Головна / Духовне життя / Вірю, що з Божою допомогою всі наші мрії збудуться!

Вірю, що з Божою допомогою всі наші мрії збудуться!

Вік людський короткий, але пам’ять живе довго. І проявляється вона яскравими, наче сонячні зайчики, спогадами на чорнобілих світлинах, дещо пожовтілих від часу. Переглядаючи їх, чомусь стає сумно на душі, бо сплинула у небуття ще одна частинка нашого життя.

Думаю, в кожного ці спомини проявляються поособливому… Гортаю ще один такий альбом, маленький літопис священичого життя, де закарбована знаменна подія – 7 червня 1992 року. Не тільки для власника цього альбому особисто, а й для багатьох сокальчан та парафіян храму апостолів Петра і Павла. Мій співрозмовник, отець Іван МАКАР, з трепетом коментує фото і усміхається, вказуючи на ще тоді молодих, без сивини священиків. Серед них впізнаю отця Ярослава Кащука, отця Михайла Ментуха та дуже вродливого, худорлявого Івана Макара. «От сокальська церква Петра і Павла, наші викладачі, отець Іван, отець Олександр…», – коментує світлини отець Іван і зачитує лист Кардинала Любачівського від 26 травня 1992 року про уділення Святої Тайни Священства. В листі визначено дату – 7 червня 1992 року та прізвища дияконів – Богдан Гой, Василь Партика, Степан Марцінковський, Михайло Вітт, Іван Макар та Михайло Ментух. Двадцять років промайнуло з того часу! Але згадка про цю подію і досі живе в серцях багатьох сокальських вірників. Тому пропоную нашим читачам долучитись до розмови зі священиком Іваном Макаром, який теж висвячувався того недільного урочистого дня. Вже довгий час панотець опікується релігійними громадами у селах Гута та Савчин.

– Чому Ви обрали цю важку місію, і чи мріяли з дитинства про те, щоб стати священиком?

– Це довга історія… Добрий приятель мого рідного брата Мирослава, Володимир Вітт не раз заводив з ним мову про священство. Але брат тоді вчився на заочному відділенні в сільськогосподарському інституті і не відважився на цей крок. Мову про священство я чув часто, і думаю, отець Володимир мав великий дар від Бога бачити у людях те, чого інші не бачили. Бувало, говорить, говорить з братом і гляне на мене. А другим поштовхом, можливо, було те, що наша бабця Катерина, мама моєї мами, була дуже побожна людина. 1972 року я приїхав на Сокальщину з Сибіру, де народився і виріс. Найперше, що мене вразило, це зустріч із бабусею. Усі, хто переді мною йшов, цілували їй праву руку, яка була на паличці, а в лівій руці у неї була вервичка, яку ніколи не випускала. Думаю, вона вимолила в Бога таку ласку, що в нас дві людини пішли по духовній стезі. Бо маю ще двоюрідного брата, який офіційно не є монахом, але живе таким подвижницьким життям. А потретє, моя теща Іванця дуже хотіла мати зятя священика. Родом з Радехівщини, але живе у Сокалі. Вона багато рушників вишила для сокальської церкви. І дочку теж хотіла віддати заміж за священика і, мабуть, теж молила Бога про це. Дуже важливою на той час була розмова з моїми братами. Вони бачили, що я щось шукав у цьому житті. Закінчивши музичнопедагогічне училище у Львові, довгий час працював у культурі. Брати порадили поїхати до отця Володимира Вітта у Витків. Добре запам’ятав цю подорож. Була рання весна, великий піст, хор так гарно співав, і отець Володимир завів мене у захристя. Відразу з’явилось відчуття: чи я на небі, чи на землі? Він спитав мене, чи вирішив я остаточно стати священиком? А вже опісля – частенько їздив до нього і готувався до священства. Щодо мрій, ким хотів стати? Багато їх було… Людина шукає себе у цьому житті, і я шукав. На тих життєвих стежках трапились певні люди, і Бог мене настановив. Хтось у мені бачив те, що я у собі не бачив. Бо коли працював на хімзаводі, старші за мене на років 2030 люди, просили, як зараз пам’ятаю, цвинтар полагодити в Лучицях. І от тоді старенький священик промовив до мене: «А може б Ти, Іванку, був священиком у нас?». А коли я вперше побачив священика, то злякався навіть до нього підійти, крім отця Вітта (від авт.: усміхається). Практично з 1987ого почав готуватись до вступу в Ленінградську духовну семінарію, бо дуже хотів поступити у такий престижний заклад. На той час важко було навіть програму вступу віднайти, але кожен священик допомагав: то молитовниками, то Біблією. Успішно здавши екзамени, за браком місць я не пройшов конкурс, бо був одружений. Перевагу тоді надавали неодруженим священикам (від авт.: невдовзі Іван Макар став студентом Чернігівського Духовного училища псаломщиківрегентів та студентом Львівської Духовної Семінарії Святого Духа).

– А яке ставлення тоді було до українців Західної Галичини?

– Треба віддати належне – ми на голову, або й на дві, вище від кандидатів з російськомовних теренів Росії. Запам’ятались неофіційні дані 1987 року: 77 відсотків священиків російської православної церкви були вихідці з Західної України.

– Що найбільше запам’яталось, коли Ви вперше почали служити?

– Я дуже добре пам’ятаю ті події – 7 червня 1992 року! За якихось 4050 років, вперше в історії Сокаля, в храмі Петра і Павла було висвячено шість священиків. Глава Української грекокатолицьої церкви Кардинал Любачівський доручив цю важливу місію ректору нашої семінарії, владиці Юліану Вороновському. Перші дияконські освячення ми отримали в семінарії, священичі – у Львові, а дехто з наших священиків, в тому числі і я, мали можливість висвятитись тут. А щодо першої проповіді, то після висвяти більше двох тижнів ми спочатку мали практику – проповідували та служили Службу Божу. До своєї першої проповіді я готувався півночі (від авт.: усміхається). Я дуже добре пам’ятаю її, бо треба було вийти на той високий амвон сокальської церкви і зустрітися з поглядом чисельного люду. Зізнаюсь, той бар’єр, той внутрішній трепет, страх не так просто здолати. Добре пам’ятаю тему своєї першої промови: Ісусова молитва, в якій він переживав за свій люд та апостолів. Можливо, та молитва в Гетсиманському саду була для нас у чомусь незрозумілою. Але Христос так ревно молився, так переживав, що піт з його чола перетворювався на кров. І ми так маємо молитись, наслідувати Христа у своєму житті.

– А перша сповідь, отче?

– Сповідь – один з найтяжчих обов’язків, які виконує священик. І молодих священиків не одразу благословляють на це. Мусить пройти певний час, допоки він отримає дозвіл сповідати. І справа не у його знаннях, а в тому духовному досвіді, якого не так просто набратись. Священик – лікар душ людських, і те розрішення інколи не просто вимовити молодому священикові, бо дається людині від імені Бога. І часом виникають сумніви, чи людина все сказала, інакше священик може стати співучасником гріха, уділяючи каянику найвеличнішу Святу Тайну. Загалом, сповідати – не проста річ. Це особливо відчувається в перші роки, коли в сповідальниці ми, молоді священики, проводили по сімвісім годин. У ті часи був великий духовний підйом, багато людей ішли сповідатись. Я добре пам’ятаю перші дватри роки, ті спраглі душі, що хотіли тієї сповіді, того слова Божого, спілкування з Богом та розрішення. Але коли я приходив додому, дружина до мене ближче, як на трип”ять метрів не могла підійти. Такий згусток був нехорошої енергетики. На кілька днів між нами могла бути навіть мовчанка, але дружина за мене молилась, подумки підтримуючи.

– Обираючи одружене священство, священик також покликаний прийняти дружину у своє серце. Адже для багатьох мирян він – дзеркало віри, справжнього покликання як священика, так і чоловіка й батька. На мою думку, бути дружиною священика – це велика нагорода від Бога отримати цю «кращу частку» Божого Благословення, але водночас і дуже важка. Вміння любити, лікувати, бути маяком для інших жінок випробовується щодня. Чи справді важко бути дружиною священика і матір’ю його дітей?

– Зі сторони це виглядає дуже гарно, але, насправді, дуже складно. Бо часто бувають важкі похорони зі сльозами рідних та близьких. І священик це все як людина переживає, і в цій душевній боротьбі йому допомагає молитва його дружини, соратника та опори. Вона часом людям на парафії скаже, що треба зробити, і направить. Але то не простий дар, бо нині він не пошанований і не винагороджений. Їмосць не має пенсії, зарплати, про такі речі ми з нею до священства навіть і не думали. На жаль, священики нині не захищені соціально – ні лікарняного, ні гарантій, що вже казати про їмосць! Ще в часи комуністичного атеїзму я думав, чого дружини священиків переважно не працюють. Світські люди сприймають це як привілей. Але для священика його їмосць є, в першу чергу, великою підтримкою. Для прикладу, коли моя дружина вирішила поїхати в Італію заробляти гроші, щоб ми змогли вивчити свою дитину, я дуже вагався. Бо морально не був до цього готовий, але підсвідомо розумів, що через брак фінансів ми не зможемо вивчити дитину. Я таки дав згоду на це, але щось у моєму серці обірвалось, коли дружина поїхала. Два роки не міг проповідувати взагалі! Зізнаюсь, той дар проповідувати і донині дещо втратив. А пригадую, колись навіть старші священики легенько у долоні плескали за мої промови. З від’їздом дружини в Італію, у мені щось надломилось. Це, напевно, була перша їмосць, що поїхала на заробітки. Вже вісім років минуло, як вона повернулась. А за той час на заробітках дуже схудла, і багато хто її не впізнавав тоді…

– Якось мій знайомий монах висловив думку щодо проповіді: «Молодий священик повинен бути готовий до проповіді завжди, а старший – готуватись». Що він мав на увазі?

– Мабуть, цей монах мав на увазі злиття Святого Духа. Бо часто такі промови доводиться виголошувати спонтанно. Буває і таке: приїжджаємо на празник, стоять кілька молодих священиків, і раптом тебе просять виголосити промову. Загалом наша церква багата на гарних проповідників. Є навіть такий спеціальний предмет «гомілетика» – мистецтво проповіді. Нині маємо багато чудових вчителів нашої Церкви. Є такі речі, які передаються очі в очі, уста в уста. Ще в семінарії наші вчителіпроповідники завжди заохочували нас готувати проповіді за декілька днів і бути завжди готовими. Нині друкується багато трудів богословів, є багато доступних книжок, де можна почерпнути мистецтво проповіді.

– Отче, що для Вас особисто означає бути людиною жертви? Знаю, який інколи сильний супротив людей проти Бога та його намірів.

– Жертовність священика проявляється у тому, що часом він мусить трохи і поспівчувати каяникові, але водночас направити та привести до щирого каяття людину, що прийшла з легковажним наміром у храм Божий. Пригадуючи ті перші роки, скажу, що Сокальщина має хороших сповідників. Нині хочу згадати жертовну працю отця Ярослава Збитковського. До нього завжди горнулись люди і по сьогодні йдуть. Він виховав багатьох священиків! Треба згадати отця Володимира Вітта, отця Ярослава Кащука і багатьох інших, саме вони творили ту молитовну атмосферу українського відродження. В ті часи бути католицьким священиком було вкрай небезпечно. У 80ті роки горбачовської відлиги відкривалось багато церков, парафій, але були люди, які це не сприймали. Пам’ятаю того хлопця, який в Сокалі першим підняв український прапор на демонстрації. Він працював тоді на панчішній фабриці. За дивних обставин, він загинув в аварії, яку підлаштували. Але крига скресла, і українці відчули, що можна молитись рідною мовою, підіймати прапор, організовувати молитви на могилах Січових стрільців.

Правда, не всі священики на це тоді зважувались, бо знали, що небезпечно. Але й тут хочу згадати отця Володимира Вітта, бо він для мене був першою ластівкою цього відродження.

– Не секрет, що великою трагедією для священика і його парафії загалом є цілковито світське світосприйняття, позбавлене Христового духу. Одна з причин – неналежне ставлення до свого духовного, інтелектуального та культурного розвитку, бо ж праця над собою повинна бути щоденна. Отче, якою для Вас є ця щоденна праця?

– Найперше, що тримає та надихає нас до праці – це мінімальний обов’язок, без якого людина не може бути священиком. Священик мусить молитися – і вдень, і вночі, і за важких обставин. Подруге, участь у літургійних практиках. Потретє, молитва парафіян, друзів і дружини, в першу чергу. Якби моя дружина тоді не дала згоди, я би не став священиком. Ще в ті часи, коли церква була заборонена, багато добрих людей приходили під закриті Божі храми та на колінах слізно просили Бога, щоб ту церкву відкрили, і щоб вони мали священиків. Це наша спільна праця. Тому церква, то не тільки Храм Божий, то є спільнота людей, а ми великавелика родина, де Ісус Христос головує і тримає в своїй опіці той славний дім, ту спільноту. На превеликий жаль, ми чогось тепер стали такі злі, обтяжені речами, що часом забуваємо, що є братами і сестрами. Варто згадати слова Кардинала Любачівського про те, що бажаючи змін матеріальних в Україні, ми забуваємо, що мусимо змінюватись на краще в плані духовному.

– Як в умовах сьогодення священство може перешкодити бездуховності та деморалізації системи – законодавчої, виконавчої та судової? Чи має право, на Вашу думку, священство втручатись у ці питання і висловлювати свою думку офіційно на рівні держави?

– Тут є неабиякі проблеми. Свого часу в Польщі був негативний приклад активного втручання церкви у справи політиків, коли «Солідарність» у свої лави залучила священиків і наказувала їм, як діяти. Опісля перемоги, «Солідарність» не виконала своїх обіцянок. Врештірешт церква також втратила авторитет, бо неправдиво говорила. Тому священство не мало би втручатись у політичні події, організовувати акції чи протести. На першому плані, безперечно, має бути спасіння душі, незалежно від політичного уподобання. Треба віддати належне, що і на Сході тепер цінують наші грекокатолицькі церкви, бо маємо гарний поступ. Люди до нас горнуться, навіть з тих традиційних багатолітніх православних церков – московського патріархату, зокрема. Потрібно наголосити, що в Святому Письмі сказано: воїн, який найнявшись бути добрим солдатом, втручається у світські справи, не буде добрим воїном. Але водночас, якщо ми відповідатимемо мовчанкою на те моральне зло, яке твориться в суспільстві, або голодомор, геноцид, інші трагічні події, то наше суспільство скотиться до низького рівня життя, як було за часів Содому і Гоморри. А людська природа є такою, що гріх солодкий, тому мусимо доносити людям, що для них є шкідливе. І навіть, якщо серед цієї кількості людей є атеїсти, у їхніх серцях також живе Бог, але неохрещений. І часто ці люди на схилі свого життя приносять щирі каяття, бо починають відчувати Його.

– Чи є у Вас особливі святі, що своєю подвижницькою працею надихають на добре служіння?

– Оскільки я народився 3 липня, то мій святий ІванХреститель. А другий – ІгнатійБогоносець. Пригадую, були ми якось на парах у семінарії, там відбувався особливий вишкіл та очищення людини. Те відшарування, коли з нас «здирали» ту луску, що прикипіла, дуже важке. А ми, семінаристи, сидимо такі змучені, пригнічені, а викладач наш як духовна особа промовляє: «Один із наших заступників в небесному ореолі на небі є Ігнатій Богоносець. Він так любив Бога, що Бог опинився на першому місці, і та любов його була така велика, що коли святого стратили, розрубали йому груди. А потім серце, що билося, вирвали з грудей і розрубали надвоє. На його половинках золотими буквами було вибито Ісус Христос». Мені це так запало у серце і душу, що потім я не раз звертався до цього святого за духовною підтримкою і порадою. Також одним з тих святих, до якого я молився про підтримку, був Миколай Чарнецький. Про нього тоді ходили нечувані легенди. Колись на його могилі стояв скромний хрест. Але вже у ті часи на його похованні відбувались чудеса. Нині можемо молитись іншим святим католицької церкви – Андрію Шептицькому, Папі Іванові Павлові ІІ та іншим мученикам.

– Отче, а чим займаєтесь у вільний час? Як відпочиваєте душею, що приносить Вам в дозвіллі найбільшу насолоду?

– Був і залишився музикантом, я би вам заграв і заспівав, але нема інструмента. Люблю гарну книжку, вірші українських письменників і, звичайно, природу: ліс, ставочок та красу нашого світу.

– Що би Ви побажали молоді, яка сподівається продовжити своє навчання в духовній семінарії, бажає піти по священичих стопах і просто мріє?

– Ми молимося за хороші та ревні покликання до стану монашосвященичого в наших церквах. Бог милосердний, наша церква багата таким покликанням. А молоді, незалежно від того, який вона обирає шлях у житті, хочу побажати, щоб вона завжди мріяла, ставлячи високу ціль, і йшла до неї свідомо все життя, приймаючи будьякі труднощі. Вірю, що з Божою допомогою всі наші мрії збудуться. Як на мене, слово «мрія» перегукується з ім’ям «Марія». Це такий собі дар Божий, що дає поштовх до великого життя, до здійснення величних вчинків тільки тому, що ми мріємо! В такий спосіб ми відрізняємось від тваринного світу, бо такого привілею тварини не мають. Це голос Божий усередині нас, це як маяк, і, незважаючи на помилки, ми здобуваємо неоціненний досвід, що веде до перемоги!

– Дякую Вам за спілкування, отче! Нехай Ваші многії, благії літа у священицькому служінні вінчаються Божим Словом та силою Святих Таїнств. Вітаємо Вас і всіх священиків з двадцятиріччям священства: отців Богдана Гоя, Василя Партику, Степана Марцінковського, Михайла Вітта та Михайла Ментуха! Продовжуйте це спасенне діло Христа, відроджуйте в душах людей іскру Життя та утверджуйте Боже Царство на землі! Бог

Вам у поміч!

* * *

І наостанок… За весь час нашої розмови з отцем Іваном Макаром ім’я отця Володимира Вітта було промовлене з особливим щемом у серці. Чи не тому, що цей пошанований колись у Сокалі священик був дуже чуйною людиною і дав путівку в священицьке життя багатьом вірникам. Отець Іван розповів мені, як Володимир Вітт зголошував охочих стати священиками. Зпонад трьох десятків претендентів після першої зустрічі і духовної бесіди залишилось 20, і врештірешт з них – лише 10 чоловік пройшли той шлях і стали священиками, серед яких отець Іван Макар. Думаю, нині багато хто із ласкавістю згадує свого духовного наставника та сповідника, бо, кажуть, навіть монахині з інших міст приїжджали до нього сповідатись. Де ж зараз перебуває колишній сокальчанин, отець Володимир? Інтернетпошук вказав на те, що нині він є парохом храму Сятого Духа в м. Монреаль (Канада). На тому ж сайті вказана адреса, де Він служить: Rev. Volodymyr Vitt 7345 Churchill, Verdun Quebec H4H 2L2. А на додачу чудова поезія колишнього сокальчанина та його фото, обрамлене сивиною… І рядки, що наче промовляють з глибин спраглого серця:

Терниста твоя дорога, Жорстока твоя судьба, Дається в посаг від Бога Труд, хвороба, журба.

Щоб серце твоє не спало, Щоб розум і дух не зачах, Щоб сльози і піт змивали Відблиск гордині в очах…

Ірина СЛАВЧАНИК.

Голос Сокальщини на GoogleNews

Про Андрій Гаврилюк

Залишити відповідь

Ваша поштова адреса не опублікується. Необхідні поля позначено *

*

six + three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

закрити

Ми виявили що ви користуєтеся Ad Blocker!

Для того щоб ми були незалежними потрібно так мало - відображати рекламу!