…По обидва боки дороги Сокаль-Княже стоять ошатні будиночки з доглянутими подвір“ями. Між ними впадали в очі занедбані хати, які осиротіли без господарів. Княже – центральна садиба сільської ради, яка об“єднує три села – Княже, Шпиколоси, Фусів, знаходиться за тридцять кілометрів від Горохова, стільки ж до Радехова та Сокаля.
У центрі села – двоповерхова будівля. Тут знаходяться лікарська амбулаторія сімейної медицини, філія «Ощадбанку» і сільська рада. Зайшовши всередину, застала секретаря Княжівської сільської ради Любов Карафу, яка зосереджено працювала над документами.
Дізнавшись про мету мого приїзду, вона здивовано перепитала:
– Чим сьогодні живе село? Своїми повсякденними турботами: селяни утримують підсобне господарство, бо живуть за рахунок зданого молока й м“яса та вирощеного врожаю з поля. Утримувати худобу – труд не з легких та й затратний, бо потрібні корми й концкорми. Адже, як кажуть, у корови молоко – на язиці. Нині ж дуже впала ціна на цей продукт, у той час, як вартість молочних виробів у крамницях продовжує зростати.
Тому останнім часом у населення скоротилася кількість великої рогатої худоби. Нині на обійстях селян налічується 484 голови ВРХ, з них 327 корів, що на 45 менше, ніж торік. Правда, є у наших селах молоді господарі, які тримають по чотири корови. Це Віра і Василь Сухнацькі, по три – на обійсті Андрія Сагайдака, Марії Дзюбинської. Поменшало й іншої живності, зокрема свиней, коней, зате збільшилося з 13 до 33 кіз та овець, а також птиці.
Зміст життя сьогоднішнього селянина – це турботи в полі та по господарстві. Відтак майже в кожному дворі княжівчан – корови, свині, гуси, кури. Княжівський сільський голова Галина Левусь теж від корови не відмовляється, бо «як це жити в селі і не пити домашнього молока?».
– У селі потрібно мати господарку, – додає Володимир Завишенець з с. Фусів, який саме прийшов у сільську раду за довідкою. – Якщо не тримаєш корови, птиці, то нема молока, яєць, м“яса. А що тоді їсти?
Пан Володимир тримає корову-годувальницю. Молоко не продає заготівельникам, бо вважає, що це невигідно. «Краще зберемо сметану, зіб’ємо масло, відваримо сир. І діти матимуть, що їсти. Це натуральне і корисне для здоров“я», – каже селянин.
Земельний пай В. Завишенець. віддав в оренду ПП «Західний Буг», бо каже, що землі конем належно не обробиш. У трьох селах 130 селян вийшли зі своїми паями та створили індивідуальне селянське господарство. У їх власності 140 гектарів землі. Добре працюють і фермери Андрій Корній і Віталій Джурак. Навколо сіл вся земля оброблена. Про це подбали орендарі – Радехівський цукровий завод та ТзОВ «Перв’ятичіАгроком».
Чоловік із сумом говорить, що нині село занепадає, і ніхто нічого з цього не робить. Скоро доїхати до села буде складно, бо дорога вся у вибоїнах. Його підтримують чимало мешканців й Княжого.
– Було колись гарним наше село Княже, – стверджує корінний житель села Микола Братунь. – Люди дуже працьовиті, спочатку працювали в колгоспі «Росія», старше покоління господарить у селі, а молодь – виїхала на заробітки або вчиться у Луцьку та Львові. Чимало працьовитих рук тепер без роботи.
Питаю, чи дійсно селяни стали повноправними власниками землі? З“ясувалося, що не все так просто. Не всі працюють на землі, бо не мають техніки, а у багатьох вже й роки не ті, як от у мого співбесідника Миколи Братуня. Чоловік відпрацював у господарстві «Росія» водієм 40 років. Свій земельний пай віддав спочатку в оренду фермерському господарству «Хлібороб», а тепер – ПП «Західний Буг». Він дивується, мовляв, навіщо було розвалювати таку сильну господарку. Тепер людям нема де подітися. Добре, що їхнє покоління уже дожило до пенсії, і «карабкається», як може. Гірше тим, кому залишилося працювати ще трип’ять років до виходу на заслужений відпочинок.
– Селяни терплячі, – по-філософськи сказав М. Братунь. – Скільки уже всякого випало на долю наших батьків та дідів: колективізація, війна, нелегкі післявоєнні роки. Й пригадав, як колись люди бідно жили, практично бідували. В 1956 1957 роках в Княже (а тоді воно належало до Горохівського району), скерували на посаду голови підіймати колгосп Степана Федоровича Водянчука, колишнього військового – полковника розвідки, котрий мав твердий характер. Він у 1959ому провів електрику та радіо. Люди жили у землянках чи напівзруйнованих будинках. С. Водянчук взявся відбудовувати село. Запрацювала пилорама, і невдовзі з“явилася нова вулиця. Селяни тоді трудилися на трудодні, а лише згодом стали отримувати карбованці. Значно легше стало працювати у колгоспі, коли з“явилася техніка. Однак знову нове випробування – реформування АПК. І все, що було створено працею багатьох поколінь селян, пішло під укіс. Від колишньої ферми, де була не одна сотня худоби та свиней, залишилися пусті приміщення.
Жителі села добрим словом згадують передостаннього голову колгоспу Івана Куцина, який був добрим господарем, вкладав гроші в дороги та техніку. Нині тракторний стан розорений. Зате у селі Княже уже є 33 власних трактори й один комбайн «Нива» у Шпиколосах. Від колишнього колгоспу територіальній громаді дісталися лише грейдер без гусениць та вантажівка. І це завдяки сільському голові Галині Левусь. Автомобіль переобладнали під ритуальні послуги.
– Як буде так далі, то село вимре, – підсумовує мій співрозмовник.
– Невже все так погано? – допитуюсь у літнього чоловіка.
– Та ні, – каже пан Микола. – У наших селах є газ, водопровід, заасфальтовані дороги по селі й на цвинтар. Це також завдяки Івану Куцину. Є крамниці, млин, але бракує нам телемайстерні, майстерні з ремону взуття, а колись у нас був побуткомбінат. Не завадила б й майстерня з ремонту тракторів.
Ось так живуть місцеві жителі, намагаючись знайти кладку між минулим та теперішнім. Дехто пробував адаптуватися в умовах ринкової економіки. На жаль, не у всіх це вийшло. Чимало розчарувались, але всетаки не втрачають надію, що колись їхнє село знову розквітне.
– Сьогодні влада не розуміє, чим повинно жити село. Таке враження, ніби політики не мають жодного уявлення про сільські населені пункти та сільгоспвиробників, – каже Микола Братунь. – Та й звідки їм знати. Адже роками ніхто з високопосадових начальників до нас не приїжджав. А добре було б, щоб приїхали, взяли гумові чоботи і пройшлися вулицями Княжого, Фусова чи Шпиколос, поспілкувалися з людьми, подивилися навколо. І зрозуміли б, завдяки кому живе село. А поки що нам надіятись ні на кого, окрім себе.
Любов ПУЗИЧ.