Народився 15 листопада 1885 р. у с. Корчмин. Помер 3 листопада 1937 р. в лісовому урочищі Сандармох (Карелія).
“Я не буду з вами, злочинці! Я не хочу робити вигляд, ніби я не знаю про ваш злочин. Тим паче я ніколи не стану вашим спільником”. Іван Сокульський.
“Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де…” Олександр Довженко.
“Може найважливішим з наших завдань як національної спільноти було, є і буде пізнавати себе” – так сказав свого часу відомий український поет Євген Маланюк, цей вічно живий нерв української душі.
Для нього справді неприйнятною була байдужість українців до свого минулого. Він різко засуджував їхнє лінивство у царині самоосягнення власної сутності, свого місця в історії людства. Тож його заклик пізнати себе є актуальним до сьогодні.
Вкотре задумуюсь, яка трагічна доля нашої багатостраждальної землі. Одні її сини і дочки змушені були залишати свій рідний край, поневірятися на чужині. Інші, які становили національну еліту, як і мільйони простих людей, з великою вірогідністю мали шанси втрапити до нескінченного списку “ворогів народу” і бути розстріляними чи то в Биківні, що під Києвом, чи в Бабиному Яру, що в Києві, чи в урочищі Сандормох, на околиці Медвежогорська в Карелії,., чи в багатьох інших місцях масових знищень українського люду на теренах “необьятной Родины”…
В чому ж полягала їхня історична провина? В чому провина Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Сергія Єфремова, десятків членів так званої Спілки Визволення України (СВУ), сотень інших українських синів і дочок, розстріляних на честь 20-х роковин Жовтневої революції і закопаних в урочищі Сандормох в Карелії? Сьогодні ми можемо твердити, що драмою тієї генерації стало те, що вони були людьми революції, вони свято повірили, що комуністична ідея перекреслила вчорашній світ і нова культура починається з них. “Вони були засліплені, – як зазначав Євген Маланюк, – блиском вождів, вірили їм, йшли за ними, а вожді тим часом переймалися дріб’язковими питаннями і догматично намагалися втілити то одну, то іншу, запозичену з книжок, ідеологію. Отож, існують речі й люди, якими можна пожертвувати задля досягнення вищої мети – перемоги соціалізму з так званою “диктатурою пролетаріату” в усьому світі. Багато з них мали саме такі переконання, не сподіваючись, що самі стануть жертвами терору і репресій”.
Така трагічна доля спіткала й академіка Матвія Івановича Яворського. Його разом з академіком Степаном Рудницьким і ще багатьма іншими українськими інтелігентами розстріляли більшовики 3 листопада 1937 року, саме до 20-х роковин Жовтневої революції в урочищі Сандормох. Про це довідуємося із Соловецького списку, впорядкованого А. Кондрацьким і професором Миколою Роженком і опублікованого в книзі “Злочин без кари”, що вийшла друком 1998 року.
Про цього вченого, юридично реабілітованого лише в 1989 році, бодай щось дізнатися за радянської доби було неможливо. Це вдавалося лише з тих джерел, що доходили до нас з-за кордону. Саме так я довідався про Матвія Яворського з подарованої мені десь 1988 року його книги “Нарис історії України” в двох частинах. Передруковано її у 1986-1987 роках в Аделаїді, Південна Австралія, Миколою Цюраком. Саме він, вихованець української гімназії в Городенці, приїхавши до Австралії 1949 року, створив приватну друкарню, що служила потребам української спільноти. Він і здійснив передрук книги Яворського.
У передмові до цього видання читаємо: “Ця публікація появилася вперше накладом Державного видавництва України у 1923 році, а наступного року вийшла її друга частина. Обидві частини охоплюють історію України від найдавніших часів до кінця періоду Гетьманщини. Третя частина цієї публікації, як нам відомо, не появилася. Проте в 20-х роках появилася ще одна публікація того самого автора – “Коротка історія України”. Вона вийшла кількома накладами та була шкільним підручником на території Радянської України… Автором цієї публікації є маловідомий історик Матвій Яворський. Маловідомий, мабуть, тому, що будучи експонентом марксистської історичної школи, його недолюб-лювали противники цього напрямку в самій Радянській Україні, а виразніше – поза її границями. З другої сторони, хоч Яворський був виразником марксистської історичної школи, його концепція історії України була в конфлікті з концепцією деяких російських істориків, і тому він попав у неласку серед офіційних радянських чиновників…
Василь Шендеровський.
(Далі буде).