го зранку мені повідомили, що Рада Майдану мене висуває на посаду міністра і треба прийти на віче, щоб отримати довіру народу.

– Що Ви відчували, коли парламентська зала вітала Вас стоячи?

– Я зовсім не очікував такої реакції парламентарів щодо мене. Переді мною представляли інших міністрів, віцепрем’єрів. Я був майже в кінці списку. І був вражений, коли весь зал піднявся, всі аплодували і вигукували: «Молодець!» Звісно, робота Медслужби була визнана однією з найкращих на Майдані, але це спільна заслуга і організаторів, і медиків, які падаючи з ніг, недосипаючи, допомагали учасникам національного спротиву. Однак для мене є великою честю і водночас великою відповідальністю те, що мене в Уряд делегував Майдан.  

– Але вже зовсім скоро в парламенті з’явився проект постанови про Вашу відставку.

– Через мою принципову позицію, через те, що я відстоював і буду завжди відстоювати не партійні інтереси, а ті ідеали, які живуть в моїй душі, ті цінності, захищати які вийшов з мільйонами на Майдан, я наразився на загрозу відставки. Кулуарні ігрища, замовні пікети і публікації почалися через те, що я не погодився на всілякі маніпулювання і компроміси з совістю, не пішов на брудну співпрацю з ще неочищеною владою.

– Чи здогадувалися, що боротьба за очищення МОЗ буде тривалою і важкою?

– Безумовно, ні. В перший день запропонував усім заступникам Раїси Богатирьової звільнитися, вони всі написали заяви, але на наступний день один з найпроблемніших заступників Роман Богачов – відкликав. Я не знав усіх нюансів роботи бюрократичної машини, того, наскільки державні чиновники захищені законодавством і можуть по чотири місяці ховатися на лікарняних. Почався виснажливий і довгий процес очищення МОЗу від людей, які використовували посади для наживи. В результаті з МОЗ і Держлікслужби найодіозніші особи звільнені, це ж стосується медичного університету•ім. Богомольця. Боротьба з деякими «стовпами» старого режиму триває до сьогодні. Шкода, що суттєві зусилля доводиться витрачати не на творення і розвиток, а на боротьбу за очищення галузі. Але я загартувався у цій боротьбі. Неоднозначне ставлення до мене в Уряді, епопея з моєю відставкою, яку «доброзичливцям» так і не вдалося реалізувати, зробили мене сильнішим.

– Вас змінила посада?

– Посада міністра не є для мене самоціллю, тому випробовування нею я пройшов і не змінився. Для мене моє ім’я, моя життєва позиція, чесність, відкритість, європейські цінності і принципи є набагато значущішими, ніж тимчасова посада, тимчасові люди, які намагаються скерувати мене в інше русло. Все життя йде боротьба, перш за все за те, щоб залишитись собою.

– Які Ваші найбільші досягнення за період роботи в МОЗі?

– Найбільше те, що до сьогодні стара система мене не зламала і я продовжую далі робити все можливе для того, щоб змінити саме систему, яка породжує зловживання. Цього вимагав Майдан. Я не поступився принципами, заради яких загинули люди. Крім того, вдалося запропонувати суспільству і медичній громаді проект Концепції побудови нової національної системи охорони здоров’я. Запровадивши принципово нові підходи до управління, фінансування, підготовки кадрів, ми перейдемо до чесних стосунків у трикутнику пацієнтлікардержава. Система повинна бути пацієнтоорієнтованою. Думаю, в тому, що Президент України назвав однією з пріоритетних медичну реформу, є частка й моєї заслуги. Адже я увесь цей час публічно наголошував, що змінювати перш за все потрібно прогнилу, неефективну систему і для цього необхідна політична воля саме перших осіб держави.

– Які враження у Вас залишилися після відвідин Харківських, Дніпропетровських, Херсонських шпиталів і лікарень?

– Найсильніші враження я отримав від спілкування з пораненими бійцями. Мене глибоко вразила велич духу цих людей, їх громадянська свідомість і особиста відповідальність за долю країни. Жоден з вояків, яких я відвідав, ні на що не поскаржився. Навіть ті, чий стан є важким. Всі, з ким мені вдалося поговорити, сказали, що у них немає жодних претензій до надання медичної допомоги – як на етапі евакуації з поля бою, так і в клінічних умовах. Всі вони дуже мужньо тримаються попри втому, виснаження болем і далеко не райдужні прогнози щодо повного одужання. Їх сила духу і патріотизм на неймовірній висоті. Ми зобов’язані на таких прикладах виховувати нове українське покоління, починаючи з дитячого садочка. Це буде покоління вільних європейських людей і ми гордитимемося ними в усьому світі.

– Дякую, пане Олеже, що віднайшли час і відповіли на запитання.

Розмову записав Василь СОРОЧУК.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Чим живуть працівники охорони здоров’я?

Лікар – це набагато більше, ніж ...