Село Поториця на правому березі Західного Бугу, за два кілометри на південь від Сокаля, — місце, нерозривно пов’язане з іменем одного з найвидатніших меценатів Галичини XIX століття. Саме тут, у родовому маєтку Дідушицьких, народжувалися ідеї, що змінили культурний ландшафт усього краю.
Після першого поділу Польщі 1772 року Поториця відійшла до Австрії. У 1778 році австрійський уряд реквізував у Потоцьких землі Сокальського староства, зокрема Поторицю, Завишень, Бендюгу, Поздимир, Радванці та інші села, які придбав Юзеф Дідушицький — батько майбутнього мецената. Про початок панування Дідушицьких у Поториці нагадує будинок, зведений Юзефом для свого економа, на склепінні підвалу якого було викарбувано «1778 рік». Нині в цьому будинку розміщується школа.
Поторицька бібліотека — скарбниця Надбужжя
У 1815 році Юзеф Каласантій Дідушицький заснував у Поториці бібліотеку, яка з часом розрослася до колосальних розмірів — від 30 до 50 тисяч томів книг, стародруків, рукописів, пергаментних та іконографічних збірок. Ця «Поторицька бібліотека» була відкрита для вільного користування і стала одним із найбільших приватних книгозібрань у тодішній Галичині. Наприкінці 1850-х років Володимир Дідушицький перевіз бібліотеку з Поториці до Львова, де вона стала окрасою його Природознавчого музею. Нині бібліотечний фонд, що бере початок від Поторицької збірки, налічує близько 70 тисяч томів природничої літератури, починаючи з XVI століття.
Володимир Дідушицький: від Поториці до Львова і Відня
Володимир Ксаверій Тадей Дідушицький (22 червня 1825 — 18 вересня 1899) народився в селі Яришів на Вінниччині, але одразу після народження батьки перевезли його до основного маєтку в Поторицю під Сокалем. Тут, серед прибузьких ландшафтів, і пройшло його дитинство. Любов до природи хлопчику прищепила мати — Пауліна Дідушицька, яка сама колекціонувала мушлі та засушені рослини. Під час спільних прогулянок околицями Поториці юний Володимир зібрав свою першу природничу колекцію.
Граф Дідушицький не вчився в жодному навчальному закладі — його навчанням займалася найкраща професура львівських університетів. Серед домашніх учителів були поет і краєзнавець Вінцент Поль, ботанік Гіацинт Лобажевський (засновник ботанічного саду Львівського університету) та зоолог Едуард Шауер, учень Альфреда Брема, який навчив молодого графа орнітології та таксидермії.
Графи Дідушицькі виводили свою генеалогію від руських бояр Дідушичів, які з XV століття мали великі володіння в околицях Стрия. Будучи свідомим свого русинського походження, Володимир Дідушицький інколи казав: «Я — Дідух!» У 1848 році він навіть зголошувався до єпископа Григорія Яхимовича, щоб перейти з латинського на грецький обряд.
Ординація Поторицька — фінансовий фундамент музею
Свої перші природничі колекції, зібрані переважно в околицях маєтків на Сокальщині (Поториця) та Бродівщині (Пеняки), Дідушицький перевіз до Львова у 1857 році. В 1868 році він придбав будинок на вулиці Театральній, 18, а в 1870 році відкрив тут для відвідувачів Природознавчий музей, який за науковою цінністю сучасники прирівнювали до Лондонського національного музею Британської академії наук.
У 1880 році Дідушицький подарував музей разом із палацом місту Львову. Щоб забезпечити музею фінансову стабільність на століття вперед, граф оформив так звану «Ординацію Поторицьку» — юридичний акт про неподільну спадщину, прив’язану до Поторицького маєтку. Згідно з цим документом, затвердженим парламентом у Відні 20 грудня 1893 року, музей отримав офіційну назву «Природничий музей імені Дідушицьких», а його утримання — 12 тисяч крон на рік — забезпечувалося прибутками саме з Поторицько-Заріцьких маєтностей. Таким чином, село Поториця на Сокальщині стало фінансовим фундаментом одного з найбільших природознавчих музеїв Європи.
Меценат і громадський діяч
Будучи одним із найбагатших землевласників Галичини (у 1885 році родина Дідушицьких володіла понад 78 тисячами моргів землі та нерухомістю загальною вартістю майже 8 мільйонів золотих ринських на територіях трьох імперій), Володимир спрямовував значну частину статків на меценатство. Він належав до ініціаторів створення Вищої рільничої школи в Дублянах, був першим куратором Крайової школи лісового господарства, засновником кількох промислових шкіл, зокрема гончарської школи в Коломиї. Призначав зі своїх коштів стипендії талановитій молоді. Був організатором Крайових виставок у Львові 1877 і 1894 років, виставки в Кракові 1887 року та виставки сільської господарки у Відні 1890 року. За активну участь в організації Львівської виставки 1877 року отримав почесне громадянство міста Львова.
Дідушицький також опікувався своїм рідним краєм. Він надавав значну допомогу на будівництво мурованої церкви у Поториці. Саме коштом графа було видано фундаментальну краєзнавчу монографію Броніслава Сокальського «Повіт Сокальський під поглядом географічним, етнографічним, історичним і економічним» (Львів, 1899), до якої Дідушицький написав передмову.
Ця праця залишається одним із найважливіших джерел з історії Сокальщини.
Крайова етнографічна виставка 1887 року в Тернополі
У липні 1887 року в Тернополі, у міському (Старому) парку, відбулася друга Крайова етнографічна виставка. Безпосереднім приводом стала звістка про візит до Галичини кронпринца Рудольфа Габсбурга — сина імператора Франца Йосифа I та Єлизавети Баварської. Серед ініціаторів виставки називають тернопільського бургомістра і письменника Володимира Лучаківського.
Для підготовки заходу було створено організаційний комітет, до якого з українського боку увійшли Олександр Барвінський — педагог, історик, депутат Тернопільської повітової ради (на посаді секретаря комітету) — та Владислав Федорович, поміщик із села Вікно.
Візит кронпринца Рудольфа
Рудольф Габсбург прибув до Тернополя потягом 5 липня 1887 року — за два дні до урочистого відкриття виставки. З нагоди візиту місто вперше побачило електричне освітлення: вулицею від вокзалу встановили 20 електричних ліхтарів, а вокзал підсвічувався потужним прожектором.
На вокзалі кронпринца зустрічали представники влади, духовенства, військових і населення міста. Виступив зведений селянський хор під керівництвом отця Йосипа Вітошинського, священника з села Денисів. До зведеного хору увійшли співаки з Денисова, Настасова, Білівки та інших сіл — загалом понад сто голосів. Хористи виконали державний гімн та урочисту кантату, написану для цієї нагоди молодим композитором Анатолем Вахняніним.
Виставка: п’ять розділів народної культури
Вхід у парк оформили тріумфальною аркою. Кронпринц оглянув усю експозицію, що складалася з п’яти тематичних розділів: знаряддя та начиння; харчі й напої; одяг і взуття; предмети народних обрядів і звичаїв; народне мистецтво.
Більшість експонатів розмістили у Швейцарському павільйоні — дерев’яній будівлі, збудованій у парку ще 1881 року. Крім того, на території парку побудували зразки автентичних хат із Поділля, Надбужжя, Гуцульщини і Подністров’я — один із перших у Галичині досвідів показу етнографічних експонатів просто неба. Після завершення виставки хати розібрали. В парку 25 молодих пар із сіл Березовиця та Острів виконували обжинкові пісні та водили хороводи.
Сокальський повіт на виставці: фото з Поториці
Особливою родзинкою тернопільської виставки стала участь живих селянських груп у традиційному вбранні з різних куточків Східної Галичини. Іван Франко, який висвітлював подію у статті «Етнографічна виставка у Тернополі», зазначав про готовність повітових виділів забезпечити прибуття представників у характерному для кожної місцевості одязі. Зрештою на виставці були представлені селяни з кількох десятків повітів Галичини.
Учасників фотографував тернопільський майстер Альфред (Антон) Сількевич (1855–1902/03) — один із найвідоміших фотографів Галичини, автор знаменитих портретів юної Соломії Крушельницької. Він створив альбом із приблизно 50 фотографій — портрети селян у святковому вбранні з різних регіонів.
Серед цих знімків збереглася і фотографія мешканців села Поториця Сокальського повіту — одна з найдавніших фотофіксацій традиційного надбужанського одягу Сокальщини. На знімку, підписаному «Поториця. Сокальський повіт. 1887», зображені селяни у характерному для Надбужжя святковому вбранні. Ця світлина є безцінним джерелом для дослідників надбужанської (так званої «сокальської») вишивки та традиційного костюма, про який згодом детально писав етнограф Броніслав Сокальський – світлина адаптована – додано кольори :
Частина знімків Сількевича зберігається у фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею (20 оригіналів), решта — у Львівській науковій бібліотеці імені В. Стефаника. Музей придбав світлини наприкінці 1980-х років у тернополянина Богдана Кріля.
Світлинами з приватної колекції поділився також сокальчанин Юрій Корінь – маєток графа Володи́мира Дідуши́цького у селі Поториця. Світлини 1911 року:
Килими і Франко
Іван Франко детально описав подільські килими, представлені на виставці. Завдяки його публікації килимами із села Вікно (нині Гусятинського району) зацікавилися у Відні, Кракові, Празі та навіть Швеції.
Останні роки в Поториці
Влітку 1895 року граф Дідушицький, відчуваючи, що сили його покидають, попросив відвезти його з Львова до Поториці — у родовий маєток, де пройшло його дитинство. Навіть тяжко хворий, він продовжував цікавитися справами свого музею, кликав до себе працівників і давав їм настанови.
Володимир Дідушицький помер 18 вересня 1899 року в Поториці у віці 74 років. Виконуючи його останню волю, труну потягом повезли до іншого маєтку — у Заріччя біля Ярослава (нині Підкарпатське воєводство, Польща), де графа поховали в родовому гробівці костелу Архангела Михайла поруч із матір’ю. На п’яти транзитних станціях потяг зупинявся, і на перонах люди зі священниками прощалися з графом, співаючи поминальні молитви.
У Польщі 2025-й рік проголошений «Роком Володимира Дідушицького». У селі Заріччя з 2008 року функціонує музей Дідушицьких, а у Львові діє заснований ним Державний природознавчий музей НАН України — одна з найбільших природничих збірок Європи, що бере свій початок із колекцій, зібраних в околицях Поториці на Сокальщині.
Значення для Сокальщини
Постать Володимира Дідушицького — один із найяскравіших прикладів того, як Сокальщина вплинула на культурний розвиток усієї Галичини та України. Поторицька бібліотека, Поторицька ординація, природничі колекції, зібрані в прибузьких лісах, фотофіксація надбужанського одягу на виставці 1887 року, монографія про Сокальський повіт — усе це нитки, що пов’язують маленьке село на Бузі з великою європейською культурною традицією.
Джерела: Вікіпедія — «Володимир Дідушицький», «Поториця», «Міхал Сокальський»; Державний природознавчий музей НАН України (smnh.org.ua); «Дідушицькі. Історія шляхетського роду»; І. Франко, «Етнографічна виставка у Тернополі» (1887); Тернопільська енциклопедія (irp.te.ua) — «Сількевич Альфред», «Отець Йосип Вітошинський», «Габсбурги»; Голос з-над Бугу — «Чорноцвіт: крій та орнаменти надбужанських сорочок»; Радіо Свобода — «Поміж української і польської культур»;