Я не маю жодного відношеня до “активізму” в сучасному його сенсі і проявах, яких він набув за останні роки.
Я була активістом в 2014-15 роках. Тоді я відчувала в своїй діяльності суспільний сенс і користь. Тоді було ідейне піднесення. Була мотивація. У мене були соратники і однодумці. Але вони потрохи пішли з громадського поля. І я сумніваюся, що вони колись повернуться. У 2016-му я ще по інерції вважала себе частиною львівського активістського руху. Але все частіше мені ставало ніяково…
Постмайданний “активізм” почав нівелюватися відразу як лише утворився. Потрошки, епізодично… І це природньо, бо завжди до світлого прилаштовується темне, щоб мати прикриття для втілення своїх інтересів. Але трагічними для суспільства масштаби руйнування активізму стали лише в останні роки. Зараз активізм переважно є прикриттям для лобіювання інтересів фінансово-промислово-політичних груп. Або ж для маскування власної злочинної діяльності. Або уникнення відповідальності за злочинну діяльність: “я не можу відповідати по закону за свої злочини, бо я ж активіст! активісти ж мають пільги, вони ж як недієздатніі… їх ж не можна судити!” Або ж просто для заробітку, тупого і примітивного заробітку.
“Активіст” – стало як лайка. Я коли чую “активіст”, то в моїй голові проскакує “аферист”… Мені жаль.
Я не стверджую, що немає щирих та чесних активістів. Вони є. Але їх дуже мало і вони непомітні. І, зазвичай, діють в якихось дуже вузьких галузях. Не спекулюють і не шантажують своєю діяльністю. І вони переважно не називають себе активістами))
На мою думку, немає нічого токсичнішого для суспільства ніж псевдоактивізм. Це як той вовк в “Червоній шапочці”, що замаскувався під доброзичливу та турботливу бабусю і потрохи зжирає надію і віру. Але рано чи пізно дроворуби випотрошать перевертня. І суспільство очиститься від цього гіперактивного гопництва. І можливо зародиться нове і чисте громадянське суспільство, принципи та ціннсті якого вже творитимуть наші діти.
Все буде добре.