Головна / Цікаво знати / Шахтарі на захисті нашої держави

Шахтарі на захисті нашої держави

Понад сто п'ятдесят працівників підприємств ДП "Львіввугілля" мобілізовані до Збройних сил України для захисту нашої держави. Сьогодні розповідь про одного із них  Василя ДЕРКАЧА з шахти "Степова".

Йому 23 роки. Розповідає: коли прийшла повістка  пішов до військкомату. Мамі сказав так: забирають в армію на півтора місяці, це просто навчальні збори… Зрештою, так сказали і йому. Чи вірив у це сам? Напевне, сподівався, але, зважаючи на розвиток подій на Донбасі, розумів: служба легкою не буде. Але щоб настільки нелегкою…

Народився і виріс Василь у Червонограді. Строкову службу проходив у 80-му аеромобільному полку у Львові, служив у мінометній батареї водієм. Згодом влаштувався на шахту "Степова". Заочно навчався у Львівському державному університеті ім. І.Франка на факультеті журналістики. Цього року захистив диплом. Маючи відповідні навички, активно долучився як редактор до випуску інформаційного бюлетеня шахти  "Гірничого вісника", у якому акцентував увагу на подіях, що відбувалися у цьому колективі.

Коли у квітні Василя мобілізували, спочатку відрядили його до військової частини у ВолодимирВолинському, потім у складі 51-ої механізованої бригади Збройних Сил України на два тижні  на полігон до Рівного, згодом, скерували на Схід, на передову.

Разом зі мною до 51-ої бригади скерували ще кілька гірників зі "Степової", та підтримував зв'язок з двома: Володимиром Пахолюком з дільниці автоматики та Володимиром Павликом з ДСО,  розповідає Василь.  Але служили ми порізно.

Військова спеціальність гірника  військовослужбовця  старший механікводій. Після втрати у боях закріпленої військової техніки його перевели командиром відділення. Посушливе і спекотне степове літо він провів на блокпостах у південній частині Донеччини. Назви східноукраїнських містечок та сіл вивчав на місцевості. Складна то була географія. Особливо, коли бетонні плити укріплення на очах перетворювалися на уламки в оточенні остовів обгорілих машин. І якби ж ще забути очі поранених бойових товаришів…

 Пам'ятаю, як стояли на блокпосту на трасі під Донецьком. Потрібно стежити за дорогою, за тим, хто в'їжджає і виїжджає з міста. Пильно вдивлялися в обличчя, ретельно перевіряли документи  щоб не пропустити диверсантів, які могли удавати з себе мирних жителів. Приємно було чути добрі слова від тих, хто проїжджав, але й недобрих поглядів не бракувало. А особливо огидно бувало, коли перевіряли авто, у яких здоровезні донецькі чолов'яги їхали, як вони говорили, "на відпочинок". Ти тут "відпочиваєш", в їхніх степах, "где спят кургани темные", під обстрілами, а для них… Досі важко зрозуміти, що було у них у головах, коли у їхній рідний край прийшла війна, а вони намагалися її не помічати…

На блокпостах наші солдати, як говориться, стояли, а от жили  в окопах. Бо намети ставити не можна, адже це цілі, по яких стріляють. 

Там, на блокпосту,  згадує Василь,як і на шахті, взаєморозуміння та взаємовиручка  на першому плані. Хлопці, з якими служив, просто чудові. Всі знали свої завдання. Нікого не потрібно змушувати щось робити. На війні кожен знає, що від нього потрібно, й виконує це. Все просто і загальнозрозуміло: подальша доля усіх залежить від дій кожного… Чергували по черзі, по кілька годин. Після чергування  в окоп. Там безпечніше: противник починає обстрілювати раптово, тому завжди треба бути напоготові, щоб у разі чого встигнути сховатися. Коли перебуваєш в окопі, є хоч якась можливість вижити. Автомати проти градів  це нісенітниця. Били по нас щодня по кілька разів. Коли над головою літають снаряди, відчуваєш вибухи поруч, все, що можеш  це звертатися з молитвою до Бога. Атеїстів на війні не буває.

Як же молодому хлопцеві хотілося додому! Туди, на рідну галицьку землю, де спокійне синє небо, високі шахтні копри, де кожна проїжджаюча машина не таїть небезпеки, а тиша  це не передишка між мінометними обстрілами…

Але розуміння, що саме тут, саме зараз,  продовжує Деркач,  ми захищаємо тишу над рештою тої, мирної України, такої далекої від нас і такої близької серцю. Там, на Донбасі, кожен захищає свій рідний край  хто Волинь, хто Харківщину, хто Київ… Сьогодні ворог там, і поки є сили, поки Бог береже, українські бійці будуть стояти.

…Справжнім подихом свіжого повітря для Василя стала зустріч з матір'ю на початку червня. Цю поїздку для родичів, мобілізованих з наших теренів, організував СокальськоЧервоноградський об'єднаний районний військовий комісаріат. До того часу  лише короткі спілкування: "Мамо, тут не можна дзвонити. Все добре, живийздоровий. Я Вас люблю". Ані слова, де він і що довкола точаться бої. Скільки довелося витерпіти материнському серцю, тільки Богу відомо.

Неоціненною є підтримка тих, хто допоміг, щойно дізнавшись про мобілізацію Василя,  друзів, однокласників, знайомих, релігійної громади, колег по шахті. Василь Деркач вдячний усім, хто підтримував його. Військовою амуніцією, побутовими речами, добрим словом його матері та молитвами, що бережуть краще за бронежилет.

Марія ЛУЦЕНКО.

Тарас ТКАЧ.

 

 

 

Голос Сокальщини на GoogleNews

Про Андрій Гаврилюк

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

seventeen + four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!