Львів занурений у темряву — ніби світло вичавили разом із надією.
Пральна машина кілька разів прокидала вночі, та тільки під ранок ніби впоралася з пранням. Тепер місто звучить, як величезний транспортний літак — не ревінням моторів, а поєднанням тиші й гулу генераторів. Добре хоч погода поки що тримається і не мучить сильним холодом. Волога, звісно, дається взнаки — грибок повзе по стінах, мов спогад про львівську осінь.
Спортзал — тепер не лише про вправи: тут можна зарядити телефон і, що не менш важливо, помитися в теплій воді. Так приходить зима. І краще, здається, не буде. Є місця, де набагато важче, але й там живуть люди, які прагнуть вижити. Тому тримайтеся разом. Грійте одне одного. Навіть кішка біля ніг — це вже тепло, це вже життя.
Сіре небо ніби закрите вікно в майбутнє, що розмите і невизначене, як ці лахи, що спадають із хмар. Ялинка біля Оперного стоїть, мов дитина, що змерзла і не знає, до кого притулитися. Місто спорожніле. Хіба що чути п’яні голоси, бачити туристів та переселенців, які, дивлячись на Львівський університет імені Франка, питають: “Що це?” Фотографують вітрини, шукають глінтвейн, ковтаючи уривки свята.
Ми перезимуємо. Хтось завжди має гірше. І хтось завжди має краще. А ти — дрижиш у ритмі генераторів, призначаєш зустрічі, плануєш щось, аби просто відчути, що живеш.
Ціни — шалені. Усе здорожчало, але ти вже навіть не дивуєшся додатковим нулям на цінниках. За кілька годин світла намагаєшся встигнути якомога більше, хоча ніколи не впевнений, чи не вимкнуть його раптово. Ми не можемо зупинити ракети. Але ми можемо втримати себе — не впасти у відчай, не втратити віру.
Кажуть, скіфи, йдучи в бій, чули гул і голоси предків, які мчали з ними на ворога. Ви чуєте цей гул? Це не генератори. Це — наші предки, які віддали все, аби ми зробили більше. Чуєте, як вони кричать?
Пам’ятайте про них — і своїх, і чужих. Ми не маємо права зрадити їх. Ми не маємо зрадити себе і майбутнє, яке зараз ще сіре, невизначене, грудневе. Але за цим небом — сонце. Воно є. Воно тепле. Як любов, яку ми носимо в собі.