Новини культури

Шевченко і духовний простір України

"Істинно кажу вам: ніякого пророка не приймуть у його батьківщині".

Єванг. від Луки, гл. 4, ст. 5.

У нинішньому матеріалізованому світі, в якому так мало залишилося місця для духовних цінностей, щось має примусити нас задуматися над тим, що таке національна святість, національний Пророк?! Без догм і забобонів вникнімо в поняття національної святості, розглядаючи в цьому світлі істинно пророчу місію Великого Тараса.

Уже дві сотні літ верстає Україна свій визвольний шлях з прапором, на якому ім'я – Тарас Шевченко. Величний світ українського буття з його славним героїчним минулим і невільницьким стогоном, з його патріархально-моральними засадами і з обезчещеним образом "Катерини", з чарівними горизонтами української стихії і її доленосними вадами – це той духовний простір, в якому витає душа поета в намаганні знайти і розкрити нам усім, "…і живим і ненародженим…", велич і трагізм України, і в цьому показати нам шлях до здобуття омріяної волі, оновлення "своєї хати". Такий величний наш Пророк і слова його – це та твердь і той ґрунт, на чому вічно стоятиме наша національна споруда – Україна.

Поява Шевченка  – це акт містичний, це божественна еманація української душі, яка виплеснула в реальний світ свого національ­ного буття новий духовний пульсар – животворяще Шевченкове Слово, яке і дало новий пасіонарний імпульс для воскресіння нації, задавленої російським царатом до стану агонії.

"Споконвіку було слово…" Істинно. На власному історичному досвіді ми апробували ту біблійну аксіому первинності слова. Сповнене великою любов'ю до України, болем і тягарем її хресної дороги, Шевчен­кове слово пробудило націю до само­утвер­дження на всіх широтах України. "Він, ким зайнялось і запалало" (Є. Маланюк). Це те слово, яке тримало нашу визвольну ідею на високому леті впродовж наших новітніх історичних випробовувань, особливо у XX столітті.

А як сплеснув Дух волі і усвідомлення національної цілості України в Галичині ще у XIX ст., почувши пророче слово Шевченка. Його ім'я вимовлялось, як святість, його образ був у кожній галицькій хаті і прекрасну традицію, яка утвердилась в нашому народі – Шевченківське свято, з трепетом в душі відзначала кожна міська і сільська "Просвіта", кожний галичанин. В умовах чужоземного панування, асиміляції, запліднена Духом Шевченка Галичина, неодноразово, об'єд-
нуючись під прапором самостійності, заявляла про своє державницьке стрем­ління, поклавши на вівтар свободи великі жертви. І незважаючи на тяжкі випробо­вування, на складну історичну долю, що склалася, наша нинішня незалежність вимолена і цими жертвами.

Але часи змінюються. В сьогоднішніх умовах глобалізації, ідеологічної строкатості нашого суспільства, відсутності національної ідеології з її виховними механізмами, з відтісненням на суспільний маргінес сього­дення великих постатей України, ми втрачаємо духовний орієнтир і перетво­рюємось на збайдужілу до своєї культури масу. Ті, жевріючі нині, відзначення Шевчен­ківських днів, зі своєрідним синдромом послабленої релігійності, відбуваються, як легка, спрощена данина традиції, як самозаспокоєння свого сумління, і масового впливу на суспільство не мають. Через однобічне тенденційне висвітлення постаті поета і художника, лише в контексті того чи іншого фаху, як літературне чи художнє явище, ще не відкриває сутності того, що ми означаємо. Тарас Шевченко  – це лише творче начало, через яке розкривається його глибинна сутність як посланця вищого проведіння – Пророка, носія правди, любові і добра для свого нагороду і людства. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус – це не просто літературні чи мистецькі явища – це місійне посланництво Всевишнього для поступу нації і її порятунку у відповідний критичний для неї час. Вони, волею обставин і усвідомленням власного покликання, ступили на цей жертовний шлях – рятування свого народу, узявши на себе  тяжку хресну ношу, яка за вищими моральними законами і надає їм безсмертя. І як здрібніло виглядають часто-густо нинішні відзначення шевченківських свят з аналізами його лише фахових особливостей або, що страшніше, нинішнє тенденційне, в дусі постмодерну, заглиблення в психологічну природу творця, шукаючи не духовних здобутків, а побутових нюансів, смакуючи їх власними рефлексами біологічної первинності, часто з викривленням (аж до бузинослів'я), втрачаючи таким чином сутність Шевченкового слова, як слова пророчого, праведного, націєтворчого і водночас – слова караючого за гріхи наші. За таких умов, не збагнувши сутнісних засад вчення своїх пророків, збайдужіла, суперечлива людська природа, в контексті нинішньої пострадян­ської, споживацької стихії, пристосовується до інших вартостей, і, йдучи за давнім біблійним прикладом, будує собі власного "золотого тельця", нехтуючи нашими державотворчими скри­жалями, національними ідеалами.

Згубна природа нашого суспільства, яка так запопадливо повторюється в нашій історії і розкрита у пророчому "посланії" поета, найбільш звиродніло проявилася у нашому часі. "І знову шкуру дерете з братів незрячих, гречкосіїв" – рефреном стукає у наше єство засторогою на ту глобальну тенденцію матеріальної ненаситності, яку ми так ревниво сповідуємо в умовах нинішньої ідеології користолюбства: корупція, хабарництво, грабіж на всіх рівнях державної драбини, які так жорстоко, катастрофічно гальмують наше сьогоденне державне будівництво.

З умовним признанням своєї націо­нальної вади, та, на жаль, з глухотою власного сумління, повторюємо слова цього ж "посланія": "Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття…", але знову, як і колись, ліземо в ту закляту лазівку в нашїй ментальності, тільки тепер уже з частковою зміною геополітичної орієнтації. Я нераз подумки запитував себе, як повелась би інтелігенція інших країн, якби їхню рідну мову у їх рідній державі почали витісняти і замінювати іншою. І принагідно запитав у польського інтелігента. Він відповів, що це навіть не до подумання (нє до помислєня), що могло б відбутися. Як порівняти це з нашою байдужістю, з нашим – сокровенним, вираженим словами поета: "Дас(т)ьбі… Колись будем і по-своєму глаголить…"

Швидкі динамічні темпи нинішньої світової глобалізації, по суті – денаціоналізації, навіть при перманентних кризах, масово захоплюють у свій вир, не здатні до самооцінки людські маси. А що означає безоглядно йти за світовими тенденціями, коли нація не сконсолідована, не просвітлена національною ідеєю, не має визначеного шляху, і коли, за словами В. Симоненка,   "Гримотить над світом люта битва за твоє (України) життя, твої права"? Це йти на самознищення. Та великомасштабна, глобальна стратегія знищення розрахована не тільки на зовнішні дії, а, що страшніше, закладається в організм самої нації. Привноситься в нашу хату. Вдумаймося лише у два рядки Тарасового "послання": "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля". І поставмо не риторичне запитання – де та наша Правда у нашій хаті!? Вона у Шевченка.

Для того й був післаний на землю Тарас: як Правда, як Пророк і як жертва-відкупитель наших гріхів перед Всевишнім, щоби ми збагнули врешті-решт його заповіти, покаялися, порвали кайдани і полюбили усім серцем свою Україну. "Господь, любя отих людей, послав на землю їм пророка (…) І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили". А подумаймо, що було б з Шевченком, якби він жив у радянські чи уже в наші часи? В першому випадку його чекала б доля всієї нашої інтелігенції – Соловки і куля в потилицю, а в другому – "КамАЗ", чи доля Гонгадзе. Такий шлях українських пророків.

Вони – посланці добра і правди, в своїй наївній вірі змінити людство, народ, націю, скерувати їх на шлях істини, завжди згоряли в цьому протиборстві з реальним світом, щоб потім стати об'єктом поклоніння цього ж таки світу. А мученицьке їх життя, біль за свій люд, картання і заклики до само­удосконалення залишаються поза контекстом нашої буденності.

У своїй життєвій практиці людство чомусь не йде шляхом сповідування ідей пророків, не будує своє життя на засадах їхніх заповітів, а шукає шляхів інших, обхідних, пристосовницьких – лише формально, показово возвеличує їх, заробляючи на цьому, часто і на їхньому трагізмі, власні дивіденди.

У нашому секуляризованому (світсь­кому) світі уже і з послабленим есхато­логічним1 контекстом християнства, сакральні цінності в громадянській (світській і релігійній) свідомості часто набувають зневажливого, цинічного забарвлення, байдужого до них ставлення, і це також стосується нашої історичної пам'яті (результат згубного впливу ворожих до України інформаційних джерел), не усвідомлюючи, що за цим приховується підступний замисел руйнації нашої духовності. Доленосний вислів про те, що не можна збудувати міцної держави без міцної історичної пам'яті (В. Липинський), нам треба сприймати, як карб свідомості, як наш символ віри.

Сягнути такого глибинного осмислення свідомості, на якому національна святість у своїй реальній і містичній субстанції сприймається як реальна животворяща сутність, як містична ідея – виявлення несвідомої містичної ірраціональної волі     (В. Липинський) – це рівень високого громадянства, над яким стоїть величний сонм історичних постатей минулих поколінь, що свою працю і життя поклали на вівтар націєтворення. Вони не були безгрішні, непомильні, і часто не були прийняті своїми і зневажені, але у напружених суперечливих думах їхня енергія концентрувалась на єдиному – пошук кращої долі для свого народу. Такий шлях наших Пророків.

І на кінець ще, призупинімося на хвилину, вийдімо з атмосфери нашої, такої земної, суєтності і вдумаймося, осягнімо і оцінімо, як християни, оту недосяжну нам, небесну, жертовну любов Великого Тараса до України, його найщирішу сповідь, висловлену у поетичних рядках: "Я так її, я так люблю свою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю". Яка це любов! Який це, незбагненний для нас, глибинний стан Душі Великого Тараса! Деякі формальні сповідники християнського віровчення той Його вислів відносять до ніби хвилевого, помилкового відступництва, –   свята наївність. Це вияв такої глибини любові, за якої на жертву кладеться усе – земне і вічне – більшої не існує. Щиро вірячи в Бога, застосувавши, для емоційного підсилення, такий метафоричний зворот з ім'ям Бога і душі, поет лише підкреслив безмірну любов до своєї України. Скажіть, чи хтось на нашій грішній землі у своїй любові зумів так високо жертовно піднятися, аж до пожертви власною душею? У своїй любові до України, до свого народу він  – відданий весь – у цьому і потойбічному світі. Оце і є зразок найвищої святості, найбільшої правди, найглибшої любові. Глибинна, не збагнена нами екзистенція Великого Тараса витає у духовному вимірі такої висоти, де він, тільки один, сягає сутності Христа, запліднюючи нашу українську духовну традицію своїми високими людинотворчими, націєтворчими ідеалами. Шевченко – це явище сакральне.

Степан ІВАСЕЙКО.

 

1Есхатологія (грец. «кінець») розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього.

 

Голос Сокальщини на GoogleNews