Home / Поезія / Поезія та життєвий шлях Володимира Полянчука

Поезія та життєвий шлях Володимира Полянчука

Володимир ПОЛЯНЧУК народився 10 квітня 1943 року в с. Тартаківець (тепер Тартаків) Сокальського району на Львівщині.
В 1975 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка.

В його долі було три школи: Бишівська, Лучицька і Боб’ятинська. Вони стали йому рідними, бо тут віддавав він школярам весь запал свого серця. Його педагогічний стаж становить 45 років. Зараз читає в школі історію, художню культуру і правознавство.
 

Його поезію друкують в районному часописі з 1959 року, вона також є в колективній збірці “Сокальщина літературна”, альманахах “Провесень”, “Соколиний край”. Видав дві збірки віршів: “Саджу свій сад” і “Танець каріатид”.

Один із найактивніших учасників національно-культурного відродження в рідному краї. Ініціатор побудови пам’ятника Тарасові Шевченку в Сокалі, був одним із очільників ТУМу ім. Т. Шевченка в районі.

Зараз очолює Сокальське районне літературно-мистецьке об’єднання “Колос”, є головним редактором альманаху “Соколиний край”, членом Української асоціації письменників.

Поетичне бачення Володимира  Полянчука різноманітне, але домінуючою є громадянська, інтимна і пейзажна лірика. Пише також тексти пісень, займається перекладом.  

ЩО Є КРАЩЕ ЗА ПІСНЮ
Що є краще за думу,
Коли вона про Україну?

Що є краще за пісню,
Коли та пісня про маму?

Що є краще за сонце,
Коли воно гріє душу?

Що є краще за днину,
Коли вона повна тобою?

Що є краще за зорі,
Коли вони не падають з неба?

Що є краще за річку,
Що тече й не вертає?

Що є краще за віру,
Що в душі не згорає?

НЕ СПІВЧУВАЙ
Якось на літературному вечорі в школі м. Великі Мости старшо-класник, дізнавшись, що я за фахом вчитель, явно кепкуючи, сказав: “Співчуваю!..”.

Не треба співчуття мені, юначе,
Я ж бо не каюся у виборі своїм.
Для мене школа, наче рідний дім,
І близькі серцю клопоти дитячі.

Ти добре знаєш, це невдячний труд…
Яке терпіння, звісно, треба мати,
Щоб малюка навчить читать-писати
Й направити його на добру путь.

Щоб дать йому пораду і розраду,
Щоби підтримать до пізнання крок,
І щоб наблизить очі до зірок
І таїни Божественного саду.

Не треба співчуття мені, юначе,
Що вчитель я, що йду ще до дітей,
Що їм несу букети мрій-ідей,
Що міцно я запрягсь в ярмо воляче.

Комусь хлібів вирощувать врожай,
Комусь дано плекати юнь крилату.
Я йшов і йду до школи, як на свято,
Тож не мені, юначе співчувай.

У вчителя покликання святе,
Стремління це і гідне, і високе.
Оціниш труд учителя аж поки
Батьківства суть в самого зацвіте.

У ТІМ СЕЛІ БАТЬКІВ УЖЕ НЕМА
У тім селі батьків уже нема,
І рідна хата теж пішла зі світу.
Чому ж серденько міцно так трима
Старе обійстя, сонечком зігріте?

В неділю Вербну тут я народивсь,
Село мене у світ благословило,
І чар його у мене переливсь,
Селянську долю в спадок залишило.

А може я тепер уже дарма
Шукаю в ньому затишку й привіту?
Давно батьків у тім селі нема
І рідна хата теж пішла зі світу…

Та залишився ще батьківський сад,
Доторкну серцем яблуневі віти…
Село моє, ти дороге в стократ,
Я тут здійснив батьківські заповіти.

Б’ЮСЬ ДО ОСТАНКУ
Порожнеча палати, як докір,
Мов на серце важкий саркофаг.
Заглядає до вікон осокір,
Відганяє нікчемності страх.

От якби нам цей спокій природи,
Цей затишок, доцільність і сенс.
А хвороба ніяк не проходить,
Час не лічить мене, екстрасенс.

Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.

Опираюсь, як можу, зневірі,
І тримаюсь за клаптик життя.
Біля мене лиш ангели вірні,
Лиш на Бога моє опертя.

Як би вистоять в цьому двобої?
Костомаха уже назирці.
До останнього б’юся набою,
Та останній уже ось в руці.

Темінь лізе на мене стіною,
Та на світі мене щось трима.
До останнього б’юся набою,
Хоч набоїв уже і нема…

А на світі трима мене цьому
Лише мрія: закінчить діла,
Що не встиг через слабостей втому,
А там далі – була не була.

БЕРЕЗНЕВІ СНИ
Заварив весняну кашу
березневий ліс.
Проліски в палату нашу
з рідних хтось приніс.

Білі-білі оченята
на лиці весни.
І в палаті в білих шатах
березневі сни.

І так стало пролісково,
і запахла брунь,
Дослухатися став мови
весняних відлунь.

КВІТНЕВА ХВИЛЯ
(диптих)
1
Весняний щем від розкоші квіток,
Де знов джмелі надривно і тривожно,
Палкої пристрасті підносячи урок,
Цілують п’янко квітку кожну.

В черговий раз ясних чуттів виток
В оцій ході весни непереможній,
Із нею мій таки маліє крок,
Хоч квітня хвиля на усе спроможна.

2
Бурлять серця, що вимагають жертв,
І я спішу якусь данину нести,
Щоб чи живий, чи вже душею мертв,
Все ж склав кохання непосильні тести.

Вже відбуяли черешні і глід,
Все відцвіло… Але чи зав’язалось?
Так – зав’язався на тобі весь світ,
Мені ж і краплі світу не зісталось.

МОТИВ КОХАННЯ
На вухо місяць нашептав
Мотив кохання.
Я ще не все тобі сказав –
Вернись у травень.

Ішов я до твого села
По серця ружі.
Я пив з кохання джерела,
А не з калюжі.

Губилась стежечка мала
В розцвілих тернах.
Моя фантазія була
Така химерна.

Тебе знайшов я, та блукав
В сердечних щемах.
Я ще не все тобі сказав,
Сказать – проблема.

Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.

ЦВІТ БАБИНОГО ЛІТА
Цвіт бабиного літа  надворі,
А серцю ще тривожно, наче в квітні.
І ще надій не згасли ліхтарі,
І ще коханій я приношу квіти.

В цю ранню осінь хто повірить нам,
Що біля серця так ще завесніло,
Що в нас самих такий іще бедлам,
Який тривожить серце очманіло.

Та воно знову рветься, одчайдух,
До ясних зір далеких і манливих.
Палав би вічно цей кохання дух,
А інше все хіба вже й так важливе?

Хіба збагнеш кохання світлу мить?
Сміється місяць знову понад тином.
З опалим листям все воно згорить,
І від розлук ніколи не втекти нам.

Я про чуття свої так мало знав,
Коли від них туманився мій розум.
Осінні квіти, ті, що дарував,
Уже прибиті вранішнім морозом.

А Я ВИНА НЕ ПИВ…
А я вина не пив –
Воно таке зрадливе.
Любив тебе, любив
Й боявся щастя зливи.

Моливсь на тебе лиш,
Як на святу ікону,
Зробив собі фетиш
І думав, що до скону.

Тобою марив-снив,
Рівняв все до богині,
А час рікою плив,
Як і пливе донині.

І весни стрімголов
Помчалися до літа,
І, як болиголов,       
Вже осінь сумовита.

І згіркло те вино,
Вже поцілунки – ретро.
Як це було давно!
А я не вірю вперто.

Таке ось западло –
Скажу собі одному.
А чи не ліпш було
Любити по-земному?

ПОЕТЕСІ
Любові Бенедишин
Твої вірші я щиро полюбив,
У них таке відкрите чуйне серце…
Це відкриття не нині я зробив –
Від твого звіту першого, здається.

Читаю їх…Помітки на полях…
Впадаю в дрож, бо кожная сторінка
До мене так тремтливо промовля:
Я не поетка, я лиш просто жінка.

Твоя залюбленість небесна і земна,
Вона так пахне, як у лузі квітка.
Від них хмелію, наче спив до дна
Нектар богів… Весна мені за свідка.

“Вік ангела” тебе благословив
Любові зерна сіяти між люди,
Бо голос твій, мов із небес сходив.
Так є, було і хай так завжди буде.

КОЛИСЬ ДАВНО
Колись давно, до проблиску зорі
Блукали тут. Ще пахла літом м’ята.
В твоїх обіймах я до тла горів:
Так ніжно пригортали рученята.

І стежка ця у далеч нас вела,
Рамена – поруч, в трепеті –  долоні.
І цвіркуни на килимочку трав
Творили нам концерт на Оболоні.

Цілунок нас на хвильку зупиняв,
Ти пригорталась легко, мов пір’їнка.
Я був ще хлопець, і не все ще знав,
І ти була, звичайно, ще не жінка.

Давались клятви щирі, як завжди,
Прощались ми, щоби зустрітись знову.
Ти не спіши, ще  трішки підожди,
Ще місяць гне на щастя нам підкову.

Мозаїка далеких літ п’янить,
Не потьм’яніли й досі її барви.
Лиш коник нам уже не сюркотить,
І серце вже не б’ється у литаври.

ДУМА ПРО ТАРТАКІВ
Чи ти містечко, чи село,
Чи ти велике, чи не дуже,
Для мене рідним ти було –
Тут мого серця квітли ружі.

У тім селі, як в школі вчивсь,
Щасливу знаходив хвилину,
І все життя я тим гордивсь,
Що тут я маю батьківщину.

Топтались мною спориші,
Колючі стерні в післяжнив’я,
Я все шукав в тобі душі,
Про тебе вічно мріяв й снив я.

Стежки твої переплелись
З дорогами життя мойого,
Що з доброго путі не збивсь,
За це молю сердечно Бога!

А церква мріє на виду,
До себе манить куполами.
Поки живу – до неї йду
Вклякнути перед образами.

Сюди до неї привела
Нас віра давня, прабатьківська,
Під омофор свій нас взяла
Тут Матір Божа Тартаківська.

А спогад серце перейма,
Його нема куди подіти.
Багато вже кого нема,
І старих друзів не зустріти.

Твойого парку тихий сум,
Докори палацу-руїни,
Я в свої болі привнесу,
Надіючись на кращі зміни.

Багато пройдено доріг,
Та я люблю тебе ще й досі,
Як пастівень рясний моріг,
Як джерельце, що на Лисосі.

Понині той мій Тартаків,
Як пісня юності крилата.
Тут ніжну юнку я зустрів,
Навчивсь любити і страждати.

Хай доля ниточку пряде
На майбуття твоє погідне.
Попрошу теж – нехай веде
Мене до місць, до болю рідних.

І час мені не є указ,
Не переймаюсь його плином,
І рад ступити, ще хоч раз,
На рідну землю рідним сином.
 

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Новорічний вірш

НОВОРІЧНЕ В Новорічну казкову ніч Закружляють ...